«Стійкість» – це вміння зустрічати кризу обличчям до обличчя та не зламатися.
Едвардс Демінг
Це було схоже на побачення. Сидимо з Володимиром за столиком у кафе, п’ємо каву і розмовляємо.
Але розмова була не про те, про що зазвичай говорять молоді люди, а про війну. Виявляється, юнак, який виглядає, як мій однокласник, багато знає про неї…
-Батьки, особливо мама, дуже опікувались мною, – розповідає Володимир, – був справжнім «мамчиним синочком», сестрі чомусь давалось більше свободи.
У 2020 році юнак підписав контракт і став військовим. Можливо, це був своєрідний протест. Але загалом професія йому подобалась. Коли почалось повномасштабне вторгнення, відправили на Схід. Батькам сказав, що це звичайне відрядження , що тут все спокійно. Під Сіверськодонецьком і справді було певний час тихо. Володимир з допомогою старшого побратима, дядька Віктора збудували добротний бліндаж. Приблизно в той час волонтери привезли допомогу і серед іншого там були дитячі малюнки. Ними боєць прикрасив своє тимчасове житло. А потім ворог пішов у наступ, почались бої. Стало дуже страшно.
– Вирішив, що треба сказати рідним, щоб, якщо що, хоча б знали, де мене шукати. Зателефонував додому і повідомив, що я на фронті , нехай вони не турбуються. Просто маю змогу подзвонити …
За час служби Володимир пройшов курси снайперської підготовки та підготовки на командира відділення. Каже, що , коли почав керувати відділенням, не всі старші за віком бійці сприйняли його.
-А як вдалося це подолати, – не втримуюсь…
-Напевне, зумів завоювати авторитет. Свій страх намагаюсь не показувати, до слів досвідчених бійців прислухаюся. Та й не треба багато часу, щоб зрозуміти: дієте чітко й злагоджено, як один – зберігаєте життя, а якісь сутички, дисбаланс і – наслідки погані. Коли розумієте одне одного з першого погляду, вони всі йдуть за тобою, а при потребі тебе ж і закривають своїми плечима. Чоловіча дружба, закріплена кров’ю, це не вигадка…
Я запитала, які емоції хлопець відчуває найчастіше, коли виконує бойові завдання?
На що почула коротке : «Страх. Молюся!» Але ж не будеш стояти і дрижати, – продовжує. Береш себе в руки, віддаєш команди, заспокоюєшся, потім включається азарт.
-А після бою?
-Перша дія – допомогти пораненим, якщо є така можливість, закрити очі загиблим. А потім – розрядка: сміх, жарти.
-А хіба можна жартувати в таку мить?
– Виходить, що можна. Мусить вийти напруження, страх, відчай. А посумувати, навіть непомітно сплакнути – це потім і так, щоб ніхто не бачив.
– А ти бачив ворога зблизька?
– Бачив, навіть кілька разів ми брали полонених.
– А як зрозуміти, що вони здаються?
– Деколи кричать: « Здаюсь, не стріляйте! Деколи виходять з піднятими руками. Це небезпечний момент і треба бути дуже уважним. Якщо ворогів багато, даю коротку команду – «Віть, твій лівий крайній, Дімич, твій …»
– А для чого?
– Це чітко відпрацьовано для таких випадків. Кожен мій боєць знає, кого він має тримати «на мушці», бо деколи хтось з них може по геройствувати і кинути гранату чи вихопити зброю.
– А потім ?
-А потім віддаємо туди, де їх допитають і зроблять відповідні висновки.
-А з цивільними в тих краях довелося зустрічатися?
-Звичайно, ми ж не щодня на «нулі». Та й спочатку, коли ще було більш-менш спокійно, ми заходили в магазини. Часто є потреба щось купити: білизну, їжу, ліки, якісь дрібнички. Правда, ціни там – космічні!
– А тамтешні мешканці, там же страшно…
-Живуть! Тривога – ховаються. Відбій – виходять і живуть.
Прошу Володимира показати фото. Він охоче показує…Ось він у військовій формі, стоїть по коліно в снігу і посміхається, то вже весь у багнюці, але веселий, то під дощем і виглядає стомленим.
-То я у «бронику»,- пояснює. Ненавиджу його одягати, від ваги болять плечі і спина.
Він перегортає фото і я бачу, як «згасає».
-Це не для дівчат, – кидає коротко, але через хвилину вже посміхається і показує мені кошеня.
– Зефірчика підібрав на трасі, – розповідає. Він був маленький, на пів долоні, але дуже дорогий.
-Ти до нього прив’язався?
-І це також, але я про ціну. Зефір постійно хворів і я його весь час лікував, тепер він у бабусі, такий красивий, пухнастий…
– Чекай, а як він опинився у бабусі?
-Я умудрився зачепити міну, роздробило ногу, частково втратив слух. Коли трохи підлікували, їхав додому на реабілітацію, тоді й підібрав котика.
-Тобто, це не відпустка?
– Ні, реабілітація, з дня на день чекаю виклику!
-А що для тебе означає «стійкість» в контексті війни? ,- згадую тему розмови.
-Стійкість це і про фізичну силу. Терпіти той же «броник», біль, незручності, але більше про силу духу. Тобі страшно, але ти намагаєшся не показувати цього, підбадьорювати товаришів. Коли береш полоненого, а, коли ще й перед тим хтось із твоїх загинув, тобі хочеться цього гада зрешетити, кусати, рвати зубами, а ти мусиш бути толерантним ( ну, по скулі «з’їздиш!»). Щоб себе поважати, у будь-яких умовах мусиш бути людиною.
Я подякувала за розмову, побажала перемоги і довго дивилася вслід, як накульгуючи, Володимир, молодий юнак з тяжким досвідом війни, оглядаючись, переходить дорогу …
Аліна КРАСНОВСЬКА,
вихованка гуртка “Юні журналісти” Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”

