Це був звичайний навчальний день для всіх дев’ятикласників, окрім Олени: в неї сьогодні день народження.
Коли однокласники вітали мою подругу, вона щиро посміхалася та радісно приймала подарунки. Але як тільки-но вітання закінчилися, вона сіла за парту та почала нервово озиратися в бік дверей. Її обличчя ставало дедалі бліднішим. Мене це почало бентежити, бо такою наляканою я Олену ніколи не бачила.
-
Сьогодні буде щось цікаве, – крутилося в мене на думці, і як виявилося пізніше, я не помилялася.
На другому уроці, а це була історія, прямо посеред уроку лунає стук у двері, які у ту ж мить відчиняються, і до класу “впливає” величезний ведмідь з кульками і квітами! Все це, як мені здалося, зухвало заносить Микита, хлопець Олени, старший за неї на чотири роки.
-
Алён, с днём рождения тебя! Ну, я тебе тут, это, подарок принёс.
Ми оторопіли, а Олена нахилилася до парти, закрила обличчя руками і промовила:
-
Вот дебил, я же просила его не приходить сюда.
Завжди сувора вчителька історії цього разу несподівано розчулилася:
-
Ладно, вы тут общайтесь, поздравляйте Алёну, а я через десять минут вернусь.
Микита відразу сів за вчительський стіл, склав руки на грудях і почав:
-
Я балдею с этих русских. Семь человек в классе! Ну, давайте имена свои хотя бы назовите. Я что, зря сюда что ли приехал?
Так розпочалося наше знайомство з Микитою, і я зрозуміла, чого так боялася Олена. Вона не хотіла, щоб ми побачили, з “чим” вона зв’язалася кілька місяців тому.
Незабаром до класу повернулася вчителька, побачила хлопця на своєму робочому місці і вже незадоволеним тоном сказала: ˮ Свободен!ˮ
Микита встав, пройшов до останньої парти, сів за неї і вигукнув:
-
А я здесь останусь!
Вчителька почала перевіряти домашнє завдання і одразу звернулася до Олени з проханням описати похід Наполеона: де, коли та в якій послідовності відбувалися події.
Перед уроком Олена сказала нам, що не вчила історію в надії на те, що її не запитають, і тому зараз, розповідаючи тему, вона помилялася як в датах, так і в назвах міст, через які йшов Наполеон.
Микита постійно виправляв Олену та ще й, на останок, розповів, які плани були в Наполеона на Україну. Свій виступ на уроці він завершив так:
-
М-м-да, Алёна, пора мне лично заняться твоей учёбой.
Нарешті дзвоник. Перерва. Микита щось сказав нашим хлопцям ( а їх у нас четверо), і вони всі разом пішли на вулицю.
Дзвоник на третій урок. Хлопців немає п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин.
-
Вибачте , будь ласка, дозвольте нам сісти, – нарешті почули ми.
Фух! Ось вони і з’явилися. Стоять біля дверей запихані, почервоніли, з великими очима.
-
Щось трапилося, – подумала я, – але що саме?
Після уроку до класу раптово заходить директор школи і починає кричати на нас:
-
Что здесь происходит? Я понимаю, у человека день рождения, подарки и всё такое, но при чем здесь посторонний человек в школе? Как он вошел в школу и сидел здесь на уроках, я разберусь, но где были ваши мозги? Алёна! Школа – это не место для свиданий! Зайдешь ко мне в кабинет после уроков!
Після четвертого уроку ми дізналися, що Микита якимось чином залишив школу і поїхав з села до Волновахи . Тільки тоді хлопці наважилися розповісти нам, дівчатам, куди вони ходили з Микитою.
А пішли вони до сільського парку, де Микита зробив їм “профілактику” на майбутнє:
-
Значит так. Алёну я люблю. Вы не знаете, но когда вы её стебёте, она сидит дома и ревёт. У меня такая работа, что я в любой момент смогу легко сюда приехать и стукнуть вас по бошке так, что и кроссовки с ног послетают. У меня много связей, в друзьях серьёзные люди, и если я к ним обращусь, то вам всем сами знаете, что будет…
-
Ну и как вы отреагировали на его угрозы? – запитала я у хлопців.
-
Честно говоря, я вообще пропустил этот разговор мимо ушей. Сидел на краю лавочки и пирожок хомячил, – сказав Данік.
-
Знаешь, а мне он даже понравился немного. Норм поц. В танки рубится. А там может и правда, что Алёну любит, – відповів Влад Даніку.
-
Фу, ты видел, как он себя ведёт? Ничего крутого в нём не вижу. Напугать – напугал, а дальше что? – заперечив Владу Кирило.
-
А ты чего молчишь? – запитала я у Макса.
-
А чё базарить? Он мой кореш,- гордовито відповів Макс.
●●●
Шкільний вересневий день добігав до свого кінця. Я не пішла на спортивну секцію, бо чекала на Олену, яка мала довгу бесіду з директором школи.
Коли подруга вийшла з кабінету, вона була заплакана, але її очі випромінювали радість.
Радість від того, як вона сама про те мені розповіла по дорозі додому, що її вперше зрозуміли і підтримали в її давнішньому бажанні розірвати стосунки з Микитою, який не давав їй дихати своїм “коханням”, приниженням та погрозами на кшталт того, що “если ты не будешь со мной, то…»
Як з’ясувалося, його привічала мати Олени, яка часто влаштовувала їй “несподівані” побачення з Микитою, бо він їй подобався тим, що мав гарну роботу і деякі гроші, які витрачав на її доньку.
Олена все розповідала і розповідала, і я відчувала, як моя подруга поступово звільняється від страхів, образ і непорозуміння, що були в неї на душі. Вона на моїх очах ставала іншою. Щасливою.
Це був справжній день народження Олени.
Валерія ПІСКОВЕЦЬ,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ «Острозька академія»,
учениця 9 класу Стрітенської ЗОШ Волноваського району Донецької області