Тепла осінь. Промені сонця впали на мою холодну, чужу парту. Вже два місяці я ходжу вивченими напам’ять, але незнайомими коридорами. Інша країна, нова школа, однокласники, вчителі. Мова дається легко, люди які траплялися мені на шляху неймовірні, здавалося б, що може бути не так. Чому не можна будувати своє майбутнє в іншій країні?
Бабуся завжди казала, що де народився, там і згодився. Маленька Віка тоді взагалі не розуміла, чому люди не можуть обирати країну мрії й залишитися будувати своє майбуття. Рік тому мені довелося писати твір, завдяки якому я сама собі відкрила широко заплющені очі. Ніби грім серед ясного неба, на листі з’явилося, що Батьківщина- це не чітко виділені кордони, це необмежений шматочок землі, де ти почуваєш себе як вдома. Так зване почуття може викликати й мова, почута мимохідь в натовпі. Запах ліцейських булочок у пекарні в іншому кутку світу. Зараз мій тато захищає нашу країну. Країну з чітко окресленими кордонами, зі своєю солов’їною мовою, з сучасним поглядом на життя. І в наших руках зробити її Батьківщиною для мільйонів.
З п’ятого класу і до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну майже кожен день я проводила з найкращими й найцікавішими людьми. Мої однокласники з якими я зростала, вчителі які навчили всьому. Дні з рідними були однакові, насичені, сповнені турботою, вони були живі.
Двадцять четверте лютого. День коли життя людей розділилося на минуле й майбутнє. Момент різких рішень. Розуміння того, що як раніше вже не буде і жити спогадами весь час не вийде. Я вчусь в чужій країні, але кожен день повертаючись тут зі школи, згадую, як після закінчення уроків в ліцеї летіла щаслива до бабусі на найсмачніший борщ, а потім ввечері грали з батьками в настільні ігри. Це гріє мене й надихає. Будувати своє майбутнє в іншій країні можна, але якщо будувати свою країну, в майбутньому не доведеться шукати іншу.
Вікторія КАРАКОЦ,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”