Краса, що народжується з простоти і втілюється в довершених формах будови, створеної руками людини, покликаної нести вічність у стінах своїх, приреченої до скорботи під тяжбою закладених разом із каменем таємниць князівської родини… Ця краса наповнює костьол св. Дороти і набуває символічного змісту, адже це одна з небагатьох пам’яток здатна говорити з людиною мовою серця.
Таємничість минулих століть і невідомий смуток витають поміж стінами костьолу. Він має душу. Він розмовляє пошепки з парком, що оточив його стіною сосен і дубів. І лиш верхівка прадавньої споруди святістю хреста дивиться у небо над Славутою і ніби вітається з нами з висока, благає увійти у тінь величного костьолу, зазирнути за прочинені двері і зустрітися віч-на-віч з музикою тиші. Тиші, що лиш час від часу готичними переспівами органу тривожить всю округу. І прохожі завмирають, прислухаються до сповіді костьолу, що так багато має оповісти. Але чи зрозуміє кожен його мову? Чи дослухає до кінця?
Костьол св. Дороти – одна з небагатьох пам’яток мого рідного міста Славути, що приваблює своєю історією і архітектурною довершеністю. Місцевий мешканець чи заїжджий гість, кожен захоплюється красою цієї святині, що повстала з віків і заговорила із світом через призму притаманного їй смутку. Для тих, хто захоплюється архітектурою, поза технічними питаннями, важливою лишається і історична складова спорудження пам’ятки. Адже саме завдяки своїй історії споруда зростає в наших очах як індивідуальна і жива.
Збудований 1825 року, римо-католицький костьол св. Дороти привносить дух Франції на Славутчину, адже є точною копією паризького костелу св. Євстафія. Краса проглядає через прості, невибагливі його форми. І коли за деревами місцевого парку визирають його кам’яні сходи і важкі дубові двері, починаєш вірити, що таємниця поряд.
Рік побудови костьолу співпадає з часами правління в Славуті і на прилеглих територіях князів Сангушків. Саме князюванню цього славного роду Славута завдячує своїм розвитком і розбудовою. І не лише традиціям пивоваріння із одноіменною назвою напою, що полюбляють навіть за межами Славути, але й завдяки численним заводам і веденню господарства. А костьол, збудований за керівництвом Сангушків, приховує чимало загадок відомої родини.
Власне і збудований він був за заповітом княжни Дороти Сангушко, яка померла в молодому віці перебуваючи за кордоном. Згідно заповіту її забальзамоване тіло було перевезено на батьківщину і поховано в новозбудованому костьолі, а точніше в склепі, що знаходився під самою спорудою. В родовій усипальниці було захоронено і інших членів родини. Там же зберігалася і срібна шкатулка, в якій знаходилося серце однієї із княгинь Сангушко. До Другої світової війни костьол діяв за своїм призначенням і підземелля як і сама споруда лишалися недоторканними. Костьол ревно зберігав таємниці родини, аж поки війна не увірвалася і не внесла свої корективи.
Усипальниця під землею наводила жаху своїм містицизмом і відлякувала людей, незвиклих до такого роду поховань. Але й приваблювала юних шукачів пригод темними переходами підземелля. Хоча не тільки їх. Чужоземці з багнетами і в коричневих формах не проти були поласувати багатствами стародавнього князівського роду. Колись поряд із костелом височів палац Сангушків. Тепер його знищено. Костьол було розграбовано. А з підземелля на посміх і потіху, дістали забальзамовані тіла князів і як жалюгідними опудалами, ними лякали перехожих вночі. Чи не знущання? Про решту захованого в усипальниці нічого не відомо. Це ще одна з таємниць на довгому рахунку костелу.
Але й ця таємниця не остання. Якби не золотоверхі бані «Собору» Олеся Гончара, наш костел мабуть би надихнув його теж на написання чогось не менш геніального. ХХ століття називають радянські вчені століттям розбудови нового суспільства, а я назву століттям руйнування стародавньої культури. Впродовж цього століття роками витримки простояв і костел, але не як святиня, а як склад для зберігання продтоварів. Каламбур у стінах прикрашених декоративно у сіро-золотих тонах, і смутні очі святої Дороти споглядали безлад з полотна картини, мальованої в самому Римі.
Звісно, ті часи минули, лишили по собі сліди сирості і пустошу в куточках костьолу. Але з новим століттям прийшла нова пора відбудови історичного багатства нашого краю. І сьогодні костьол знову служить людям святинею, де дух і сила дарують натхнення і віру в серцях кожного. З 1990 костьол було передано римо-католицькій громаді і реставровано. Однак таємниці свої він не розкриває нікому. Хіба що натякне двозначно своєю сумовитою постаттю серед дерев парку, або ж заспіває через тишу, розірвану грою органу, коли наступна пара із усміхом на губах візьме шлюб у стінах його величності Пам’ятки людської душі.
Анна КОВАЛЬЧУК