Під час родинного свята у Будинку школяра прозвучало оголошення: «Златка, до тебе приїхала мама!». Ніби звичайна фраза, але ведуча помовчала і тихо додала : « З війни…» З дитячих рядів вибігла дівчинка і поспішила до воріт.
Ми – вихованці гуртка «Юні журналісти», пішли подивитись на маму – воїна. В результаті Мар’яна Плеша стала героєм цієї статті.
Для родини М. Плеші війна почалася давно – ще у 2014 році. Тоді в АТО пішов добровольцем брат Іван ( позивний – «Демон»). Цей позивний йому дали, коли трохи пізніше підписав контракт і заслужив повагу побратимів своїм героїзмом.
Сама жінка отримала військову професію і з червня 2009 року, служила в прикордонних військах, прослужила там 10 років, згодом перебралася ближче до брата – в 128 бригаду, в зенітку.
24 лютого 2022 року її бригада «сиділа» в ешелонах, а вже 26-го вирушили до пункту призначення.
Мар’яна могла написати рапорт, але поговоривши з дочкою і мамою і вирішила залишитись на фронті. Єдине, що попросила: «Якщо буде для вас загроза, їдьте з бабусею в Чехію, до тата!».
Пам’ятає свій перший наряд. Це було на Запорізькому напрямку. Жили у школі, спали у «спальних мішках» прямо на бетонній підлозі. Коли звучало «Тривога!», спускалися в укриття.
Пізніше Мар’яна разом з командою почала займатися радіорозвідкою, це, коли одні шукають ворожі пристрої , а інші знищують їх. Була в її практиці і піша розвідка. Команда весь час оберігала свою командиршу, хоч вона й не показувала, що їй важко.
А їй було і важко, і страшно… Коли на твоїх очах горить автівка, де за кермом друг, а ти нічого не можеш вдіяти, коли нарівні з усіма шукаєш те, що залишилось від побратима після жорстокого бою і ( страшно, дико про таке казати) радієш, бо рідні загиблого зможуть його похоронити, а не чекатимуть роками, думаючи, що «безвісти» може означати – живий і не матимуть навіть місця, де запалити лампадку.
Мар’яна бачила багатьох чоловіків, які плачуть, підходила до них і обнімала, заспокоювала: « Поплачемо після війни!» А потім, забившись у якийсь закуток, ридала сама, а потім вмивалася, наносила макіяж… Вона не могла плакати відкрито. Мар’яні потрібно було весь час доводити, що вона може, що вона не боїться.
-Насправді, як би ми, жінки, не подавали виду, війна не для нас. Ну, де в польових умовах , коли поряд лише чоловіки, жінка може прийняти душ, куди розвісити випрану білизну? Та й самої зручної для таких умов, білизни, на початку просто не було.
Після невеличкої відпустки, коли намагалася щохвилини бути поряд із Златкою, Мар’яна повернулася на фронт.
Вона дуже сподівається, що війна незабаром скінчиться, має надію на переговори, які завершаться так, як треба нам, бо загинуло дуже багато людей і не хочеться, щоб їх смерть була даремною. Мусять бути якісь гарантії миру – це її думка, вона знає, що без цього, вороги рано чи пізно полізуть далі, їм мало Криму, Донецької, Луганської областей… Їм потрібна уся Україна,їм треба рабів.
Мар’яна не жалкує, що пішла на війну, сама вибрала свою стежку, але їй дуже, нестерпно важко…
-Жінка- воїн, красиво звучить у кіно,- каже з гіркотою Мар’яна , – не вір тим, хто каже, що це просто робота. Коли рани,кров і піт, коли кілька днів не знімаєш обув, коли викреслюєш молодих, веселих, красивих хлопців із списку живих, коли на твоїх руках помирає старший товариш, – це жахлива правда, це не кіно.
Під час розмови Мар’яна плакала і сміялась, замовкала, про щось замислювалась…
Згадала, як перші дні відпустки прокидалася вдома від тиші, бо тиша на фронті – значить, що ворог щось готує.
Нинішній чоловік, побратим по зброї, який мовчки сидів поряд, час від часу гладив жінку по руці: «Тихо, тихо, ми вдома!».
Дар’я СОВА,
вихованка гуртка “Юні журналісти” Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості, лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”