Дитинство.
Матіоли обдаровують землю своїм ароматом. Ми з братом зриваємо по черзі їх у квітнику, а потім з тими квітами босоніж біжимо зустрічати тата, який їде назустріч велисипедом. Ми, малі босяки, кружляємо навколо того велосипеда, розкидаючи матіоли по стежці. Мама побігла по фотоапарат, аби зафіксувати назавжди цей момент. Тато радісно сміється, але просить своїх борсиків взутися. Ми всі щасливі від того, що один в одного є.

Підлітковий вік.

Мені тринадцять. Сидимо двоє з татом у дитячій стоматологічній клініці в черзі під кабінетом ортодонта. Я плачу, схлипуючи, – ортодонт таки сказала, що мені треба носити пластину на зубах. Тато мене заспокоює: будеш, мовляв, і з пластиною гарною, а потім ще й матимеш голівудську посмішку.

Дитячо – підліткові комплекси важко побороти. То особливий період в житті кожного майже сформованого юнака чи юнки. Підтримка батьків – необхідна, підтримка батька для дівчинки – обов’язкова. Потім мій короткочасний недолік ми перетворили в перевагу. Я гарна. Принаймні, для мого тата точно. Він це сказав тоді, коли лікар щойно вдягнула пластину, і коли моя мова була схожою на шипіння змії.

Юність.
Я – студентка, мені 18.
3:00. У всіх кімнатах, окрім тієї, де спить брат, горить світло. Тато ще не лягав. Ніч, коли доня їде на навчання – безсонна для нього. Він перечистить все взуття, передивиться і відремонтує всі блискавки на верхньому одязі, бо доня не завжди уважна до таких деталей. А потім стерегтиме автобус.

Я люблю і водночас ненавиджу ці моменти. Люблю – тому що ми разом, як до мого навчання. Ненавиджу – бо за 20 хвилин знову треба буде прощатись. Тато не любить давати на прощання настанов, лише просить, щоб приїжджала чимшвидше. Дякую тобі, тату, за твою щасливу хату!

Молодість.
Я – двадцятирічна наречена. За кілька хвилин тамада оголосить весільний танець з батьком – наставником, найкращим другом, порадником, прикладом, авторитетом. Перед очима промайнуло солодке дитинство з жуйками та гуашшю, матіолами кругом велосипеда, підлітковими сльозами під кабінетом ортодонта, студентськими прощаннями і обіцянками якнайшвидше приїхати перед рівненським автобусом – і то лише буденність.

Мій тато завжди близько приймав до серця, коли ображали його маленьку дівчинку. Ніколи не лягав спати доти, доки я не прийду з вечірньої прогулянки. Він не був скупий на ласку, любов і підтримку. Він був вимогливий, аби я розкрила свій потенціал. Завжди віддавав нам, дітям, все до останнього, нічого не залишаючи собі. Він надзвичайно талановитий: його портрети, пейзажі, натюрморти заслуговуюють найвищої оцінки, але разом із тим він дуже скромний.

Нині татові 44 роки. Його кучерява чуприна поріділа і покрилася сивиною. Тепер, коли я їду до Києва, щоб звідси вилетіти в Данію, він дає мені настанови бути хорошою дружиною, порядною людиною і знайти своє місце, де б не було б сонце. Нині він не просить приїхати якомога швидше, бо знає, що незабаром будемо бачитися набагато рідше. І цей факт нам обом крає серця.

“Аби ти була щасливою”, – шепче мені на вухо тато.

“Аби ти був завжди здоровий і жив якомога довше – тоді мені нічого не страшно в цьому світі. Я завжди близько! Я ніколи тебе не підведу!”

Богдана ХАРКОВЕЦЬ,

Зарічненський район.

The post Тато: “Аби ти була щасливою!” appeared first on Я - журналіст.

Моє село, на перший погляд, нічим особливим не вирізняється з-поміж інших сіл України. Воно невеличке – всього три вулиці, які потопають у буйних садах, пишаються чепурними подвір’ями, квітують різнобарв’ям трав із весни до осені. За селом – величезний старий ліс, багатий на гриби й чорниці, а поблизу нього – маленька річка Веселуха, у якій зранку до ночі хлюпочеться дітвора. Та найбільшими скарбами мого Новосілля, безперечно, є люди. Тут стільки цікавих, непересічних особистостей, що годі й розказати! Ось, для прикладу, уродженка нашого села Тумаш Валентина Миколаївна, про яку й хочу розповісти…

Спілкуючись із цією енергійною, доброзичливою жінкою, дивуєшся: звідки беруться такі люди? Її запал, творчий ентузіазм просто вражають. Сама себе вона жартома називає одержимою. Їй однаково майстерно вдається проявляти себе в багатьох іпостасях: вона – прекрасний педагог Мутвицької школи, успішний керівник музею вишивки і ткацтва Зарічненського району, креативний керівник творчих гуртків та ще й науковець-дослідник.

Валентина Тумаш працює над вивченням матеріалів про Зарічненський район у краєзнавчому відділі Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки

Моє знайомство із Валентиною Миколаївною відбулося кілька років тому під час екскурсії в народному музеї, яку вона проводила разом зі своїми вихованцями. Скільки рідкісних експонатів там зібрано, які цікаві розповіді про них і наскільки цінна колекція відновленої поліської вишивки, виконана руками Валентини Миколаївни та її гуртківців! Їхні роботи не раз були відзначені призовими місцями на всеукраїнських виставках і конкурсах із вишивки.

Спілкуючись згодом із ровесниками із Мутвицької школи, чула багато хороших відгуків про Валентину Миколаївну як учителя світової літератури:

– Її уроки, розповідає колишня учениця, нині студентка філологічного факультету РДГУ Юлія Корнійчук,- завжди особливі: цікаві, насичені. Ця вчителька у своїй роботі завжди орієнтується на дитину, на клас і на час. І завжди й у всьому старається знайти щось нове. Пошукова діяльність для Валентини Миколаївни – невід’ємна частина життя.

«Це в мене від батька, – розповідає вона. Він у мене був сиротою і мало знав про свій рід, дуже жалкував про це. Саме в той час у мене з’явилася жадоба знань до свого роду, до минувшини, пошукової діяльності». Кожного літа під час своєї відпустки, замість поїздки на море, вона їде до музею Білоруського Полісся, Рівненського краєзнавчого музею, багато працює в архівах. У неї багато доробок, а ще більше – творчих планів.

Проте найголовнішою справою свого життя, зізналася мені Валентина Миколаївна, вона вважає історію її рідного села Новосілля, задля якої вона об’єднала всіх наших земляків, навіть тих, які живуть за межами Рівненщини. У цій книзі зібрані історичні факти про село ще з XVI століття, відслідковані родоводи новосільських жителів до сьомого коліна (так виконала мрію свого батька-сироти його донька), систематизовано фольклорний матеріал села, є розповіді про наших односельців. Тепер моє рідне село матиме свою історію в розповідях про всіх моїх славних земляків. Завдяки Валентині Миколаївні Тумаш, нащадки знатимуть своїх дідів і прадідів.

Ще раз задумуюсь, як охарактеризувала вона сама себе, – одержима, бо Одержима – любов’ю до пошуку, творчості, минувшини, людей і рідного краю…

Богдана МАРЧУК (ХАРКОВЕЦЬ),

Зарічненський район

Робота Богдани Марчук (нині Харковець) була підготовлена для Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!” у 2014 році, коли Богдана була випускницею загальноосвітньої школи у своєму рідному Зарічненському районі

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Зарічне – моя мала Батьківщина

The post Валентина Тумаш – вчителька, одержима любов’ю до рідного краю appeared first on Я - журналіст.

Любов’ю тут пройняте все, починаючи з мосту через Стир: його жовто-блакитні кольори зігрівають, ніби промовляють: «До краю сонця і блакиті запрошуємо Вас!»

Ідучи вулицями селища, зустрічаю рідних, знайомих, просто приємних людей і обов’язково із посмішкою на вустах.

Зашуміли тополі на Фестивальній, провели мене до найдовшої Центральної – від сучасних житлових будинків, державних установ аж до стареньких хат-мазанок на самому вигоні, де закінчується вулиця. Вітають вікнами-віконницями усіх людей, уклоняються квітучими мальвами за парканом. А за вигоном – знову ліс: Павлінка, Галяве, Тростянецьке, Яськова діброва…

Вертаємося додому… Падає перший лапатий сніг… Чути дзвоник, який закликає на урок учнів трьох шкіл селища, дітей – майбутнього нашого краю. Це вони славлять свою землю. Це вони підкорюють столичні виші, здобуваючи успіхи в медицині та фізиці, в науках гуманітарних та природничих.

Аж раптом… подих перехоплює відлуння церковних дзвонів. Створюючи святковий настрій, дзвонять у храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Той гук звучить і в недавно збудованому храмі Успіння Пресвятої Богородиці. Він ніби поєднує кількасотлітню історію селища із новітніми подіями.

Аж знову дзвін… не дзвін… То, ніби граючись, вітає та й так само прощається тільки у нас ще діюча «кукушка» – малий поїздок із часів XVIII століття.

Вона – одна з найдовших вузькоколійних залізниць серед тих, що нині існують в Європі: від станції Антонівка до станції Зарічне відстань становить 106 кілометрів. Незвична вона й тим, що є однією з небагатьох вузькоколійок, які збереглися до нашого часу і функціонують досі.

Особливий інтерес становить також її маршрут – лісиста і заболочена територія Західного Полісся, де знаходяться кілька заказників державного й місцевого значення, частина Рівненського природного заповідника.

Вважається, що вузькоколійка була побудована в 1895 році, коли територія Волині й Полісся входила до складу Російської імперії. За іншими даними, залізницю збудували на початку Першої світової війни, що було зумовлене її промисловим і стратегічним значенням, адже неподалік у 1915-1916 рр. прохо­дила лінія російсько-австрійського фронту. У той час, крім лісу і торфу, вузькоколійкою транспортували також дьоготь, смолу, бондарські вироби. У роки Другої світової війни колія була зруй­нована, перші її ділянки відновлено в 1946 році. Лінія набула сучасного вигляду в 1968 році, коли проклали ділянку до райцен­тру Зарічне. У 70-80 роки XX ст. паровози були замінені тепло­возами, а старі пасажирські вагони – на нові.

Вантажні перевезення на вузькоколійці припинився під час економічної кризи 1990-х років. Деякий час вважали, що вона буде закрита як збиткова. Нині потяг використовується як паса­жирський і є важливим засобом зв’язку для жителів багатьох поліських сіл із районними центрами. Головна станція лінії – Антонівка. Антонівське депо є філією ковельського, а сама вузькоколійка належить Львівській залізниці. Поїзд складається з двох, а інколи – чотирьох вагонів. Для регулювання руху застосовується електрострижнева система.

Найбільша гордість кожного краю – люди. Потім уже – пам’ятники. Потім – гучні історичні події. Потім – всесвітньо відомі підприємства. Та, насамперед, моє Зарічне славиться людьми. Як зустрічають, так і проводжають вони з посмішкою на вустах, із добрим серцем, вдячним словом благословляють у дорогу…

Анастасія КОМАНДІК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця Зарічненського НВК “ЗОШ І ст. – гімназія”

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Довгобуд у центрі міста Вараш: цікаве – поряд

The post Зарічне – моя мала Батьківщина appeared first on Я - журналіст.

Застала я його за досить дивною для звичайної людини роботою, у кухарському ковпаку та фартуху, випікав Божий хліб. Такий незвичний вигляд чоловіка, зацікавив би кожного, адже не щодня доводиться спостерігати за цим унікальним дійством… В кімнаті пахло вийнятим із печі хлібом і бджолиним воском. На деко рум’янились маленькі проскурки, і навіювало хатнім затишком. Світ для мене немов замкнувся у цьому невеликому кімнатному просторі, на цій людині.

…Життєві шляхи кличуть в мандри. За роки життя прочитано сотні, а може й тисячі томів книг. Власне, і бібліотека у домі священика може посперечатися із будь-якою сільською книгозбірнею. Він закоханий у книгу, у слово, у літературу не менше, ніж у саме життя. А її Величність Історія не дає йому спокою. Розірвані думки нарозхрист змушують з`єднатись воєдино, щоб докопатись, дістатись і дізнатись правду з історії нашого минулого. На старі закинуті горища дерев’яних поліських хат, під очеретом і солом’яною покрівлею, він вилазить, як досвідчений скелелаз на найстрімкішу вершину. А там, у запилених темних куточках, знаходить справжні артефакти з минулого людського буття. Зібрані ним колекції експонатів, виставлені у музеях від його рідного села й аж до Києва.

«Впізнати світ і глибину людської думки…» – ось чого він найбільше прагне. Життя привернуло його до науки, самоаналізу, самоосвіти, творчих подорожей, цікавих знайомств… І врешті змусило у поважному віці сісти за парту і відчути себе студентом Національного університету «Острозька Академія». Навчання у стінах цієї альма-матері для нього стало містком впізнання Всесвіту, суспільства, філософії, таємниць людських душ і взаємовідносин.

Але все це відбувається у позачассі церковного життя. Бо найбільше його покликання – вершити служби Божі у храмі, рятувати людські душі, нести до спраглих на знання людей Євангельську звістку, навчати і проповідувати слово Боже. Церква, храм – це місце, де душа священика отримує натхнення, сповнюється любов’ю. На мить молитви, лине до висот Небесних, де слово Боже переважає над матеріальною сутністю світу цього. Він Богом посланий до цих справ, бо йому імпонують Євангельські слова: «Не єдиним хлібом буде жити людина…».

А ще з ним прагнуть зустрічі люди у дорозі, за роботою, в домі і тому ж храмі. Лагідність очей його, тепле слово, коли хтось з ним спілкується, просвічує людей немов промінь сонячний землю нашу крізь суцільну темінь. Поспілкуватися з о.Павлом – це ніби напитися джерельної води під час спраги, ніби пробудитися від страшного сну. Розмови з цим чоловіком надихають, складається відчуття, що у тебе виростають крила і ти здатен творити чудеса, робити цей світ кращим.

Усе це про нашого священника, справжнього пастиря, доброго товариша, тата, а віднедавна й дідуся, отця Павла Дубінця, настоятеля церкви Святої Мучениці Параскеви села Морочне, що заховалось у самісінькому центрі поліського краю. Народився отець Павло у древній Дубровиці, місті, оповитому сивизною віків минулих. А дитинство і юність промайнула у ще однім давнім поселенні – селі Нобель Зарічненського району. Там, на берегах блакитного, як небесна вись, однойменного озера, серед вічнозелених просторів і похмурих краєвидів поліського краю, вдихнув він жагу і любов до світу, до людей, до Бога. Там вперше він відчув, що життя людини – це поклик нести тяготи один одного і сіяти добро у серце кожного.

Оцим і живе ця виняткова, щира і щедра душею людина поміж усіх нас, поліщуків-українців.

Наталія ДОРОНІН, переможниця Всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст”, учениця 11 класу Мутвицької ЗОШ Зарічненського району Рівненської області

Читайте також:

Сенсаційне відкриття рівнян: у Литві зберігається 500-річне Євангеліє, написане на Поліссі

На Поліссі трамваєм їздять на базар

Рівненщина унікальна: фото

The post Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся appeared first on Я - журналіст.