• Перш за все, чому саме «Ефективність»?
• Це четверта моя книга. Дві перші були адресовані майбутнім журналістам, нинішня й попередня – «Лайфхак для журналіста» – для дорослих колег. Книги ростуть разом зі мною і хочеться спілкуватися не лише з журналістами, і не лише про журналістику, а й про життя взагалі. Тобто я розширюю тематику – і книг, і виступів. Власне, журналістика – сфера настільки універсальна, що таке розширення відбувається природньо, якось саме собою. Адже мало в якій галузі настільки поєднані універсальні закони людського життя.
• От, власне, про що книга, якщо коротко?
• Книга про те, як встигати більше меншими зусиллями і фільтрувати інформацію, щоб вона служила нам, нашим цілям, а не чужому життю, чужим нав’язаним цілям. Книга про те, як жити і встигати ефективно діяти в інформаційному просторі, відповідно до своїх власних життєвих цінностей.

Замовити книгу Віталія Голубєва “Ефективність”

• Що ж для цього потрібно? У книзі є розділ, присвячений тайм-менеджменту: на що звертати увагу та чим користуватися, щоб бути ефективним?
• Тайм-менеджмент – це лише інструмент, для того, щоб зрозуміти, куди зникає час і як це ефективно виправити, за допомогою певних кроків. Для мене один із таких інструментів – це прописані цілі.

Кожного року, напередодні Новоріччя, ми з дружиною (це наша традиція) прописуємо: чого ми хотіли б досягнути у цьому році. І потім, у кінці року, перечитуємо ці записки: дивимося, що вдалося виконати, а що – ні. Коли ти розумієш, що для тебе є справді важливим, стає простіше жити. Планувати життя, управляти життям, скеровувати себе, взаємодіяти з іншими, фільтрувати інформацію, гнучко реагувати на загрози й використовувати можливості. Просто помічати їх передусім.

Багато людей, які працюють у журналістиці, просто нехтують іншими сферами життя. Це специфіка нашої професії, коли твій робочий день не обмежується якимось стандартним часовим проміжком і навіть поза роботою ти думаєш про якісь завдання, які не встиг виконати чи виконав не так як хотів. Я намагаюся дотримуватися правила: не встигати всього потроху. Тобто: трішки не встигнути чогось по роботі, трішки не встигнути чогось в особистому житті, трішки не встигнути у якійсь своїй самореалізації у житті. Так я намагаюся збалансовувати свій час.

Мені не завжди це вдається, але я взяв собі за правило постійно прописувати у смартфоні не лише справи, які мені потрібно виконати по роботі, а й завдання особистого характеру. Це однаково важливі частини життя. Байдуже, що в одній сфері гроші переважно заробляються, а в іншій – переважно витрачаються. Заробляються ж вони для життя, а не просто так. Тим більше, що десь ти здобуваєш гроші, а десь – емоції, емоційний капітал, який дає енергію для подальших зрушень у прагматичній життєвій площині.

Якщо у нас є прописані цілі –  легше планувати свій час. Ти контролюєш його і можеш впливати на те, щоб у твоєму типовому дні були більш-менш збалансовано присутні усі сфери життя. Управляти можна лише тим, що обліковується.

• Чи користувалися ви чиїмсь порадами, при складанні книги, чи ви орієнтувалися виключно на особистий досвід? Та як правильно планувати свій час: на рік, на місяць, на тиждень?
• Якщо чесно, то я не вірю, що якась модна програма чи додаток у смартфоні може вирішити всі проблеми за тебе. У мене є прописані цілі на рік і у мене є щоденне планування у смартфоні. Там я можу корегувати свої цілі: якщо я бачу, що чогось не встигаю, або це не є актуальним для дня, на який я запланував – я переношу цю дію на день-тиждень перед. Головне – це звіряти свої щоденні цілі з річними і аналізувати: чи встигаєш ти виконати те, що запланував і що потрібно зробити, щоб встигнути.

Стосовно того, чи це мій досвід. У наш інформаційний час, будь-який досвід – він вже десь зафіксований і ти просто підбираєш із досвіду інших людей те, що буде актуальним для тебе. Ти не винаходиш велосипед, а просто адаптуєш досвід інших під себе. Все одно реалізація буде твоя, та й, власне, для початку інтерпретація – такою твоєю власною буде.

Мені взагалі часом здається, що є якесь глобальне інформаційне поле, де вже є все – думки, рішення, зрештою навіть мелодії… Ти підключаєшся до нього і ніби зчитуєш надбання людства, точніше якусь його частину. Актуальну саме для тебе і саме зараз. Частково це те, що дехто називає «підказками навколишнього світу». Думаю, тут немає підказок – у світі просто є все, абсолютно все. Лише наша уважність, наша сфокусованість на конкретних цілях, на власних пріоритетах допомагає вловлювати те, що вже існує і що може послужити нам.

А ще про таке кажуть – Бог надоумив.

Треба тренувати свою уважність, треба тренувати мозок, треба не засмічувати свідомість інформаційним шлаком, щоб частіше виникала можливість підключатись до цього «глобального розуму» і брати щось для себе. Точніше, не виникала можливість, а створювалась можливість – нашими власними зусиллями. Ну і, звісно, людині віруючій потрібно молитися.

Як зменшити кількість зайвої інформації? Для прикладу, менше дивитись телевізор і менше дискутувати про політику. Нас хвилює «що там Зеленський», приміром. А в той же час людині взуття тисне, і вона ходить, ходить так щодня – й не додумується змінити його на зручніше. Якось стерпиться, якось переходиться, перетопчеться…

Не кажу, що не варто цікавитись подіями в навколишньому світі – варто. Але при цьому слід постійно тримати у фокусі власні інтереси. Ну ніхто цього за нас не зробить, ніхто.

Важливо насамперед прислухатися до себе, усвідомлювати себе – а усвідомлення власних цілей, пріоритетів, можливостей починається з банального самоусвідомлення на суто фізичному, елементарному рівні. Чи не тисне ремінь на одязі, чи не тягне з вікна, чи не хочеться випити склянку води. Інколи ось таке найпростіше зусилля багатьом дається чи не найскладніше – встати й налити собі води, зачинити вікно, послабити пасок на брюках. А людина тим часом мріє змінювати світ… З себе почни. Задовольни елементарні власні потреби, потреби близьких, а потім іди далі – приміром, вкрути лампочку в під’їзді, а не чекай, що мер з Президентом допоможуть.

Я би хотів побачити статистику, скільки людей, які ходять на мітингах з прапорами, проклинаючи політичних опонентів, вивішують прапор у день державного свята над власним будинком. Скільки людей, які з піною біля роту ведуть релігієзнавчі дискусії, були хоч раз на рік у церкві. (Освячення Паски і ковбаси не рахується). Та не треба навіть про візит до церкви говорити – візьмемо елементарне: коли востаннє вели молитовну розмову з Богом. Не про Томос – про вічне.

Облаштування простору на мікрорівні – справа на все життя, якщо амбітно за неї взятися. Та де там – краще коменти у Фейсбуці строчити. Так і живемо.

Багато людей, які читають книги з особистісного розвитку, а потім нарікають, що їм нічого не допомогло – роблять одну, досить велику, але типову помилку. Вони думають, що книжка зробить за них усе. Ні, не зробить. Бо книга – це не магічна таблетка, не щось нове, що ти ніколи не чув. Питання у тому, чи застосуєш ти ті прості правила, які є у книзі, на практиці і чи будуть вони актуальними саме для тебе. Тому, якщо говорити про книгу “Ефективність” – так, це мій досвід, це досвід моїх колег, це досвід моїх кращих учнів Школи універсального журналіста, це досвід інших редакцій, це досвід тренінгів, який я випробував на собі.

Мій принцип – це писати тільки про те, що ти перевірив на собі, а не переповідати якісь прописні істини, які ти можеш відкрити і прочитати будь-де. Перевірив – тоді радиш іншим.

Замовити книгу Віталія Голубєва “Ефективність”

• Тобто варто розуміти,що кожна книга не є універсальною і потрібно підбирати та адаптовувати її під себе?
• Автор будь-якої книги, у першу чергу, пише про себе. Тому що ми не можемо читати думки інших людей. Навіть якщо ми пишемо про інших людей, вкладаємо їм в уста якісь слова – це проекція власного досвіду, це переформулювання власних думок словами начебто сторонньої людини – персонажа.

Власне, хороша книга на тому і побудована, що автор пропустив безліч думок крізь себе, застосував це на власному досвіді, адаптував, а потім відчув якесь моральне право поділитися цим з світом.

Коли я був студентом, нам задали написати реферат «Творчість письменника і творчість читача». Тоді я подумав, що це дурниця – яка ще творчість читача? Тепер розумію: не дурниця. Є текст, написаний письменником – і є текст, що складається в голові у читача. У випадку з літературою, присвяченою особистістному розвитку, цей текст у голові читача може і повинен стати поштовхом до дій. Тільки тоді книга стає справді цінною. Інакше це, як говорить автор проекту «Жить интересно» Армен Петросян, ні що інше як «інформаційний жир».

• У вашій книзі розділ присвячений соцмережам: які основні поради щодо відсіювання інформації ви даєте?
• Особисто я не роблю репостів. Взагалі. Не поширюю чужі повідомлення, бо надаю перевагу власним. Звичайно, якщо це інформація, яка може врятувати життя людині – то це справа інша. І ще я спочатку пишу, а потім – читаю. Якщо якісь сторінки мене цікавлять, то я виставляю пріоритет на них у показі в стрічці Фейсбуку. Але це 5-6 сторінок, не більше.

У фільмі Леоніда Парфьонова про Гоголя є цікавий епізод: опинившись у Парижі, Микола Васильович занурився в тамтешнє політичне життя, що висвітлювалось на сторінках преси, і раптом здивувався: а навіщо стільки думок?.. Я інколи теж про це думаю. Мені вистачить на день кількох розумних думок інших людей, решту часу я буду «думати власні думки».

Не пишу негативних коментарів. Тому що це забирає багато часу і нервів. Я краще скажу людині прямо в очі, якщо вона неправа, або промовчу.

• Чимало суперечок виникає у Фейсбуці, як не піддаватися на такі дії?
• Мій колега нещодавно поскаржився на тиск і біль у серці. Коли я запитав: «Що сталося?» Він відповів: «Я відповів на усі негативні коментарі під своїм матеріалом». Я вважаю, що потрібно навчитися любити себе, цінувати себе і своє здоров’я, свій час. Щоб не засмічувати свій інформаційний простір і життя цим негативом. Я нікому не пишу негативних коментарів, а пишу тільки позитивні, і то, якщо тільки дуже щиро. До своєї сторінки у соціальних мережах потрібно ставитися як до свого дому.  Ми ж не допускаємо, щоб бруд збирався – ми прибираємо, щоб жити було комфортно, щоб жити було приємно. І, враховуючи те, скільки ми часу проводимо у соціальних мережах, ми повинні зважати на те, щоб і там не було сміття. Потрібно відписуватися від тих,  хто вносить негатив у нашу домівку, ігнорувати їх. Це не означає виділяти з друзів усіх, хто не поділяє твої цінності, твої переконання. Я про інших – про тих, хто сіє негатив. Можна мати різні погляди, але бути коректними опонентами. А можна мати навіть і схожі переконання, але поводитися один з одним по-хамськи. У світі і так надто багато поганого, щоб примножувати це все і сіяти у суспільстві гнів, зневіру, розчарування…
• Зраду…
• Мені не подобається цей начебто модний фейсбучний термін.
• А що подобається?
• Куди цікавіше у цьому ж інформаційному просторі, сіяти щось своє – те, чим ти можеш поділитися і що може зацікавити у тобі. Ти ж несеш якусь цінність світові? Ну то і вперед!
• У вас є поради щодо того, що категорично не потрібно робити у соцмережах?
• Не варто транслювати негатив зі свого життя. Він може бути або нецікавий людям, або викликати до тебе дещо іронічне ставлення. Ми навіть не уявляємо, скільки людей може знаходити наші пости, переглядати їх і складати про нас своє враження. Не секрет, що багато роботодавців зараз аналізують профіль потенційного працівника у соцмережах, перед тим як зустрічатися з ним для співбесіди. Ми не дозволимо собі невлучний жарт з нецензурщиною перед авторитетними колегами, але ми ділимося такими жартами у нашому інформаційному просторі. Хоча там – ті самі авторитетні колеги. Часто – авторитетніші, ніж у реальному оточенні. І це все впливає на нашу репутацію, на нашу «додану вартість», на уявлення про тебе і як про журналіста, і як про людину. Нас же не міряють лінійкою – ось тут він журналіст, від цього місця до цього, а далі – просто людина. Нас сприймають цілісно – є зацікавленість, повага, довіра чи немає. А що ти писав у якій якості – твоя власна справа.
• Також у вас є поради щодо електронних листів…
• Так, я постійно чищу свою електронну пошту від розсилок, спаму, які мені є нецікавими. І також я спочатку пишу листи, а потім читаю. Намагаюся першу фразу, суть свого листа вкласти в перше речення. А ще краще – в тему. Тому що більшість людей читає пошту на смартфоні. Там більше, ніж речення, зазвичай і не побачиш. На підставі цього речення багато хто вирішує, чи відкривати лист узагалі. Ось днями мені прийшло (приклад суто умовний): «Доброї пори доби, я – Артур, редактор із 20-річним досвідом, багато читаю, маю купу відзнак…» Стоп, а чим Ви можете бути мені корисним? Давайте з цього почнемо. «Я пропоную Вам редагування стрічки новин…» Ось це інша справа! Колись я так на роботу влаштовувався, у 18 років: «Доброго дня, я хочу у Вас працювати». «А що ви можете?», – запитав роботодавець. «Писати», – відповів я. Зараз я працюю в цій редакції головним редактором.

Замовити книгу Віталія Голубєва “Ефективність”

Спілкувалась Наталія ЄДНАК,

підготувала до друку Софія ГРИЗОВСЬКА.

Фото Ліни РОМАШКО

The post Віталій Голубєв: Мені вистачить на день кількох думок розумних людей, решту часу буду думати власні appeared first on Я - журналіст.

• Давайте почнемо з соцмереж, вони зараз дуже популярні, ними користується велика кількість людей різного віку та професій. Якою, на Вашу думку, є їхня роль у нашому житті?
• Я думаю, сьогодні важко уявити наше життя без соціальних мереж. Питання у тому (і це стосується не лише соцмереж) – як ми їх використовуємо? Будь-який інструмент – це, насамперед, лише інструмент. Це засіб для досягнення певних цілей. За допомогою електричного струму можна приготувати смачну їжу, а можна вбити людину. Є гарний вираз: «Шкодить не речовина, а доза». Якщо соціальні мережі слугують досягненню наших професійних чи особистих цілей, то очевидно, що це наш добрий помічник, якщо вони забирають час, змушують нас нервуватися, то варто якось впорядкувати своє ставлення до них, точніше, нашу поведінку в них.

«Спочатку писати, а потім – читати»

• Якщо вони не завжди позитивно впливають на людину, то як правильно мінімізувати цей негатив?
• У мене є декілька принципів поведінки в соцмережах, якими ділюся із своїми читачами та учасниками майстер-класів. Не факт, що вони вам підійдуть – факт, що вони працюють особисто для мене, тому раджу принаймні спробувати.

Перший звучить так: «Спочатку писати, а потім – читати». Якщо ти створюєш якийсь інтелектуальний продукт – ти маєш ділитися ним зі своїми читачами, а потім вже знайомитися з продуктом, який створили інші. Тому що можна погрузнути у «гортанні стрічки» і нічим про себе не заявити навколишньому світові. А журналісту, і загалом людині, яка працює розумово, у нинішньому конкурентному середовищі, в інформаційну еру, важливо бути грамотно присутнім в Інтернеті, і, зокрема, у соціальних мережах.

Друге правило, яке сповідую – не писати негативних коментарів. Я нікого не критикую у соцмережах персонально. Якщо хочу комусь щось сказати – я скажу це особисто, або просто промовчу. Здається, чи хтось із святих, чи хтось із античних мудреців сказав: «Багато разів за життя мені доводилося шкодувати про сказані мною слова, але жодного разу я не пошкодував про мовчання». Тобто, якщо є бажання когось поставити на місце за допомогою коментаря у Фейсбуці – це нездоровий сигнал, який свідчить про наші внутрішні проблеми, і варто з ними розібратися. Коли я відчуваю, що мені хочеться щось негативно комусь прокоментувати – я намагаюся себе подумки вщипнути і сказати собі: «Стоп». Тобто, потрібно просто думати: чи ми сказали б в реальному житті щось таке людині, що ми хочемо написати? І таким чином фільтрувати ще не сказані слова, які поки що існують лише у формі думки. Можливо, нехай вони у формі думки й залишаться.

Ще одне: варто сприймати свою сторінку у соціальних мережах як власну домівку. Ми ж не любимо, коли у нас у хаті сміття – ми прибираємо, прибираємо регулярно,  і більшість людей  роблять це не лише перед великими святами. Так само ми маємо підтримувати порядок у своїй віртуальній домівці: відписуючись від тих людей, які нас дратують (публікуючи той контент, який викликає у нас стрес); ігноруючи якісь образливі коментарі, якщо вони не по суті. Але, зауважу, конструктивно сприймаючи критику, якщо вона справді містить у собі якесь раціональне зерно.

Найголовніше – це бути природнім, бути собою, бути людиною  і поводитися так у соціальних мережах, як би ми хотіли, щоб поводилися з нами. Тобто принципи, які працюють не одне століття у реальному житті –  можна просто перенести у віртуальний світ.

«Маленькі щоденні кроки для досягнення своїх цілей»

• Тайм-менеджмент означає «управління часом». Скажіть – це просто модне слово чи реально працюючий інструмент? Як збалансувати свій професійний та особистий час?
• Тайм-менеджмент – це інструмент. Це набір технік, методик, для того, щоб бути володарем свого часу. Чому це так важливо? Бо час – це найбільш недооцінений ресурс, і, в той же час, найбільш важливий ресурс для нас.

Скажімо, я зараз вийду на вулицю вечірнього міста і попрошу будь-яку зустрічну людину подарувати мені 10 гривень. Я думаю, що більшість подивляться на мене як на божевільного, або просто проігнорують. Тобто, з грошима ми, зазвичай, розстаємося дуже важко, у той же час своїм часом розкидаємося направо і наліво, витрачаючи його, для прикладу, на ті самі безплідні суперечки у соціальних мережах. Питання: а хто нас змушував? Ми самі обираємо той чи інший спосіб проведення часу.

Тайм-менеджмент – це інструмент для того, щоб відслідкувати, на що ти витрачаєш свій час. А після цього аналізу перейти до якихось змін. Це не аналіз заради аналізу, а аналіз заради якісних змін.  Інструмент – вторинний, первинним є результат. Тому не мають сенсу суперечки, який додаток у смартфоні краще обрати для планування справ. Має значення лише те, які справи в підсумку ми обрали, наскільки вони відповідають нашим життєвим цінностям і довгостроковим цілям і, найголовніше, які зі справ удалося реалізувати й наскільки успішно.

Багато хто лякається книжок, різних методик із тайм-менеджменту, тому що думає: це що, тепер доведеться ходити з блокнотом чи смартфоном і записувати все, що роблю, кожні 15 хвилин? Це не так. Якщо говорити про хронометраж свого часу – це лише засіб побачити, куди витрачається час. А побачивши – зробити висновки і щось змінити, щось спробувати робити по-новому.

Найголовніше, що потрібно для того, щоб бути володарем свого часу – це насамперед усвідомлювати, що для тебе є важливим. А далі – будувати відповідно до цього свою життєдіяльність.

Наш час ділиться на три умовні частини: 8 годин – сон, 8 годин – робота, 8 годин – все поза нею. Хоча, у багатьох виходить так: сон – менше 8 годин, робота (або, що частіше буває, її імітація) – більше 8 годин, а все що поза цим – за залишковим принципом. І дуже часто ми жертвуємо якимись двома складовими заради однієї. Натомість доцільніше, вважаю – однаково ретельно планувати події як у професійному житті, так і в особистому. Тобто, якщо я веду планувальник у смартфоні, то я записую туди як справи по роботі, так і справи, які стосуються моєї сім’ї, здоров’я чи вирішення побутових питань. Бо це так само важливо, це так само створює комфорт і якість життя. Як слушно зауважила нещодавно в одному зі своїх дописів у Фейсбуці моя колега Антоніна Торбіч, візит до ЦНАПу за довідкою – це така сама важлива складова життя для журналіста, як і зустріч із героєм розслідування. Тобто вона так само має наперед ретельно проплановуватись у розкладі дня, а не сприйматись суто як фактор, що відволікає від основного – від роботи. Бо і те є життям, і інше.

«Закриті» вчасно та якісно питання в особистому житті дозволяють більш продуктивно реалізовуватись у професійній площині.

Якщо ми знаємо, що саме для нас важливо – у роботі, в особистому житті, у наших захопленнях – ми можемо це контролювати. Управляти можна лише тим, що обліковується, що вимірюється.

Є цілі – під цілі ставляться завдання, а завдання складаються з маленьких кроків. Відомо, що до мети швидше дістається не той, хто швидше їде, а той, хто робить менше зупинок у дорозі. Мій принцип – це маленькі щоденні кроки для досягнення своїх цілей. Радіти кожному дню, хвалити себе за маленькі кроки і продовжувати ставити та досягати цілей. Адже відомо, що енергія в людини виділяється під конкретні цілі. Якщо людина нічого не прагне у житті, то вона, рано чи пізно, починає відчувати, що їй немає чого зранку вставати з ліжка. Якщо ж  неї є якісь конкретні цілі, які її надихають, виштовхують з ліжка кожен день – тоді людина радіє кожному дню і розуміє, для чого живе.

Неможливо встигати все, але можливо не встигати всього потрошку. Але коли ми потроху не встигаємо всього, то нам більш-менш вдається збалансовувати своє життя.

«Потрібно знайти ключовий елемент пазла, якого бракує для гармонії»

• На вашу думку, що таке успіх? І кого можна вважати успішною людиною?
• У багатьох людей синонім успіху – це гроші і чим більше в тебе грошей – тим ти успішніший. Хоча тоді б до психологів, до різноманітних модних коучів, тренерів з особистісного розвитку, які зараз з’явилися і на просторах Інтернету, і в реальному житті, не стояли б такі черги якраз із людей достатньо заможних. Тому успіх не тотожний грошам, але безумовно, гроші – це одна із складових успіху.

Як на мене, успіх – це коли людина задоволена тим, що вона робить, при цьому приносить користь іншим і при цьому всьому у неї немає внутрішнього конфлікту між «хочу» , «можу» і «повинен».

Тобто, вона знає, що вона хоче робити, що вона може робити, вона виконує обов’язки, які на неї накладає суспільство і це все збалансовано. Коли одна з цих складових випадає – починається внутрішній дисонанс, внутрішній конфлікт. Навколишні часто відчувають оцю внутрішню незадоволеність, яка сковує, обмежує людину. Інколи вона й сама не розуміє, що не так, чому ніби енергія кудись витікає, ніби хтось тебе сковує. А інші – бачать. І починають лізти з порадами. Яких здебільшого ніхто не просить. Найтиповіший варіант – настанови в стилі «Заміж тобі треба». Хоча – не факт. Бодай тому, що люди не вміють читати думки інших людей. Ми й власні, здебільшого, досить погано формулюємо. Потрібно самому знайти той ключовий елемент пазла, якого бракує для гармонії. І вставити його на місце. Інших слухати можна, але вирішувати – самому.

• Багато людей читають книжки з саморозвитку. Але у деяких нічого не змінюється у житті. Чому це так стається?
• У більшості, не в деяких. Тому що вони чекають, що книжка дасть їм чарівну таблетку, готовий рецепт, який здатний самореалізуватись – звісно, без нашого вольового зусилля.

Будь-яка книги з саморозвитку, так само, як і з розвитку (наприклад, із бізнесу) повинні бути не просто прочитані, а законспектовані або ж змальовані позначками, позначені стікерами. Тобто – опрацьовані. Перетворені на ідеї. А ідеї – на конкретні кроки. Будь-яка успішна дія – це сукупність низки простих кроків.

Важливо одразу  після опрацювання чергового інтелектуального продукту з порадами спланувати свій перший крок, а також максимально скоротити відстань між думкою і дією. Тому що дуже часто ідеї просто губляться на кладовищі наших ілюзій  – ілюзій про те, що вони самі себе втілять в життя. А коли до цієї ідеї приробляються «ноги» у вигляді першого кроку, то тоді ти прийманні бачиш через певний час свій результат і розумієш: варто рухатися далі в цьому ж напрямку чи ні. Можливо, є сенс спробувати щось робити щось інше. Але в будь-якому випадку ключове слово – робити.

У нашій мові взагалі мало дієслів. А в чому сила дієслова? Бо це «слово про дію». В кінцевому підсумку важлива саме дія. Ось говорять про мовні квоти, гендерні квоти… Я б запровадив квоту на дієслова.

Не потрібно боятися помилитися, в більшості ситуацій ціна нашої помилки досить незначна. Ми живемо у відносно безпечний час (якби це парадоксально не звучало) – якщо порівнювати в розрізі тисячолітньої історії людства. З точки зору побутового комфорту, з точки зору елементарних життєвих потреб – більшість із нас, за великим рахунком, нічим не ризикує. Є над нами такі своєрідні маячки, у вигляді Божих заповідей і Кримінального кодексу, а все що поза цим – це простір нашої самореалізації. Можна пробувати і помилятися – за це нічого не буде, будуть лише уроки, сукупність дій, точніше, дві сукупності дій – які призвели до успішного результату, і які до нього не призвели. Коли ці дії осмислюються – вони перетворюються на досвід. Можна аналізувати і розуміти ту відмінність, яка створює різницю. Між успішними результатами  – і не дуже.

Багато людей просто застрягають у тому, що бояться змінити бодай щось і тому – роками займаються не своєю справою, ходять на не ту роботу і звинувачують у цьому державу, суспільство, батьків і час, у якому живемо. Такими людьми легко зманіпулювати, пообіцявши їм прості рішення складних проблем за рахунок якихось масштабних змін у зовнішньому світі. Але перемогти власні лінощі, власну інертність, власну обмеженість, власні деструктивні емоції – складніше, ніж звинувачувати одних і бездумно покладатися на інших. Коли ми говоримо – справедливо говоримо – про зовнішнього агресора, треба усвідомлювати, що ніхто крім нас самих не здатний перемогти агресора внутрішнього. А в кожного він свій. Це – наша робота, власна, щоденна.

«Кожен із нас є принцем чи принцесою у власному князівстві Монако»

• Як мотивувати себе досягати власних цілей, а не просто слухати інших?
• Напевно, кожен цей шлях проходить по-особливому: комусь для цього потрібна допомога сторонніх людей – відвідати тренінг, прочитати книгу, звернутися до психолога, звернутися до бізнес-тренера, або просто поговорити з якоюсь авторитетною людиною; а хтось просто сам приходить до того, щоб просто сісти і запитати себе: «Чого я хочу у цьому житті?». Варто просто усвідомлювати, чого ти прагнеш і прислухатися до себе. Не треба жити «так як всі», треба жити «так як ти», тому що кожен з нас є неповторною індивідуальністю. Колись ми з дружиною дивилися фільм про принцесу Монако, й після перегляду Юля мені сказала: «Кожен із нас є принцем чи принцесою у власному князівстві Монако», тобто – у власному житті.

А як прислухатися до своїх думок, як їх почути, якщо ви вмикаєте радіо всюди, куди входите, чи просите зробити музику гучніше, чи навушники вдягаєте, чи у віртуальну гру поринаєте, щойно опинитеся наодинці з собою? Коли людина напружується в тиші, коли тиша їй вкрай дискомфортна – як на мене, це перший сигнал внутрішньої тривоги. Інколи треба просто прислухатися до себе.

• Але є різні ситуації, не завжди вони позитивні. Як не піддатися стресу?
• Просто не впускати негатив у своє життя. Замість новин по телевізору почитати художню книжку. Або замість ток-шоу подивитись художній фільм. Або документальний. Події кількасотлітньої давнини мало чим відрізняються від того, що показують у новинах. За дві тисячі років природа людини особливо не змінилась. Всім і всіма рухають одні й ті самі мотиви. Питання лише в тому, скільки проживе та чи інша інформація. Часто буває, що поки ми осмислювали чергову порцію інформаційного сміття, воно вже застаріло.

Розмову вела Анастасія БЛАГА,

матеріал підготувала до друку Софія ГРИЗОВСЬКА,

фото Ліни РОМАШКО

The post Віталій Голубєв: Я б запровадив квоту на дієслова appeared first on Я - журналіст.

По-перше, таким чином отримаєте додатковий “бонус” – враження про вас як людину організовану, дисципліновану і таку, що має щільний графік. Інколи саме лише усвідомлення співрозмовником напруженості вашого графіку (зокрема, й завдяки враженню, яке ви самі створили) може підняти вартість ваших послуг.

Найголовніше ж – ви зекономите розумову енергію на більш важливі справи. Визначили дату зустрічі – і, як кажуть, діло з кінцем. Ви більш чітко бачите свій робочий день (тиждень, місяць) – і плануєте наступні справи вже з урахуванням часових проміжків, які забронювали раніше.

Приклад 1. Ви плануєте взяти два тижні відпустки в серпні. Якщо запитають, на коли саме плануєте відпочинок, можна, звісно, сказати: “Та все одно, десь у серпні на два тижні”. Але так ви відкладете прийняття рішення на невизначений час. І не факт, що коли нарешті доведеться визначатися, більш сприятливі для вас дати не будуть зайняті спритнішими колегами. А можна відразу сказати: планую іти у відпустку з 9 до 23 серпня. Все одно нічим не ризикуєте! Хіба що перед тим подивіться календар – аби “захопити” побільше вихідних і тим самим збільшити тривалість відпочинку.

Приклад 2. У вашому відділі потрібно провести нараду, щоб обговорити стан виконання проекту. Колеги запитують: коли зустрінемось? Можна сказати: та будь-коли, я завжди на місці. Але тоді ви ризикуєте. Тим, що коли за дві години до часу проведення наради, який визначили інші люди, вас про це повідомлять – не факт, що “остаточний час” виявиться для вас зручним. Ви-то завжди на місці, але саме на ці години записались до стоматолога. А щось змінити – вже пізно. Тому, якщо поки що у вас немає чітких побажань щодо часу наради, – візьміть їх “зі стелі”. Скажіть: мені буде зручно у понеділок о 16, ніхто не заперечує?

Приклад 3. Свого часу мене вразила людина, яка у вівторок, 1 листопада, призначила зустріч, щоб обговорити можливість участі у Школі універсального журналіста, на 13.45 вівторка, 22 листопада. А потім, дізнавшись причини, був вражений, наскільки все просто. Марія (назвемо нашу героїню так) працює в бюджетній установі й має обідню перерву з 13 до 14 години. Керівник суворо контролює вчасність повернення працівників з обіду. Але саме по вівторках він має лекції в місцевому університеті. І, пішовши на обід о 12.45, повертається аж після 15-ої. Ось підлегла й бронює на кілька тижнів уперед “бонусну” годину в робочому графіку… (Бо після 18 починається особисте життя – навіщо планувати на цей час робочі зустрічі?). Реально обід займає у неї півгодини – з 13 до 13.30. Чверть години – на дорогу. І о 13.45 Марія готова зустрітися зі мною. До 15-ої гарантовано повернеться на роботу. Все просто – треба лише трохи подумати, як ефективніше розпорядитися своїм часом!

“Все у нас… чуже, один лиш час – наш“, – згадав слова Сенеки.

“Вторинна вигода” від такої практики – те, що ви звикаєте формувати власний порядок денного. А не підлаштовуватися під чужий. Це не означає “диктаторського підходу” – ви пропонуєте власну дату і радитесь з іншими, чи вона їм підходить. У разі потреби, час можна буде й змінити – все одно ж ви нічим не ризикуєте. Але зробити це відразу, а не тоді, коли всі дедлайни горітимуть і доведеться погоджуватися на будь-який варіант. Незалежно від того, зручний він для вас чи ні.

Мій досвід показує: якщо з самого ранку ви знаєте, що, приміром, до 12 години повинні дописати статтю (не тому, що це потрібно комусь, а тому, що такий дедлайн встановили ви самі) – чим ближче до 12 години, тим більше будете прискорюватися. Працюватиме здоровий азарт: встигнути до дедлайну.

Або інший приклад: на 17 годину ви спланували відвідання перукарні. Назад до офісу повертатися вже не плануєте. Знову ж таки, з досвіду скажу: після 16 години швидкість вашої роботи отримає шанс прискоритись. Якщо на дорогу до перукарні потрібно 15 хвилин, а зараз – рівно 16 година, ви мимоволі подумаєте: о, це ж скільки ще можна встигнути за 45 хвилин, які залишились. І цілком імовірно – встигнете.

Розставляючи більше маячків на лінії часу, ми можемо встигати більше. Конкретні часові рамки й наперед визначені дедлайни стимулюватимуть більше, ніж уявна “свобода”, за якою приховується невизначеність. Управляти самим собою – найскладніше. Але водночас це ж яке задоволення – відчувати себе володарем своїх слів, свого часу, свого життя.

Віталій ГОЛУБЄВ

Читайте також:

Тайм-менеджмент для журналіста: 15 порад, які збільшать Вашу продуктивність

10 корисних матеріалів для журналістів [СКАЧАТИ]

Тайм-менеджмент: навіщо встигати більше

The post Розставляйте маячки на лінії часу appeared first on Я - журналіст.

Та найбільше здивувало інше: більшість вважає це нормальним – коли в них крадуть час, призначений для сну. Читай: для відпочинку і відновлення сил. Для того, щоб людина не впала, як загнаний кінь, на середині свого життєвого шляху. Ставши, рано чи пізно, конем-калікою, розумово чи фізично.

Пояснення маю два.

Перше – мазохізм, усвідомлений чи не дуже. Тобто, в картині світу людини, життя – це страждання. І не спати, спати мало чи спати неякісно – це складова життєвих страждань. Їх потрібно терпіти, а, можливо, й навіть радіти їм (усе залежить від тяжкості “захворювання”).

Друге – виправдання власної поведінки. Людина дозволяє іншим те, що робить сама. Тобто сама краде в інших час – і іншим дозволяє обкрадати себе. Знаєте, це як у багатьох організаціях: співробітники роблять вигляд, що працюють, а керівник – що вірить у це. Кожен при цьому насправді вирішує власні завдання. Які лежать за межами завдань організації. Якщо це комерційна структура – рано чи пізно вона розвалюється. Якщо держустанова – її життєздатність може достатньо довго підтримуватись штучним шляхом. Тобто за гроші народу. Але це вже, як каже мій улюблений Леонід Каневський, – зовсім інша історія.

При цьому всі вищеописані люди, якби у них вкрали бодай гривню, імовірно зчинили б чималий гвалт. Красти гроші – ні-ні-ні. Красти час – будь ласка.

Хоча час – цінніший за гроші.

“Вам дорого це обійшлось?” – запитали в одному інтерв’ю найуспішнішого бізнес-тренера на пострадянському просторі Радислава Гандапаса. Мова йшла про один із втрачених бізнесів. Гуру лідерства і ораторського мистецтва лаконічно відповів: “Дев’ять з половиною років”.

Звісно, Гандапаса вважають найбільш високоплачуваним бізнес-тренером не тому, що він так відповів. Але він став таким у тому числі й через описаний вищенаведеною фразою стиль мислення.

Ставтеся до часу так, як до грошей. Навіть з більшим трепетом. Бо він – цінніший за гроші й не відновлюється.

Найбільші втрати – не в грошах, а в часі. Найважливіші уроки – так само стосуються часу. Того, на що його витратили і на чому втратили.

“Я можу розбудити свого менеджера в будь-яку пору доби і він зобов’язаний відповісти на дзвінок – інакше він звільнений“, – похвалився якось знайомий керівник. Як на мене, звільнити варто було б саме такого керівника, а не його підлеглих. Точніше, законодавчо заборонити таким людям керувати собі подібними.

Телефон, вимкнений на ніч, – це не розкіш і не демонстрація зверхності до інших. Мовляв, ви там собі що хочте робіть, а в мене – відпочинок.

Це – норма. Яку варто запровадити для себе і до якої слід привчати інших.

“А ось я не можу собі такого дозволити”, – зізналась колега під час дискусії у Facebook, яку згадував вище. Мовляв, маю немолодих родичів в іншому місті, за сотні кілометрів, – раптом з ними щось станеться.

Ризикну здатися циніком, але якщо родичі – за 500 кілометрів, то коли серед ночі комусь із них стане погано, моя колега-редактор із провінційного українського містечка нічим їм не допоможе.  Хоч би на крилах прилетіла – не допоможе. Треба набирати 103, а не будити людину, яка, крім ахів, охів і співчуттів не зарадить нічим. В той момент, коли людині потрібно рятувати життя. І займатись цим повинні медики “швидкої”, яка викликається зовсім за іншим номером.

А якщо, не приведи Господь, сталося непоправне – знову ж таки, що вже вирішать години, які залишились до сьомої ранку? Часу, коли будити людину – вже цілком етично.

Звісно, тут можна дискутувати. Але навіть якщо вважати, що приводи порушувати чийсь нічний сон існують, – погодьмося: вони займають від сили 10-20 відсотків серед усіх, які реально використовуються тими, хто краде ваш час. Відсотків 80-90 – це не крайні життєві потреби, а просто ваш дозвіл взяти себе під ноги.

“Як я скажу керівнику, що ввечері у мене – особистий час? Він же мене просто звільнить. Скаже, що на твоє місце є купа студентів, які готові працювати безкоштовно і мало не цілодобово“, – запитав мене з залу 20-річний Максим на одному з форумів.

Логічно. Життєво. Але й тут є вихід.

Одне з правил, у які вірю, звучит так: “Більше, щоб менше”. Тобто спочатку роби більше – щоб потім отримати можливість робити менше. Здобудь повагу, рівень, статус, який дозволить диктувати свої правила. Або просто спонукатиме інших зважати на твої потреби. Мовляв, ось цього пана ввечері краще не турбувати – хіба ж справді не почекає до ранку?..

А якщо не вдасться – знову ж таки, за правилом “більше, щоб менше”, ви цілком можете змінити роботу на ту, яка не передбачатиме нічних авралів. Бо за попередні роки здобули досвід, який зможете капіталізувати.

Тобто, якщо тебе будять, коли тобі 20 – не ний і напрацьовуй досвід. Щоб тебе не будили, коли матимеш 35.

А якщо тебе так само будять і в 35 – це свідчить принаймні про дві речі: десь ти недопрацював і щось потрібно змінювати.

Або змиритись і не нити. Зрештою, декого влаштовує й досить посередня якість життя.

Звісно, тут веду мову про суто інтелектуальну, творчу працю, передусім офісну. Професії, які передбачають служіння, порятунок життів, допомогу іншим, забезпечення життєво важливих потреб у різних галузях – виносимо за дужки. Лікар, рятувальник, військовий, водій, охоронець – про них не йдеться аж ніяк.

Отже, у добі – 24 години. Будемо вважати, що третину ми витрачаємо на роботу. Третину – на сон. Ще третину – на все інше. “Інше” – це і сім’я, в кого вона є, і особисте життя, і турбота про здоров’я, і забезпечення побуту, і власні інтереси.

Що відбувається, коли в якомусь із трьох сегментів нам починає бракувати часу? Зазвичай ми “позичаємо” час в іншому сегменті. І здебільшого “латаємо дірки” саме за рахунок сну.

Не встигаємо дописати статтю на роботі? Допишемо вночі. “Зашиваємося” з хатніми клопотами – нічого, вночі можна доробити. Книжку почитати, звісно, – теж уночі. А писати щось уночі (чи то книгу, чи дисертацію, чи звіт керівнику, чи грантову заявку) – то вже взагалі святе діло.

І ось робота займає вже не 8 годин, а 10 – дві ми “позичили” у сну. Домашні турботи також розтягнули в часі за рахунок нічних годин. На сон залишилось чотири години. І ми готові з гордістю про це розповідати. Мовляв, пожалійте мене – я настільки багато працюю, що сплю чотири години.

Як на мене, таке виправдання логічне – лише для молодих батьків. Тому що маленькі діти “зазіхають” на наш сон не зі злої волі – вони просто не можуть інакше, ніж плачем, повідомити нам про свої проблеми. І не мають кому, крім нас, про це розповісти.

Якщо ж немовлят поряд немає, а людина систематично спить по чотири години на добу, – можливо, їй варто не поспівчувати, а порадити бути організованішою.

А якщо хтось попереджає “Я надішлю потрібну інформацію сьогодні вночі” – цілком нормально буде відповісти: “Добре, я вранці прочитаю“.

Уявив собі думки вголос людини, яка хизується чотиригодинним сном. (Чи жаліється на нього – часом це два боки однієї медалі).

“Я сплю чотири години на добу, бо не вмію сказати “ні” тим, хто постійно навішує на мене своїх “собак”, знаючи, що я безвідмовно і безкоштовно все зроблю. Ще й перепрошуватиму за затримку.

Я сплю чотири години на добу, бо погрязнув у болоті перфекціонізму. Кожне завдання прагну виконати бездоганно, по сто разів перероблюючи і перевіряючи. Хоча той, хто приймає ці завдання, переглядає кінцевий продукт “одним оком”. А часом і взагалі не переглядає. Бо знає ж – зроблю на совість. Сам колись казав: мене не цікавить, коли ви все це встигатимете. Хочте – вдень, хочте – вночі. Я запам’ятав і тепер встигаю вночі.

Я сплю чотири години на добу, тому що коли інші починають робочий день, я ще добігаю до офісу, потім півгодини розмовляю по телефону, далі йду пити каву, після чого прямую з колегами на перекур. У процесі кавування і куріння в мене дзвонить телефон, і я знову півгодини “розрулюю” проблеми всіх своїх знайомих або просто “задовбую” їх питаннями “Ну що ви там? Я ось – на роботі…” Потім я підключаюсь до будь-якої почутої розмови, пересилаю іншим з десяток фейсбучних демотиваторів, обговорюю з колегами за сусідніми столами мотивуючі цитати в стилі “Середа – це маленька п’ятниця”, а далі – дискутую про операції зі зміни статі та принцип відбору переможців шоу “Холостяк”. 

Я сплю чотири години на добу тому, що в моїй ієрархії життєвих цінностей здоров’я – на останньому місці. Бути повним сил і енергії для мене – неважливо, непотрібно і нереально, це щось на рівні фальшивої позитивної картинки з рекламного ролика. Я не звільнюся з роботи, яка змушує мене жертвувати сном, не розпрощаюсь з начальником, який нехтує моїм часом, тому що боюсь, що мене нікуди більше не візьмуть. Тому що працювати я не можу, не вмію і не хочу. Або колись вмів, але забув. Навчитись чогось нового – не планую. Я вже вчився 5 років в університеті (коледжі, ПТУ) – вистачить. Від навчання коні дохнуть. І все одно в наш час у нашій державі нормальної роботи немає. Треба триматись за те, що є. І взагалі, я живу “на автоматі”. Я давно увімкнув “режим зомбі” й навіть не замислююсь, що щось не так. Немає коли думати й розмірковувати – я ж втомлююсь. Тому що я сплю по чотири години на добу…”

Навряд чи ми часто почуємо такі монологи. Бо щоб це хоча б сказати – потрібно це визнати. А жити усвідомлено – привілей меншості.

Ми вважаємо, що вміємо читати чужі думки. (Бо часто почуєш: “Я знаю, що він про мене подумає…”). А насправді й у власних розібратись не можемо. Принаймні настільки, щоб чітко їх сформулювати – для інших, а для початку – самому собі. Чого ти прагнеш. Що не влаштовує у житті. Що потрібно змінити. І з чого готовий почати.

Мало того, що ми ледь не в будь-якій складній ситуації жертвуємо сном. Ми ще й змішуємо сон і роботу, дім і роботу. У час, відведений для сну, – працюємо. На роботі – вирішуємо домашні справи. А прийшовши додому, відволікаємось на дзвінки і справи по роботі.

Інше питання – чи справді на роботі нам потрібно саме вісім годин для того, щоб успішно вирішувати всі завдання. Колись одна колега зізналась мені: “Чому жінкам не встановлюють чотиригодинний робочий день? Їм же потрібно ще стільки часу для сім’ї, для того, щоб елементарно слідкувати за собою? Ось у нашому управлінні ми з колежанками реально займаємось роботою не більше, ніж півдня. Решта часу – це чаювання, обмін рецептами і довга обідня перерва“.

Підозрюю, що так – у багатьох.

Звідси – відразу кілька можливих варіантів дій.

Поговорити з керівником про можливість працювати неповний робочий день. Або навпаки, працювати з понеділка по четвер довше, зате повністю вивільнити п’ятницю. Або домовитись, що частину роботи виконуватимете вдома, щоб зекономити час на проїзд. Наприклад, по середах ви – в онлайні.

Навіть якщо зарплатня зменшиться – це ще потрібно подивитись, скільки ви виграєте в часі. Можливо, за цей час можна або більше заробити (в іншому місці), або більше зробити чогось такого, позитив від чого перекриє недоотримані кілька сотень гривень. Багато жінок зізнаються, що один із головних таких “позитивів” – посмішка дитини. Яка, приміром, буде рада побачити маму на своєму звітному концерті в музичній школі. Усвідомлюючи своїм дитячим розумом: мама поставила на перше місце не звіт своєму начальнику, не кавування з кумою, а саме мене, у мій важливий день.

Або, якщо все це не підходить, а вільний час на роботі все ж таки реально є – варто подумати, чим саме його доцільно заповнювати. Можливо, є якась розумова праця, яку ви періодично забираєте дороблювати додому, а на роботі натомість “вбиваєте” по кілька годин щодня на скролінг стрічки Фейсбуку та обговорення з колегами підсумків шоу “Холостяк”. Наприклад, йдеться про дисертацію. Рішення – на поверхні: не пишіть дисертацію вдома, пишіть її на роботі. Принаймні, поки керівник вам це дозволятиме. (Сподіваюсь, ви здобули на своєму робочому місці достатню довіру і повагу до себе, щоб не звітуватись про кожен крок). А вдома займайтесь домашніми справами. І не беріть слухавку після шостої. Якщо потрібно – заведіть ще один телефонний номер, для дзвінків “не по роботі”. Який знатимуть лише ті, хто турбуватиме вас з особистих питань.

Кінцева мета всієї цієї метушні – знову ж таки вивільнити час для повноцінного нічного відпочинку. Виокремити ці вісім священних і недоторканих годин із вашої доби й окреслити їх червоними лініями, за які недозволено заходити нікому.

Скарлетт з її фразою “Про це я подумаю завтра” – мала рацію. А я, перефразовуючи пораду з книги М.Дорофеєва “Джедайські техніки” (в оригіналі вона звучить так: “У будь-якій незрозумілій ситуації – думайте“) скажу так: “У будь-якій незрозумілій ситуації – лягайте спати“. Ранок вечора мудріший. Але щоб ранкова мудрість справді прийшла до вас і наповнила енергією для майбутніх звершень – вечір повинен закінчитись вчасно.

А ніч – бути і залишатись Царством Сну.

Окреме питання – якість сну. Такі елементарні речі як провітрювання кімнати, її достатнє затемнення і відсутність безпосередньо перед засинанням зайвої інформації, що збуджує і збурює розум, – сприймаються як надто елементарні, аби на них зважати.

А дарма. Якщо професор Преображенський у книзі Булгакова радив не читати на сніданок радянських газет, то я не раджу дивитись перед сном українське телебачення. Як, власне, і будь-яке інше. Якщо не хочете, щоб у час, коли мозок мав би перезавантажитись для самостійного вирішення ваших проблем, а, можливо, й “завантажитись” новими ідеями, він “переварював” проблеми чужі. Наприклад, виступи політиків і рекламу чіпсів.

Звісно, переглянути педред відходом до сну кілька серій улюбленого серіалу – це справді чудовий спосіб абстрагуватися від щоденних проблем. А комусь допомагає швидше заснути.

Але ж саме серіал – а не ток-шоу “Він ворує, вона ворує, воно ворує, ми в…” Це, як кажуть, дві великі різниці: казковий вигаданий світ  – і скунси з політичного зоопарку.

Кажуть, необхідна умова для початку змін – це усвідомлення важливості тієї цінності, яка лежить в їх основі. Тобто щоб почати дбати про здоров’я – потрібно підняти вище на шкалі життєвих пріоритетів цінність “здоров’я”. Щоб зробити своє житло затишнішим – варто для початку зізнатись самому собі, що комфортний побут – це важливо. Коли певна цінність у пріоритеті – то й засоби знаходитимуться. А якщо не визнаєш щось важливим – підсвідомість і не пропонуватиме можливих шляхів досягнення бажаного. Простий механізм економії ресурсів. Життя ніби каже: ок, тобі це не потрібно – то й не буду нічого “підкидати”…

Повноцінний регулярний сон – це важливо. Не дозволяйте нікому, крім ваших власних маленьких дітей, змушувати вас ним жертвувати. А в дітей, до слова, можна й повчитися розумінню важливості сну: коли вони ввечері хочуть спати, вони просто лягають і сплять. Кілька днів тому одна з моїх донечок заснула просто посеред святкування дня народження тата в ресторані.

Просто тому, що їй захотілось спати. Вона не думала, “що скажуть люди” і “чи доречно це саме в цьому місці”.

Вона просто заснула.

Інколи нам варто не тільки вчити дітей, а й вчитися в них.

Віталій ГОЛУБЄВ

The post У будь-якій незрозумілій ситуації – лягайте спати appeared first on Я - журналіст.

Порахував. Зрозумів, що мотивація — десь в іншому місці.

З одного боку, монетизація часу, тобто розгляд його в “грошовій” системі координат, справді може допомогти почати ставитись до нього по-іншому. Але не всім і не завжди.

Цілком можливо, що поділивши суму, яку заробляєте на місяць, на кількість годин у місяці, ви отримаєте досить скромну цифру. І вона не мотивує вас подумати про час уважніше, а навпаки — демотивує.

Візьмемо середньомісячний дохід у 10 000 гривень, який для багатьох виглядає доволі пристойним чи навіть бажаним. Поділимо на 176 годин (22 робочих дні на місяць, тривалість дня — 8 годин). Вийде приблизно 57 гривень. У багатьох може логічно виникнути питання: це я за 57 гривень ще буду думати, на що витратити якусь нещасну годину часу?..

А для когось і сума в 10 чи в 100 разів більша — не така значна, щоб мотивувати замислитись над ефективністю використання часу.

Для того ж, хто отримує твердий оклад чи пасивний дохід, де витрати власного часу взагалі не прив’язані до суми “на виході” – постановка питання взагалі втрачає сенс.

Вочевидь, не лише у грошах справа. Хоча говорити про час так, як говориш про гроші, – звичка загалом корисна. І сама по собі вона вже сприяє більш тверезому, усвідомленому ставленню до нашого головного ресурсу, ресурсу, який не відновлюється, – часу.

Але цього мало.

Для себе зрозумів: запитання “Скільки коштує ваш час?” як відправна точка більш усвідомленого “часовикористання” – це не про годинний заробіток. Це про те, скільки і чого ви могли б за цей час зробити. І наскільки ці справи відповідають вашим життєвим цінностям і цілям.

Хороший стимул подумати про тайм-менеджмент — діти. Коли вони народжуються — часу стає менше. Конкуренція за одну одиницю часу між різними справами — зростає. З’являються такі собі “затори на лінії часу”. Якщо розглядати наш день як дорогу, а справи – як автомобілі.

І ти зовсім по-іншому дивишся на час, коли хтось прагне повісити на тебе справу, яку цілком міг би зробити сам (але він вирішив, що ваш час — дешевший). Або яка вигідна лише йому (а я вважаю, що в будь-якій справі, що справді варта уваги, у виграші мають бути дві сторони).

Думаєш, наприклад, так: а хіба я давав йому право красти час у моїх дітей?..

Важливо не те, скільки грошей ви потенційно могли б заробити за годину, яку беремося аналізувати. (Хоча і це, скажу справедливості заради, – також). Важливо те, якій із ваших життєвих цінностей (а говорячи локальніше — й середньострокових цілей та короткострокових завдань) відповідає те, чим ви цю конкретну годину наповнили.

Простіше кажучи, в цю годину можна було відвідати академконцерт дитини, яка закінчує музичну школу. І тим самим виявити їй моральну підтримку у відповідальний, сповнений хвилювання момент життя. А можна — присвятити ті самі 60 хвилин обговоренню в соцмережах вечірнього телеефіру популярного політика. Навіть фотожабу на нього намалювати. І зібрати кілька лайків від тих, кому в цю годину теж не було чим зайнятися…

Вартість нашого часу — це не тільки і не стільки те, що ми заробили. Це те, що ми зробили. Або — могли б зробити, але не зробили.

Тайм-менеджмент — це не про те, щоб усе робити швидше і фіксувати в блокнот кожну справу й витрачений на неї час. Планування справ, моніторинг використання часу — це лише інструменти. Інструменти усвідомленого життя. Інструмент — вторинний у порівнянні з метою, для якої його використовують. Як кажуть, купуючи свердло, ми насправді купуємо не свердло, а отвір. Та й отвір нам, якщо подумати, потрібен для чогось іншого. Наприклад, повісити картину. Щоб зробити оселю затишнішою. Бо комфорт у побуті — одна з наших життєвих цінностей.

Тому думати, що встановивши модний мобільний додаток, ти став володарем власного часу – самообман. Із таким самим успіхом контролювати те, як живеш і на що витрачаєш дорогоцінні години, можна з допомогою аркушу А4. Або просто тримати важливе в голові. Це не так складно – особливо, якщо викинути звідти неважливе.

Тайм-менеджмент — це про пріоритети. Встигати те, що для тебе головне. Встигати жити.

Віталій ГОЛУБЄВ

Читайте також:

Тайм-менеджмент для журналіста: 15 порад, які збільшать Вашу продуктивність

The post Тайм-менеджмент: навіщо встигати більше appeared first on Я - журналіст.

1. Починайте робочий день о 8-й годині.

У більшості редакцій робота раніше 9-ї не починається. У багатьох робочий день реально стартує приблизно о 10-й. Натомість я пропоную починати працювати о 8-й годині.

По-перше, “хто рано встає, тому Бог дає” – недарма говорили наші предки. Більшість відомих мені успішних людей встають дуже рано і починають робочий день аж ніяк не о 9-й годині й тим більше не о 10-й. До цього часу в них вже купу справ перероблено.

Не вдаватимусь у розмірковування про біоритми, просто зазначу: ранній старт робочого дня дає потужний заряд енергії. “З розбігу” включитись у роботу — це можливість встигнути зробити більше за коротший проміжок часу. Раніше почнеш — більше встигнеш і матимеш можливість раніше закінчити (роботу).

По-друге, більшість наших потенційних співрозмовників починають працювати раніше за журналістів. Застати їх на робочому місці (а не у робочих поїздках, на території підприємства чи нарадах, де вести довгі телефонні розмови проблематично) з 8-ї до 9-ї ранку в рази реальніше, ніж після 9-ї години. А ще, зазначу, на початку робочого дня багато хто з них не такий втомлений і роздратований, ніж ближче до обіду, коли більшість журналістів починають телефонувати своїм героям — ніхто ще не встиг зіпсувати настрій.

Зрештою, стереотип про журналіста, який пізно лягає спати й пізно встає, а відтак, і пізно починає роботу — застаріває. Він ґрунтується на уявленні про журналіста як про письменника, на розумінні нашої професії як пов’язаної суто з творчістю, а не з виробництвом. Натомість усе давно не так. Творчість могла мати місці у тижневій газеті, де “акула пера” тиждень могла відшліфовувати одну статтю. Сьогодні більшість редакцій і журналістів працюють у щоденному онлайн-режимі. Бути працездатним уранці так само важливо, як і ввечері. А четвер — це не “день розслаблення” після здачі тижневого номера газети, а звичайний робочий день, коли так само треба шукати і писати чи випускати новини. Так, і в п’ятницю сайт теж оновлюється! І у вихідні є чергові журналісти.

Отже, сучасна журналістика — це конвеєр, це “гарячий” заводський цех, а не міфічна “творча майстерня”. За таких умов уявлення про журналіста як про богемного персонажа, який до обіду спить, а вночі творить, – не лише застаріле, а й певним чином небезпечне. По-перше, ви бачили робітника виробничого підприємства, який приходить на роботу не на початок зміни, а десь під обід? Таких зазвичай швидко звільняють за порушення трудової дисципліни. А по-друге, повноцінний сон — запорука вчасного нормального відновлення сил. Те, що журналіст, який писав статтю вночі, – це не ознака приналежності до втаємниченої еліти, яка під покровом ночі чаклує над Словом. Це елементарне невміння організувати свій час удень, відмовившись від неважливої роботи заради того, щоб вночі — не працювати, а відпочивати. Бути завжди у формі — не лише модно, а й продуктивно: більше встигнеш, більше заробиш. Тому — ще раз — сьогодні для успішного журналіста нормою повинен стати такий розподіл дня: рано вставати, вчасно лягати і достатньо спати.

Немає нічого такого, над чим ви працюєте вночі, чого не можна було б зробити вдень.

Фото Ліни Яріш

БІЛЬШЕ ПОРАД ІЗ ПРОФЕСІЙНОЇ ТА ОСОБИСТОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ЖУРНАЛІСТА – У КНИЗІ ВІТАЛІЯ ГОЛУБЄВА “ЛАЙФХАК ДЛЯ ЖУРНАЛІСТА”

ЗАМОВИТИ КНИГУ

2. Приходьте і виходьте на події не вчасно, а завчасно.

«Завчасно» – означає не лише прийти на місце події хвилин за 10-15 до її початку, а й вийти із «запасом» часу.

Тобто якщо ви знаєте, що дістатись потрібного місця громадським транспортом можна за 10 хвилин, а подія розпочинається об 11-й годині – це не означає, що вийти потрібно о 10.50. По-перше, ви маєте бути на події хвилин за 10 до початку. (Зайняти зручне місце, перекинутися словом з колегами чи організаторами події, можливо, довідавшись щось ексклюзивне).

А по-друге, врахуйте: маршрутки чи автобуса може довго не бути. Якщо ви викликали таксі – воно може приїхати пізніше. (Від того, що ви, нервово очікуючи на авто, зателефонуєте диспетчеру з обуренням, таксі швидше не приїде – іноді доречніше піти, поки не пізно, ловити «попутку»). Якщо ви їдете редакційним автомобілем, водій, цілком імовірно, вирішить саме зараз заїхати на заправку. Якщо ідете пішки — дорогою ви можете зустріти знайомого.

Отже, вийти краще о 10.35 – 10 хвилин на дорогу, 5 – резерв часу, 10 – для орієнтування на місці.

Ви можете відразу не знайти місце проведення події. А знайшовши, не відразу потрапити на потрібний поверх чи в потрібний кабінет (не працює ліфт, зачинений головний вхід, на вході перевірятимуть документи тощо).

Непередбачуваних ситуацій може трапитись більше, ніж ви собі уявляєте. Щоб бути до них готовими – виходьте раніше!

Краще прийти на подію на 10 хвилин раніше, ніж запізнитись бодай на 5 хвилин. Зрозумійте, якщо організатори події – не ваші друзі чи дуже хороші знайомі, а подія має статус вищий, ніж приватна вечірка, вас ніхто чекати не буде. Коли подія розпочнеться – вам буде важко зорієнтуватись, що саме відбувається.

Організатори, скоріше за все, вже будуть зайняті самою подією, а не коментуванням її для преси. Вам може елементарно не вистачити місця в залі або зручної позиції для фотозйомки. Якщо ви маєте при собі ноутбук, який потребує живлення — розетка може бути зайнята кимсь із ваших колег. Одне слово, ви почуватиметесь розгублено, і часу для орієнтування знадобиться набагато більше.

До речі, справді успішні люди, у своїй більшості, – доволі пунктуальні. І це має прагматичне пояснення: вони ставляться до часу як до грошей — з повагою. А вміння цінувати власний час переноситься — як паттерн (тобто шаблон) взаємодії з часом загалом — і на час інших людей.

ЗАМОВИТИ КНИГУ ВІТАЛІЯ ГОЛУБЄВА “ЛАЙФХАК ДЛЯ ЖУРНАЛІСТА: ЯК ЕФЕКТИВНО ВИКОРИСТОВУВАТИ ЧАС ТА ІНФОРМАЦІЮ”

3. Вчасно піти з події — так само важливо, як і завчасно прийти.

На більшості заходів не варто бути до кінця. Водночас професійність журналіста передбачає вміння розрізняти, де сидіти не варто, а де конче потрібно добути до останньої хвилини.

Урочистості до Дня вчителя зі святковим концертом – подія з розряду тих, де до кінця бути не обов’язково. Головне, якщо ви готуєте інформаційний матеріал, – дізнатись, кого саме нагородили (записувати на слух – неефективно, краще домовитись, щоб вам дали в роздрукованому вигляді або «скинули» на електронну пошту сценарій нагородження, де є всі прізвища) і зробити максимум фото для фотогалереї сайту. Знайти організаторів і запитати їх про текст сценарію – краще до початку події, що ще раз підкреслює важливість завчасного приходу.

А ось засідання бюджетної комісії міської ради, де найскандальніше питання поставлене в порядку денного останнім, – доведеться відсидіти до кінця.

Потрібно відчути момент, коли кількість зібраної інформації досягла «критичної точки», достатньої для підготовки повноцінного матеріалу. Показник досягнення «критичної точки» – наявність відповідей на ключові запитання до новини: Хто? Що? Де? Коли? Яким чином? Навіщо? Відчули, що загалом усе це зрозуміло? Тоді швидше починайте працювати над матеріалом.

Загалом навряд чи варто бути присутнім на будь-якій події довше години.

Винятків із цієї поради – здебільшого три.

Перший – зумовлений жанром: це коли ви працюєте не над новинним матеріалом, а над журналістським розслідуванням, репортажем чи аналітикою. У цьому випадку потрібно більше інформації та глибше проникнення в тему. Економія часу тут небезпечна поверхневістю.

Другий – зумовлений характером події, тобто якщо вона – надзвичайна, сенсаційна, скандальна, єдина у своєму роді. Гріх поспішати за будь-яку ціну, коли на твоїх очах твориться Історія. Чи просто відбувається щось унікальне. Передавай до редакції або став на сайт перші новини з місця подій – і слідкуй за їхнім розвитком далі.

І третій виняток – зумовлений кінцевою (справжньою) метою вашої присутності на події. Чимало досвідчених журналістів, які спеціалізуються на висвітленні певної тематики, час від часу з’являються на заходах не тільки й не стільки заради підготовки матеріалу. Для них головніше – «засвітитися» в середовищі своїх героїв, своїх джерел інформації. «Зайшов привітатись з людьми», – говорить про такі ситуації один колега автора. Для журналіста як особи публічної важливо, щоб про тебе не забували. Тоді з більшою ймовірністю саме тобі наступного разу «підкинуть» цікаву інформацію, ексклюзивне джерело, корисний контакт, перспективну можливість.

Інколи можливість для такого неформального спілкування з’являється лише по завершенні події — приміром, коли звільниться ключовий спікер. Якщо, знову ж таки, ви не змогли перекинутись із ним кількома фразами до початку події, завчасно на ній з’явившись. Проте в деяких випадках для підтримання контакту з людиною варто дати їй зрозуміти, що вам справді цікаво те, про що вона розповідала під час події. А для цього — доцільно бути в полі її зору впродовж усього часу її виступу. Отже, таки доведеться бути на події до кінця. Головне — усвідомлювати, які саме люди є для вас такими важливими особами, а яких слухати до кінця — аж ніяк не обов’язково.

Відеокурс “Школа універсального журналіста”: навчайтесь зручно [ЗАМОВИТИ]

4. Ефективно використовуйте “обрізки” часу.

Щоб зрозуміти суть питання образніше, жінки можуть пригадати, як випікається домашній хліб: залишків тіста, які опинились поза формами для випічки, цілком вистачить… ну, може, не на ще одну хлібину, але на якусь перепічку — точно.“Обрізки” часу, або ж “сміттєвий час” — це невеликі проміжки між певними справами, які зазвичай нічим не зайняті. Збираючись докупи впродовж дня, за день вони утворюють собою іноді досить вагомий проміжок часу. Який цілком реально і варто зайняти корисними справами, доречними для таких моментів.

Наприклад, це час у дорозі маршруткою на інтерв’ю та з інтерв’ю. Час очікування у приймальні співрозмовника. Час у транспортному заторі дорогою на роботу. Час у черзі. Час у метро. Час очікування замовлення у кафе. Інколи це навіть час, упродовж якого чекаєте на ліфт у перевантаженому людськими потоками офісному центрі. А для жінок — час, коли вам роблять манікюр на спеціальній стійці в торговельному центрі.

Для “сміттєвого часу” варто мати заготовлені варіанти його проведення. Варіанти: книга (друкована чи електронна); роздрукована стаття; аудіопідкаст у телефоні; текст для редагування (якщо дозволяють умови місця, де знаходитесь); нетермінові телефонні дзвінки (вихідні або відповідь на пропущені чи перенесені вхідні); закладки у телефоні з корисними статтями, які не було часу прочитати серед поточних справ. Зрештою, навушники з музикою. А ще в такий час можна надиктовувати на диктофон у вашому смартфоні думки, які немає змоги записати і які боїтесь загубити.

Варто привчити себе формувати запас справ та матеріалів для “сміттєвого часу” наперед — щоб потім, коли доведеться чекати важливого співрозмовника під дверима його кабінету зайві 40 хвилин, ви просто витягнули телефон, відкрили “Закладки” – і прочитали, приміром, декілька корисних статей, відразу зробивши у блокноті позначки з висновками з прочитаного.

Безпрограшна тема для вивчення у такий спосіб – щодня дізнаватися щось нове про можливості соціальних мереж. Регулярно скачуйте собі навчальні матеріали на цю тему — і вивчайте у “сміттєвий час”. Щось одне з прочитаного пробуйте впровадити якщо не щодня, то хоча б щотижня. Таким чином, ви швидко навчитесь багато нового й зможете збільшити свою потенційну цінність для роботодавця набагато швидше за колегу, який тим часом думає: “Треба буде якось засісти за статті про соцмережі та й проштудіювати — що всі в них знаходять?.. Але коли?.. Немає коли!..”

У короткі “обрізки часу” можна встигати відповідати на повідомлення, які приходять до Месенджер. (Наприклад, відповісти “ОК” на прохання дружини купити хліб, поки їдеш у ліфті — щоб не змушувати її окремо телефонувати, аби уточнити, чи прочитали ви повідомлення). Інколи дати в такий спосіб стислі відповіді на низку нетермінових повідомлень в один проміжок часу – раціональніше, ніж щоразу надсилати відповіді миттєво, відриваючись для цього від поточної справи. Адже час, що втрачається в цьому разі, – це не лише час на прочитання повідомлення й написання відповіді, а й час на “повторне входження” в контекст справи, яку виконуєте. Та й “зависаємо” ми у смартфоні часто на набагато довше, ніж потрібно суто для відповіді — нові можливості соцмереж саме для цього, в тому числі, й створюються, аби збільшити час нашого там перебування. Приміром, за рахунок перегляду свіжих фото у Stories.

5. Розпочавши працювати, перші 15 хвилин намагайтесь пропрацювати безперервно.

Найпростіший спосіб — вимкнути телефон. Так-так, не перевести у віброрежим, а просто вимкнути. Нічого надзвичайного не трапиться.

Пояснення — просте: зараз із більшості телефонів можна зайти в соцмережі. Простий перехід у віброрежим такої можливості не позбавляє. Навіщо себе спокушати?..

Якщо ви працюєте в кабінеті, де багато людей, – надягніть навушники, давши зрозуміти: вас зараз не чіпати. Або прямо попередьте колег: зараз працюю над важливою темою, прошу не заважати. Можна навіть табличку спеціальну вигадати, яку ставитимете на свій робочий стіл, коли потребуєте мовчазної зосередженої праці. Зайве говорити, що в такому разі ви повинні бути готові й аналогічно поважати такі самі потреби колег.

А на робочому комп’ютері в цей час закрийте всі програми, окрім редактора, в якому набираєте текст. Якщо, звісно, вам не потрібно паралельно копіювати з Інтернету певні фрагменти матеріалу.

Через 15 хвилин безперервної роботи ви, цілком імовірно, вийдете на потрібний рівень продуктивності, якщо у вас його не було від самого початку. Чверть години концентрації на розумовій праці, чверть години перетворення думок на слова, здатні «розігнати» ваш інтелект, аби далі йому вже не потрібні були нагадування-прохання зосередитись і почати працювати.

«Коли до мене не приходить натхнення, я проходжу півдороги йому назустріч», – слова, що приписують Зігмунду Фройду, доволі влучно передають сенс цього пункту.

6. Якщо можна зробити якусь справу за 3 хвилини — зробіть її.

“Зробіть і забудьте”, – саме це маю на увазі в цьому пункті. Адже ми часто “зависаємо” над завданнями, які можна виконати досить швидко і потім до них узагалі не повертатись. Наприклад, підтвердити свою участь у прес-заході. Відповісти на електронний лист із проханням надати контактну адресу для отримання розсилки. Вирішити з колегами, хто чергує у вихідні.

Типова помилка в подібних рутинних ситуаціях — замість того, щоб швидко прийняти рішення (часто для цього достатньо одного слова “так” чи “ні”), відкласти його на невизначений термін зі словами “Якось треба буде вирішити… Поговоримо пізніше… Хай усі зберуться — треба буде разом подумати… Відпишу, як буде час, бо зараз початок (середина, кінець) дня — трохи не до того… Напевно, піду, але треба буде ще поміркувати…”

Економте свою розумову енергію. Навіть у разі помилкового рішення ціна помилки — мізерна. Підписались на непотрібну розсилку — швидко відпишетесь. Почергуєте замість суботи в неділю — світ не перевернеться. Не підтвердили участь у прес-заході — підете на якийсь інший, це ж не церемонія вручення вам “Оскара” врешті-решт! Тому якщо можна відповісти на запитання чи пропозицію одним словом (“так” або “ні”) і, “проїхавши”, піти далі — дайте відповідь з одного слова і “їдьте далі”.

Типовий шаблон неефективної дії в ситуаціях, які можна “розрулити” за 15 секунд — це справді дати відповідь одним словом, а потім, зробивши паузу, почати пояснювати своє рішення: “Ну, розумієш, якщо зробити по-іншому, то…” Ви просто втрачаєте час — і свій, і тих, хто вас слухатиме. А по-друге, надмірна аргументація вашого рішення може спричинити несподіваний ефект: хтось поставить вашу думку під сумнів. Мовляв, а чи справді це так? Тут не все настільки однозначно… І обговорення “зайде на друге коло”. Час втрачено, рішення не прийнято. Трансляції з Верховної Ради пам’ятаєте? Отож.

Те саме правило раджу використовувати під час спілкування з відвідувачами редакції та додзвонювачами, які з першого погляду справляють враження “поглиначів часу”. (Маю на увазі саме цю категорію людей, а не тих, кому справді потрібна увага й допомога. Зрештою, нині, в основному, саме такі люди й приходять до редакцій — зі справді вартих уваги питань нам пишуть чи телефонують або принаймні наперед домовляються про зустріч. Той, хто цінує час інших, цінує і власний час). З мого досвіду, тут теж працює “правило трьох хвилин”: дайте людині можливість безперешкодно говорити впродовж трьох хвилин, не перебивайте її в цей час — а потім спокійно запитайте: “А я вам чим можу допомогти?”.

У деяких випадках відразу виявиться, що нічим — людина просто хотіла виговоритись, і на цьому можете розпрощатись, пояснивши, що на вас чекають невідкладні справи. Це найлегший і найбажаніший варіант розвитку подій.

Можна порадити висловити свою проблему письмово — на “професійних скаржників” зазвичай позитивно діє висловлене серйозним тоном прохання “письмово викласти суть справи, щоб ми могли уважно розглянути і вивчити питання”. Теж непоганий варіант — задумливий відвідувач попрямує додому обмірковувати майбутній лист.

Ось тільки будьте готові, що окремі скаржники справді вимагатимуть згодом письмової відповіді на свою маячню, посилаючись на законодавство про звернення громадян. На цей випадок варто один раз зробити й постійно зберігати на редакційному комп’ютері для оперативного роздруковування при потребі “шаблон відповіді на безглузді листи”. Щоб економити час у майбутньому, не влаштовуючи редакційних “мозкових штурмів” – що відповідати на черговий “опус” про “винайдення вічного двигуна”. Вставляєте в шаблон дату і номер звернення — і відправляєте за вказаною адресою текст на зразок: “Дякуємо за Ваш лист, його розглянуто на засіданні редакційної колегії. На жаль, перспективним планом роботи редакції на найближчі три роки не передбачене висвітлення порушеної Вами теми, а обмеженість людських і фінансових ресурсів не дозволяє відступати від затвердженого плану. Тому радимо Вам звернутись до інших ЗМІ. Сподіваємось, що вони зацікавляться даною темою. Дякуємо за увагу, перепрошуємо за незручності й бажаємо всіляких гараздів. Дата, підпис”.

Цинічно? Ні, дієво. Не дозволяйте красти ваш час. Привчіть насамперед самого себе: ваш час має ціну, і вона — чимала.

7. «Запаралелюйте» процеси.

Резерви часу часто лежать у площині поєднання кількох процесів в одному проміжку, замість послідовного їх виконання.

Приміром, якщо відчуваєте, що вам потрібні письмові коментарі за темою – напишіть відповідні прохання до початку роботи над матеріалом, а не після. Не виключено, що поки ви викладете вже відомі вам факти, про невідомі ви дізнаєтесь, отримавши електронною поштою або через соцмережі готову письмову відповідь. Якщо відповідь не надійшла впродовж 30-40 хвилин – зателефонуйте. Якщо відсутність коментарю не критична, напишіть, що очікуєте на коментар, і активуйте статтю. А після його отримання зробіть окремий матеріал на основі коментарю або підкоригуйте підготовлений раніше.

Інший приклад: ви принесли з події фото і відео. Нехай воно обробляється чи «заливається» на You Tube, поки ви пишете статтю. Дописавши текст, ви зможете відразу проілюструвати його – і активувати матеріал.

Якщо працюєте над матеріалом удома, «запустіть» якийсь процес домашньої роботи (наприклад, прання), що не потребує вашої постійної присутності, паралельно з роботою над матеріалом.

Що можна запаралелити? Написання запиту про доступ до інформації, якої вам бракує — і підготовку статті з уже наявною інформацією (та анонсом продовження теми після отримання відповіді на запит). Скачування матеріалів для довгострокового проекту (написання заявки на грант, дисертації, дипломної роботи, книги) — і роботу над короткостроковим (поки скачувались потрібні вам електронні книги, ви встигли підготувати дві інформації на сайт).

“Вищий пілотаж” запаралелювання процесів — це коли ви розподілили частину ваших завдань між кількома людьми, і вони виконують свою частину роботи, поки ви робите свою. Приміром, дизайнер скачує фото, які ви принесли з події, а літредактор вичитує текст написаної вами статті про цю подію, поки ви телефонуєте джерелу щодо нових подробиць справи. Ви нарешті здобули нову інформацію для “статті №2” — а тим часом “стаття №1” і фото з попередньо зібраною інформацією вже готові до активації на сайті. Ключове правило тут — бути готовим в іншій ситуації так само допомогти колегам, а не тільки “сідати їм на шию”: споживацьке ставлення до інших швидко помітять, і це вам не піде на користь.

Із глобальної точки зору лайф-менеджменту, тобто управління вашим життям, запаралелювання процесів — це постійне тримання у фокусі уваги:

– стратегічного бачення,

– довгострокових цілей,

– короткострокових завдань.

Тобто щодня ви усвідомлюєте, ким себе бачите в цьому житті, які 2-3 стратегічні цілі підпорядковані цьому баченню і які щоденні завдання (“рутину”) мусите вирішувати, аби маленькими кроками долати кожну сходинку до мети й елементарно підтримувати вашу життєдіяльність у наявному професійному та особистому оточенні.

“Збій запаралелювання” – це коли людина або застрягає в рутині (“Я не знаю, що буде наприкінці тижня, не те що ким буду через рік — тут аби встигнути всі статті в номер дописати; зараз взагалі така ситуація в державі, що ні в чому не можна бути впевненим”) або “зависає” у “стратегічних хмарах” (“Обмірковую масштабну працю з історії України… Вже сьомий рік…”).

Натомість механізм запаралелювання, що функціонує адекватно, можна чітко побачити у співрозмовника, який має реальний план рутинних справ на день, але при цьому в розмові цілком спокійно може зауважити щось на зразок: “Я не прийняв пропозицію роботи в Києві, бо стратегічно мені вигідніше залишитись у нашому місті, а не підкорювати столицю — за два роки має звільнитись ставка професора на кафедрі української літератури, а я тим часом якраз встигну дописати докторську, та й бабуся на пенсію вийде – буде легше з дитиною”.

Такий одночасний тверезий прорахунок коротко-, середньо- і довгострокових завдань — гарна ознака того, що людина справді є капітаном власного життя і сама ним керує, а не життя її несе.

8. Плануйте свої матеріали… на рік уперед.

Активуйте статті на рік уперед (до свят, пам’ятних дат). Створивши матеріал на резонансну тему, яка, як підказує вам інтуїція, буде довгограючою, вже позначте у щоденнику чи планувальнику смартфону “контрольні дати” повернення до неї: скажімо, через місяць, 100 днів, півроку й рік. Можна вже створити в адмінці сайту заготовку матеріалу, який активуєте рівно за рік, під умовною назвою: “Резонансна подія: рік потому”. Якщо ви працюєте контент-менеджером інформаційного сайту, виділіть день, коли настворюєте матеріалів на “вічнозелені” теми на півроку чи рік наперед, які потім лише автоматично активовуватимуться.

Інший варіант, якщо інформпривід є актуальним саме раз на рік – скопіюйте матеріал, який готували до відповідної дати нинішнього року в нове вікно, зробіть легкий рерайт — і поставте дату активації рівно за рік. Цьогорічний матеріал нехай залишається на своєму місці — для нечастих пошукових запитів на відповідну тему, які все одно час від часу траплятимуться впродовж року.

Ще одна можливість — створіть наперед запас матеріалів на період вашої відпустки, поїздки на тренінг, новорічних канікул чи травневих вихідних. Регулярно “зазирайте наперед” у ваш графік: в які дні й години у вас прогнозовано не буде можливості оновлювати сайт? Розширюючи горизонт планування, про який йшлося вище, з часом ви звикнете визначати ці проміжки з великою часткою точності задовго до їхнього настання. А відтак — спокійно знаходити в робочому графіку кілька годин, аби наперед зробити “заділ”.

Для постійних рубрик на сайті, які наповнюєте неподієвою інформацією (наприклад, “Гороскоп” або “Цей день в історії”), за бажання, можна сформувати такий запас узагалі хоч на рік наперед — і потім упродовж року бути спокійним за рубрику: все виходить за графіком.

9. Відверто зізнавайтесь, що зайняті, коли справді зайняті.

Із моїх спостережень за успішними людьми: часто вони досить детально (інколи аж до занудства) обговорюють зручний для них час зустрічі, при потребі змінюють його (“Ми можемо зустрітись на півгодини раніше, ніж домовлялися?”), перепитують, чи в силі домовленість про зустріч, попереджають про можливе запізнення. Тобто дуже уважно ставляться до поводження з таким ресурсом, як час. Чи не тому, в тому числі, вони й успішні, що дуже добре розуміють цінність часу — ресурсу, що не відновлюється і ресурсу, який чи не найбільше недооцінений більшістю з нас?!

Натомість багато хто з колег легко готовий витратити півгодини робочого часу на непотрібну розмову з рекламним агентом мобільного оператора, інтернет-провайдера чи інтернет-магазину, де він колись залишав свої контакти, при тому, що розмова однаково закінчується відмовою щось купувати або замовляти. А потім навколишні чують слова роздратування, якими ділиться колега: мовляв, вкрали півгодини мого часу, все хотіли мені щось продати. Вибач, але ти сам дозволив вкрасти в тебе ці півгодини! Чому б не сказати відразу: “Ні, дякую, я зараз нічого купувати не збираюсь, буде щось потрібно — я вам сам зателефоную, до побачення”.

Не бійтесь відмовлятись від розмови, коли вам незручно говорити. (І запитуйте про таку зручність чи незручність інших, якщо розмова очікується не на одну хвилину). Не бійтесь говорити “ні” тим, хто претендує на ваш час і ваші гроші, пропонуючи взамін те, що вам не потрібно. Не бійтеся сказати, що зайняті, тим, хто прийшов до вас на роботу без попередження – “просто поговорити, бо проходив повз”. Звісно, якщо ви справді зайняті чимось важливим (приміром, готуєте статтю до завтрашнього номера чи звіт керівнику). Привчіть знайомих заходити до вас, попередньо домовившись про зустріч (благо, соцмережі й телефон дають для цього достатньо можливостей). Адже в іншому разі вони можуть вас просто не застати: робота журналіста — досить мобільна, і не всі це розуміють. В уявленні людей непосвячених журналіст — це офісний клерк, який сидить за столом з 9-ї до 18-ї, тому застати його на роботі в принципі можна в будь-який час. (Те, що і під час перебування в офісі він не будь-якої хвилини готовий вислуховувати ваші проблеми — питання номер два).

Якщо телефонний співрозмовник запитує: “Зручно говорити?”, а вам — незручно, так і скажіть. (А не викручуйтесь: “Ну… взагалі-то… ну добре, давайте, поговоримо…”). При цьому ввічливо запропонуйте поговорити тоді, коли справді звільнитесь, і назвіть конкретний час. Можна запропонувати людині, що самі їй зателефонуєте, щоб вона зайвий раз не турбувалась.

10. Прогнозуйте і пригадуйте: вільно рухайтесь «лінією часу».

Більшість подій, якщо це не аварії та катастрофи, – можна передбачити заздалегідь. Так само більшість подій трапляється не вперше. Бути ефективнішими в сьогоденні нам допомагає постійне звернення до минулого і майбутнього. Бачення майбутнього й уроки минулого «розгортаються» в дії у часі теперішньому.

Тому – прогнозуйте, про що писатимете, що зніматимете за тиждень, місяць, рік.

Мало хто починає готуватись до весілля за тиждень. Багато хто думає, де і з ким зустрічати Новий рік, вже у дні золотої осені. Чимало одинадцятикласників вчаться танцювати вальс і обирають випускну сукню в морозні зимові дні. Тобто у побуті ми регулярно мислимо значно довшими проміжками часу, ніж у роботі. Між тим, достатньо просто перенести підхід, ефективний в одному контексті, в контекст інший. Тобто планувати свою професійну діяльність так само далекоглядно, як і побут.

Те саме стосується руху в інший бік «лінії часу» (так у нейролінгвістичному програмуванні іменують наше сприйняття часу) – в минуле. Ми залюбки пригадуємо, якими були в дитинстві. Із задоволенням розповідаємо кумедні історії зі шкільних років. Але при цьому здебільшого не пам’ятаємо, яку резонансну новину-тенденцію висвітлювали місяць тому.

Цікаві матеріали конкуруючих ЗМІ, читаючи які ми часто «кусаємо лікті» – це дуже часто не ексклюзив, який колеги «дістали з-під землі», а елементарне повернення до надрукованого. Хтось вчасно пригадав, що саме сьогодні мали оголосити судовий вирок у гучній справі. Хтось замислився, чому давно не чути про хід розслідування зловживань високопоставленого чиновника, до якого мала претензії прокуратура. Інший колега вирішив зателефонувати герою статті, який місяць тому потрапив у тяжку аварію, й запитати про самопочуття та перспективу судового переслідування винних. Прості розумові дії, які не потребували нічних чергувань на безлюдних автотрасах і «вилазок» у засніжені ліси й брудні наркопритони. Просто біда більшості з нас, журналістів, – у тому, що ми не повертаємось до написаного нами ж самими. «Жити слід, прагнучи вперед, але зрозуміти життя можна, лише озираючись назад», – писав С.К’єркегор.

«Ловити» новини-тенденції варто в теперішньому часі: відразу, коли подія сталася, «проскануйте» її подумки – це надовго? Якщо життєвого і професійного досвіду бракує – поцікавтесь у старших колег: таке трапляється часто? Такі проблеми вирішуються швидко? У більшості випадків відповідь на перше запитання – часто, на друге – довго. Більшість новин-фактів – це приховані новини-тенденції. Хороша звістка в тому, що «новина-тенденція», на яку ви оперативно «підсіли», зможе «годувати» журналіста достатньо довго: ви економитимете ресурси, не хапаючись щоразу за нову тему, а послідовно «довбатимете» одну й ту саму. Звісна річ, додаючи до неї нові завдання, нові заняття, нові інформаційні приводи.

Як тільки відчули, що перед вами новина-тенденція – беріть «на олівець»: приміром, через два місяці повернутись до теми. «Плюс» для тележурналіста: в архіві зберігається відео події. «Плюс» для інтернет-журналіста – є можливість швидко перечитати всю передісторію і щоразу робити необхідні гіперпосилання.

11. Працюйте на випередження.

Ви журналіст – і в маршрутці, коли їдете на роботу, і в гостях, коли родичі або друзі розповідають вам цікаву історію з життя або діляться проблемою, і біля телевізора, коли переглядаєте новини центральних телеканалів чи навіть популярне телешоу. Цікаве можна побачити скрізь. Тому записуйте теми та ідеї в блокнот чи на телефон. Щось може і не знадобитися, щось може знадобитись через рік, а щось може з часом стати частинкою «пазла», якої саме бракувало для підготовки матеріалу. В будь-якому разі, «банк ідей» має бути завжди більшим, ніж реальний обсяг роботи, який ви маєте зараз виконати. Майте запас тем, ідей, фактів і думок, працюйте на випередження. Прагніть більшого.

12. Переключайтесь, майте запасні варіанти дій.

Подібно до кількох вікон на моніторі, які відкриті у вас одночасно, майте різні завдання на день: короткі дзвінки й написання довших статей, «рутинні» повсякденні зустрічі й давно відкладені теми, швидка підготовка коротких новин і встановлення контактів з потенційно важливими і перспективними джерелами інформації. Це допоможе вам переключатись, коли, приміром, одне завдання «злетіло» і потрібно чимось зайняти час. У вас завжди має бути на цей випадок щось недороблене, недописане, давно сплановане. Ви завжди повинні мати чим зайнятись.

Недостатньо професійно й особистісно зрілу людину можна легко помітити за розгубленістю, коли щось пішло «не так». Наприклад, коли на робочому місці зник доступ до Інтернету – такий журналіст просто не знає, що робити. Перерва на каву і пустопорожні теревені по телефону затягуються набагато довше, ніж термін відсутності доступу до Мережі. А більш ефективний колега в цей час телефонує своїм джерелам інформації, призначає зустрічі, вирішує дрібні побутові питання, які відволікали його від роботи. Зрештою – переглядає свої попередні записи, виписує, з ким із потрібних людей давно варто зустрітися, до якої «довгограючої» теми можна повернутися, який недописаний матеріал можна допрацювати у спокійній обстановці.

Один знайомий бізнесмен у середині серпня, коли багато хто безапеляційно стверджує: «Роботи немає, бо всі у відпустках», зізнався: «Саме зараз я активно працюю, бо конкуренти – відпочивають. Потім, восени, матиму конкурентну перевагу».

Є купа справ, які можна робити без Інтернету. І всі ці справи можуть стосуватися роботи. Більше того, багато можна зробити й коли вимкнена електроенергія. Немає Інтернету – пишемо статтю в текстовому редакторі, немає світла – спілкуємось по телефону чи вивчаємо паперові документи. Цю логіку добре розуміють на виробничих підприємствах: в «несезон» там часто ремонтують цехи і роблять профілактику обладнання. Щоб потім, коли «піде жара», – не відволікатись на «простої». Робота журналіста – це не міфічна «творча майстерня», а заводський цех. А в центрі цеху – конвеєр, яким переміщується спочатку сировина-інформація, а згодом готова продукція-матеріал.

13. Плануйте!

Успішні люди записують свої цілі та планують справи. Неуспішні – діють хаотично, під впливом обставин. Не вони керують життям, а воно їх кидає. У вас завжди має бути список (якщо не в записнику, то в голові):

– тем для матеріалів на найближчий час;

– людей, яким варто зателефонувати чи з якими слід зустрітися;

– справ, які потрібно вирішити.

Перечитуйте свої списки регулярно: викреслюйте зроблене, додавайте нове.

Записані мета чи завдання мають більшу силу, ніж не записані. По-перше, ви будете зосереджені на них, поки формулювали й записували думку. Іноді сам процес формулювання мети, пошук потрібних слів, точних і влучних, та складання їх докупи вже чимало дадуть у розумінні поточного моменту й шляхів досягнення бажаного. А по-друге, періодично повертаючись до своїх записів, ви активуватимете цілі в пам’яті й налаштовуватиметеся на конкретні кроки з їхнього досягнення. Написане на папері чи екрані, коли ви його читатимете, щоразу ніби запитуватиме вас: а що ти саме зараз робиш для досягнення своєї мети?

Записане сприймається мозком як більш важливе. Підсвідомість підказуватиме вам варіанти досягнення цілей. Дуже часто це — можливості й контакти, які раніше просто пройшли б повз вашу увагу. Адже наше сприйняття вибіркове, і ми просто можемо не звертати уваги на чимало речей. Таким чином наше підсвідоме захищає нас від навали інформації, часто зайвої. Але у випадку з досягненням цілей важливо, навпаки, вчасно помічати потрібне.

Ви самі пам’ятаєте записане — і більш осмислено формуєте свій розпорядок дня (головну увагу — головним речам). Запитуйте себе якомога частіше: що я зараз роблю? З ким спілкуюся? А найголовніше (заради чого ви себе про це запитуєте) — до якої з поставлених цілей це мене веде? І якщо ні до якої — то чи потрібно це робити? Точніше, чи потрібно приділяти саме цьому і саме стільки уваги саме зараз?

Маленькі щоденні кроки до мети, маленькі щоденні безперервні покращення того, що є вашим проектом, — неминуче приведуть вас до цілі. Як кажуть, швидше дістається пункту призначення не завжди той, хто швидше їде, а той, хто рідше зупиняється в дорозі.

Не завжди мета досягається відразу після того, як ви зробили ризикований крок – часом шлях до мети може бути доволі тривалим. Тому, по-перше, важливо відчувати нерозривний зв’язок між ризиком і задоволенням. А по-друге, так само важливо винагороджувати себе за перший (і кожен наступний суттєвий) крок на «ризикованому» шляху. Маленький крок – маленька винагорода, більший – більша.

Ваша підсвідомість звикне до цього ланцюжка: стимул – реакція, тобто ризик – винагорода. І сама підштовхуватиме вас до наступного кроку.

Чітко сформульований задум, яким ви поділилися з навколишніми, дисциплінуватиме вас, спонукаючи робити конкретні кроки в напрямку здійснення задуманого. Адже вам незручно буде осоромитись перед людьми, яким ви щось прилюдно пообіцяли. Хоча насправді ви пообіцяли самому собі – просто взяли навколишніх у свідки, а отже – у союзники. Головне – ділитися задумами з тими, хто сам налаштований на активну діяльність, а не на теревені й ниття. Інакше вам «обламають крила» чи просто засміють.

Зведіть до мінімуму час на спілкування з тими, хто ниє, хто постійно скаржиться на життя, – якщо це не ті люди, без яких вам не обійтись. Але і з ними тренуйтесь «залишатись при своїх інтересах» – ввічливо вислухайте, поспівчувайте, допоможіть, де можете допомогти, але далі продовжуйте робити те, що задумали. Якщо ви відмовитесь від своїх задумів, бо хтось скептично скаже: «Не з твоїм щастям» – у цьому будете винні саме ви і лише ви. Ваш скептичний співрозмовник з часом скаже: «Я тобі руки не зв’язував. Треба було робити». Але може виявитись пізно…

14. Впорядкуйте час для відвідання соцмереж — не відмовтесь від них, а просто раціонально визначте: коли саме дивитиметесь “котиків”.

Маю на увазі не використання соцмереж з професійною метою – як інструменту пошуку інформації та поширення ваших матеріалів. Ідеться саме про відвідання в його традиційному, обивательському розумінні — подивитись фото друзів, переглянути кумедні відео, почитати свіжі пости в улюблених пабліках тощо. Чому б не встановити для цього певний більш-менш визначений час? Приміром, півгодини в обід — і година ввечері? Так — раціональніше, ніж обіцяти самому собі: все, час братися за розум, з понеділка — ніяких соцмереж. Зазвичай подібні обіцянки — нічого не варті. Не можна боротися з тим, що задовольняє базові потреби людини. А соцмережі — саме з цього розряду. А якщо з якимось явищем чи процесом неможливо боротися, його цілком можливо… правильно, впорядкувати й поставити собі на службу.

Мій досвід — переглядати свіжі фото на цікавих мені сторінках в Інстаграмі під час перерв на каву. Поки холоне кава — можна переглянути, лайкнути чи прокоментувати з десяток фото найбільш цікавих мені користувачів. А далі — до роботи, і вже під час “творчого процесу” – жодних лайків. Наступний “сеанс зв’язку” – ввечері перед сном. Або у громадському транспорті під час пересування містом. Пам’ятаєте про “сміттєвий час”? Ось вам і хвилини для “котиків”. Зробили в кафе замовлення — поки несуть перше і друге, можна насолодитись фейсбучно-інстаграмівськими котами.

Натомість, коли я працюю над статтею, то на посилання, які мені скидають у соцмережах, взагалі не реагую — перегляну тоді, коли закінчу матеріал. Сказане не стосується звернень, де потрібна швидка реакція, оперативна допомога людині. Але кумедне відео, пізнавальні лінки — потім, на дозвіллі, коли буде зроблено основну роботу.

15. Прийшли на роботу — працюйте.

Не переносьте до офісу телефонні розмови, які вели дорогою на роботу: за вами зачинились двері редакції — попрощайтесь зі співрозмовником і поясніть, що приступаєте до роботи. Щоб ваші думки були в одному місці і в одній сфері. Щоб люди розуміли вашу зайнятість. Щоб легше було “взяти розгон” у критично важливі перші хвилини робочого дня — коли ви або візьмете старт продуктивного робочого дня, або поринете у перевірку пошти, соцмереж, обговорення новин та пліток — а до роботи справа дійде щонайменше за годину.

Справді, всьому свій час. Ніхто не заважатиме, трохи попрацювавши, зробити паузу і знову зателефонувати рідним і друзям. Але, впевнений, робота іде ефективніше, якщо у відведений для неї час повністю віддаєшся їй — а натомість у проміжок часу, відведений для особистого спілкування, не ділиш його з робочими справами.

Віталій ГОЛУБЄВ,

секретар Національної спілки журналістів України, головний редактор Видавничого дому “ОГО”, викладач кафедри журналістики Національного університету “Острозька академія”, керівник Школи універсального журналіста

ЗАМОВИТИ КНИГУ ВІТАЛІЯ ГОЛУБЄВА “ЛАЙФХАК ДЛЯ ЖУРНАЛІСТА”

Читайте також:

Самопрезентація у Facebook: 5 перших кроків

Електронна пошта: ефективно використовуємо для роботи журналіста

Де шукати цікаві теми для місцевих ЗМІ

The post Тайм-менеджмент для журналіста: 15 порад, які збільшать Вашу продуктивність appeared first on Я - журналіст.