Авторки:

Богдана ІВАНЧО та Анастасія ЛИВЛЯС, вихованки гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області

The post Від фронту до безпеки: як волонтери рятують українські родини appeared first on Я - журналіст.

The post Мрія, що живе в серці: історія Тетяни Герцуської appeared first on Я - журналіст.

Мої сумні думки перервав гучний гавкіт. Красива собачка модної породи мальтіпу  з  “зачіскою” від дорогого майстра, брендовий комбінезончик, витончена хазяйка, яка гидливо відтягувала свою живу іграшку від купи листя :”Фу, фу, облиш, він брудний і блохастий!”…

На купі жовто-зеленого осіннього листя, майже зливаючись з ним,  лежав пес немодної тепер породи німецька вівчарка. Він підняв голову, глянув на голосного песика і відвернувся. Пані з песиком пішла, а я залишилась стояти. Цією дорогою, через невеличкий парк між гуртожитком і корпусом місцевого універу, я йду  двічі на тиждень, але дотепер пса тут не бачила, а може не звернула уваги. Він явно не був бродячим, правда виглядав худим, а сивина на морді свідчила про старість.

• Ти чого лежиш? Хворий чи що? Йди додому, тут холодно!

Пес повернув голову, глянув на мене упівока і байдуже відвернувся.

Наступного дня, кинувши в ранець пару шматочків ковбаси, я після уроків пішла в парк, кинула їжу здалеку, але Пес лише глянув, втягнув носом повітря і… відвернувся. На всі мої вмовляння не реагував, лиш по рухах вуха можна було зрозуміти, що він слухає.

Через кілька днів тато поцікавився, де я блукаю після школи. Довелося розповісти про Пса. ( Я стала його так називати після того, як перебрала цілу купу кличок, але жодна з них мого знайомця не зацікавила).

Тато, знаючи мою любов до усіх собак світу, не розсердився, правда, нагадав про небезпеку і пообіцяв порадитись зі знайомим собаківником: може можна буде забрати Пса в село?

Через кілька днів ми пішли відвідати Пса разом з татом. Тато заговорив до собаки, сказав, що хоче його забрати, дати йому дім.  Пес, почувши татів голос, піднявся, але потягнув носом повітря і, накульгуючи, повернув углиб парку. Але, коли ми повернулися, щоб йти геть, хрипло гавкнув, ми вражено озирнулися і я побачила, що Пес ворухнув хвостом.

• Він тебе зрозумів, він тобі подякував! – Я аж стрибала від радості.

Собаківник був зайнятий, тато поїхав у справах, а ми з молодшою сестрою затемпературили. То ж у перший шкільний день я бігом вискочила з класу після уроків і помчала в парк. Біля огорожі стояв мінітрактор з причепом, куди двоє літніх чоловіків зсипали листя.

• Чого тобі? – звернув на мене увагу один з них.
• Пес, тут був Пес!
• Твій чи що?
• Напевне той, що здох, охоронець сказав, той, що згрібав листя, – байдуже відреагував другий чоловік.

Я відвернулася, сльози заливали окуляри. Вдома мене довго не могли заспокоїти.

• Може в нього була якась серйозна хвороба, – умовляв тато. – Ми щось придумаємо, якщо ти так хочеш собаку.

Я продовжувала ходити знайомою дорогою і деколи зупинялася, розглядаючи нові купи листя, які осінь зривала з дерев, і згадувала Пса.

Історія несподівано дістала продовження. Охоронець виявився знайомим тата і якось у розмові згадав пса, який кілька місяців жив у парку.

• Був дуже розумний, вчений, але йому не пощастило.

Пес виявився переселенцем. Його господарі, сімейна пара, яка разом з старенькою мамою ледве вирвалися з прифронтового пекла у перші дні війни, розповіли, що з жалем розсталися зі своїм улюбленцем,бо великій собаці не знайшлося місця у машині з напівлежачою жінкою і речами. Але, переночувавши у рідних на безпечній території, де мама умовила залишити їі, вранці з подивом і радістю побачили свою собаку на подвір’ї, худу, стомлену, у крові, але живу. Далі поіхали втрьох. Пошкоджена нога  заживала погано і собака так і лишилась кульгавою. Деякий час подружжя жило в університетському гуртожитку, туди собаку не пускали. Але господарі постелили ій у парку, кормили і собака щоранку виглядала їх біля дверей. Але господарі поїхали ще далі.

Чи не хотіли брати собаку чи ще яка причина, але пес залишився. Щодня чекав коло дверей, потім обходив усі знайомі місця і повертався на своє місце. Спочатку не хотів їсти, потім їв те, що йому приносили з кухні, але коли ніхто не дивився. Напевно, помер від суму, собака не людина, вона ніколи не зраджує.

• Ці слова я пам’ятатиму все життя, – пообіцяла я Псові.

А днями тато дотримав слова. Правда, собачку – маленького курцхаара, купили для тітоньки (маминоі сестри, яка живе разом з бабусею у селі). Але я зможу під час канікул вчити іі, тренувати, гратися. Бабуся захотіла назвати собачку Рекс, але я розповіла ій історію про собаку, яку зустріла у парку, ми поплакали і бабуся сказала: ”Пес, так Пес!”

Тепер я читаю книжку про породу курцхаар і чекаю вихідних. Навіть якщо влітку в селі знову не буде з ким дружити, мене чекатиме Пес.

Дар’я ШЕРШУН,

вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,

учениця 7-І класу ЗОШ №13 міста Мукачева

The post Просто Пес appeared first on Я - журналіст.

З рідного Бердянська разом з дружиною виїхав одразу, щойно дізнався про вторгнення. Документи, ліки, деякі речі стояли запаковані вже кілька днів. Сам Сергій Михайлович після армії якийсь час прослужив прапорщиком, то ж без зайвих слів повірив зятеві – підполковнику, який попередив: “ Щось буде серйозне, будьте готові виїхати за кілька хвилин”. Та й “ждуни” насторожували – було зрозуміло, що їх щось радує. Спочатку родина поїхала на Хмельниччину, але там через постійні тривоги було не дуже затишно, тому вирішили їхати на Закарпаття, де було найголовніше – житло. Коли зятя – кадрового війського, перевели на інше місце служби, донька ( також має військове звання – сержант) поїхала слідом, службова квартира лишилася закритою.

Сергій Михайлович, хоч чудово володіє українською, довго звикав до специфічноі місцевоі закарпатської говірки, сумував за рідним містом, морем, друзями. Колись їх було немало, адже майже три десятиліття відпрацював на заводі, був висококваліфікованим токарем- розточником. У Бердянську лишилася рідні люди, квартира, машина, знайомі вулиці… Та найбільше гнітило, що під окупацією залишилися старенька мама і сестра.

Згадавши маму, Сергій Михайлович замовкає, на кілька секунд опускає голову.

– Вірив, що ще побачимось, але…

У 2023- матері не стало. З сестрою і кількома вірними друзями спілкуються рідко – для них небезпечно та й зв’язок нестабільний.

-Щоб поговорити, сестрі доводилося їхати за кілька кілометрів, де був більш- менш зв’язок, а тепер там все повиключали, то може вже навіть і не поговоримо більше, – каже чоловік.

На несміливе запитання: “ Ви не змогли поїхати на похорон?”, – Сергій Михайлович реагує дуже емоційно: ” Та я б якраз до підвалу доїхав!”. Побачивши, що я не зрозуміла, пояснює, що там, де зараз ворог, є списки, де всі неблагонадійні давно записані. А він і сам неблагонадійний, бо не радів “визволителям”, та й два зяті, донька, онук – усі у війську, а це…

• Його б найближчі сусіди здали, – сердито доповнює жінка, яка в’яже сітку поруч, – він би може й до підвалу не дійшов. Там на таких, як ми, кулі не шкодують.

У приміщенні, де знаходиться один з підрозділів волонтерського руху “ Мукачівські сітки”, холодно, велику площу важко зігріти одним електрообігрівачем, та й  електрику часто відключають, люди працюють у верхньому одязі, дехто в рукавичках.

Цим людям не платять гроші, ніхто їх не змушує йти сюди щодня, не всі мають такий мотив, як Сергій Михайлович. Йому хотілося б захистити собою  усіх своїх, які виконують нині найголовнішу роботу – тримають фронт, він і сам готовий відправитись туди, та вік вже не той.  Всі ці люди, волонтери, вірять в мирне майбутнє України, мріють повернутися до своїх домівок, а наразі щирою працею намагаються наблизити спільну перемогу.

Соломія ПОЛЕВА,

вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,

учениця 7-Б класу ЗОШ №16 міста Мукачева

The post “Не чоловіча” робота appeared first on Я - журналіст.

Свою розповідь Руді  і справді почав зі свого мирного життя.  До війни усе було просто: дім, родина, робота, плани на завтра. Закарпаття для нього було не просто місцем проживання – це був спокій, родина, привітні люди, гарна природа, робота. Увечері його чекала дружина, дитячий сміх, запах домашньої їжі, тепло власних стін. Він водив синів до школи, допомагав їм з  уроками, планував майбутнє. Але у 2014 році мирне життя обірвалося. І  хоч стріляли десь далеко, а не поруч з домом, задумався, зважував,мовчав, а потім сказав рідним: «Я не можу сидіти, коли Україні погано». І поїхав на війну.

Перший раз взяти в руки зброю було і цікаво, і страшно. Йому видали холодний і важкий автомат. Інструктори вчили: як тримати, як заряджати, як не панікувати. Пальці тремтіли, серце калатало. Йому здавалося, що навіть постріл звучить інакше, коли знаєш – це не навчання. У перші дні боліло все тіло: від важкого незвичного бронежилета, від постійного бігу, від напруги.

• А голова просто пухла, – з натяком на посмішку продовжив Руді.

На моє невисловлене наївне: “ Від каски?”, відповів – “Від думок!”  Тоді він вперше усвідомив: тут немає місця слабкості, тут себе не пожалієш, мусиш і робиш те, що треба.

Потім були окопи, холод, нічні чергування. Спали уривками, не роздягаючись, зброя під рукою. Земля стала домом, а небо – ворогом. Кожен свист міни різав повітря і серце.

-Там або одразу ламаєшся або різко  дорослішаєш, – вдивляючись кудись у видиме лише йому, монотонно продовжив мій візаві. По-справжньому страшно стало, коли загинув перший боєць. Учора ввечері сміялися, сьогодні вранці – тиша.

– Війна забрала життя молодого здорового хлопця, а від моєї душі щось відкололося…

Коли Руді демобілізувався, здавалося – зцілився, але не до кінця. Він знову обіймав дітей, чув їхній сміх, та всередині постійно жив неспокій. Уночі прокидався від уявних вибухів, різко сідав на ліжку, прислухався до тиші. Діти дивилися злякано, дружина брала його за руку й шепотіла, що все добре.

-Я думав, що повернуся і все забудеться, але та сука ( він кинув погляд на мене і виправився) та проклята війна вже пустила в мені коріння.

А потім настав 2022 рік. Повномасштабне вторгнення для людини, яка вже пізнала війну, не залишило сумнівів. Він знову зібрав речі. Той день болів сильніше, ніж у 2014-му. Діти не хотіли відпускати. Вже досить дорослі хлопці мовчки трималися за його куртку. Дружина плакала тихо, не кричала – просто дивилася, ніби хотіла запам’ятати кожну рису обличчя. Він обіймав їх і хоч на серці було дуже важко, повторював: «Зі мною все буде добре!».

-Я не міг піддатися слабкості,- розумієш?  Руді перевів погляд на мене. – Мусів показати впевненість, бути сильним!

16 березня Руді  поїхав на фронт. Перші дні знову були схожі на кошмар. Нове коло людей, інша реальність. Тут не рахували дні тижня –  рахували живих. Довелося звикати до постійного гуркоту,  вибухів.

-Сидиш, їж, а сам слухаєш небо. Спиш – у бронежилеті. Мовчиш, а в голові гримить. Але таке солдатське життя. З таких, як я і складається армія. Бо ким ми були в цивільному житті? Хтось робітником, хтось вчителем, от навіть один наш ужгородський професор воював. Ми вміли щось робити своїми руками, хтось “ працював” головою, ніхто ж не мріяв убивати… А тепер мусили навчитися це робити.

Зв’язок із родиною був рідкістю. Іноді мережі не було тижнями. Доводилося шукати найвищі точки: пагорби, руїни будівель, щоб спіймати хоч одну риску зв’язку.  Навіть тоді, коли було зовсім важко, дружині писав: “ Зі мною все добре!” Окремо писав синам, щоб підтримували маму, щоб  не додавали  їй клопоту та й самі щоб не хвилювалися.

-В сім’ї так: “ Знають, що живий, що ніби все добре – тримаються! Надіятися дуже важливо”…

Одного разу їм з хлопцями довелося заходити в бій на техніці.  Повітря було важке, ніби сама природа знала, що зараз станеться щось страшне. В танку — тісно, темно, гарячий метал і запах мастила. Серце гупало в грудях, як молот. Він стискав зброю й намагався не думати про бій, згадував дітей: виросли хлопці, подорослішали…

Раптом – різкий поштовх. Наче  вирвали з-під ніг землю. Танк якось підстрибнув, закрутився. Метал скреготав, вуха заклало, щось вибухало, горіло. Полум’я ковтало простір, густий дим роздирав груди, хтось кричав, хтось молився. Він наосліп намагався виповзти, але тіло не слухалося, з усіх боків було розпечене залізо.

-Чомусь мені в той момент було все одно, що буде далі, головне – вдихнути нормального повітря.

Досі не розуміє,як хлопцям вдалося його витягнути з тої пастки. Уже на землі він побачив, як корчиться від жару метал,  вибухи розривають ніч і війна за секунди забирає в людини все.

-Хлопці завжди жартували з мого імені, бо знайомлячись, думали, що то позивний :” Ну, який ти рудий, ти ж чорнявий! Фарбований чи що?” Рудольф, скорочено – Руді, не дуже поширене ім’я, а от після того танка сміятися перестали,  я став таким – сірим.

Мій співрозмовник, все так же дивлячись кудись далеко, замовкає. Рада, що він говорить сам, не чекаючи моїх запитань, мовчу і я. Та все ж, не витримавши довгої паузи, нагадую про себе: “А що було далі, вас поранили?”

-Та ні, правда, підсмажився трохи і досить довго не міг нормально дихати. А далі… А далі воював, як усі, та пізніше сталося те, чим найбільше лякали – полон.

Все сталося просто. Під час стрілянини вибухом відкинуло вбік, втратив свідомість, а до тями прийшов уже від “Хохол, руки вверх!”

-Ті 140 днів, майже п’ять місяців, тут, доторкаючись до грудей, – продовжує Руді, вони в мене записані посекундно. І розповідає далі.

Нормальної їжі – нема, світла нема, холодні слизькі стіни, мокра підлога, густе повітря…Хочуть, наллють якоїсь баланди, не хочуть – не дадуть нічого, сидіти не можна, тільки стояти.

• Довго стояти?- запитую наївно.
• Цілий день, до відбою. Сідати не можна, можна падати, але тоді буде боляче ( ні,не від падіння, від “ виховання”).  Шлунок зводить від голоду, тіло – від холоду, душу – від страху. Найгірше, коли не пускали в туалет, організм знає своє, а ти починаєш себе ненавидіти.

Темрява не приносила відпочинку. Кожен шурхіт змушував здригатися. Кроки – значить прийшли. А якщо прийшли, то знов буде боляче. Люди просто ламалися, готові були на будь-що , лише б не знущалися.

-А що Ви робили, щоб не здатися?

– Думав! Уявляв себе вдома, на городі, поруч з сім’єю. У голові жила одне: «Я мушу вижити. Я маю повернутися!».Але як?

-Серед охоронців не всі були останніми покидьками. Вони прийшли воювати, але не всі були готові вбити. Війна дивна штука: інколи люди домовляються навіть серед ненависті.

Він зробив вигляд, що зламався, що погоджується співпрацювати. Сказав, ніби знає точку, куди можна вдарити. Вони повірили і вдарили. Накрило їхню ж позицію.

-Ту, де були Ви?

– Не зовсім, недалеко була будівля з якимсь їхнім начальством. Я ж не міг дати їм вдарити по моїх хлопцях? Там вибір невеликий, або тобі  переламають всі кості або ти ризикнеш і може пощастить…

Ризикнув, почався хаос. Крики, метушня, дим…  В цій плутанині він ще з кількома спробували утекти. Біг, скільки  несли ноги. Повітря різало груди. Кров бухала у вухах. Та що міг знесилений організм…

-Тепер били постійно , так, як ще не били. Я перший раз не витримав,  кричав від болю, кляв їх, світ темнів, даючи забуття і знову повертав до дійсності. Стрибали по руках, били ногами, лякали – стріляли поруч з головою, потім кинули в камеру. Думав: «Тут мені й кінець. А що скажуть вдома? Я ж обіцяв !”

– Вижив, як бачиш. Трохи кривий – позросталося нерівно, але живий,- намагається посміхнутися Руді.

-Боже, як ти то все виніс?- вмішується в розмову моя мама. Я й не помітила, коли вони з татом зайшли у приміщення ( ми домовились, що вони заїдуть за мною, та, власне, і з Рудієм мене познайомив тато ).

-Дуже хотів вас побачити,- віджартовується Рудольф. Найважче було не стати скотиною. Бо були й такі – здавали своїх, там дуже важко не втратити людяність.

… У кімнаті застигла  тиша. Руді стиснув руки,бо у нього тремтіли пальці. Мама витирала сльози,  татове обличчя здавалося дерев’яним.

Ми так чекаємо миру, але коли постріли замовкнуть, війна не закінчиться. Як досі не закінчилася для мого співрозмовника.  Вона ще довго, а може – завжди, житиме всередині тих, хто її бачив, хто виніс на своїх плечах. Перед нами сидів не герой із книжки — а звичайний українець, добрий татів знайомий, який пройшов  пекло. Його історія — це біль нашої країни. Це історія людей, які мовчки тримають над нами небо. Вони не планували ставати героями і не люблять, коли їх так називають. Але хто вони, як не герої?

Олена КОСТЮК,

вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,

студентка 1 курсу ВСП “Гуманітарно-педагогічний фаховий коледж МДУ”

The post Стати героєм? Не планував! appeared first on Я - журналіст.

Неподалік у залі звільнилося місце і ми,не змовляючись, пішли присісти а, відтак, розговорилися. Вона чекала свій потяг, а я  свій. Розмова почалася з простих фраз про холод, про затримку рейсу, про каву, яка здавалася чимсь єдиним теплим у всьому просторі вокзалу. Я розповіла трішки про себе, про відвідини Львова, а вона тихо сказала: «А я з Маріуполя». Ці слова змінили все. У її голосі було стільки втоми, що я просто замовкла.

Вона говорила й говорила… Я вперше чула такий  голос – порожній, без емоцій, без почуттів. Вона розповіла, що 24 лютого прокинулася десь о четвертій ранку від страшного гуркоту. Вікна здригалися, на вулиці лунали вибухи, кричали люди. Вона розбудила чоловіка і з того, як змінилося від почутих звуків його обличчя, зрозуміла, що сталося щось страшне. Чоловік був військовим, він дуже швидко зібрався, схопив свою “тривожну” валізку…

– Він мене так обняв, думала просто розтрощить ребра, так ніби хотів розчинити в собі,- монотонним безбарвним голосом розповідала випадкова знайома, поцілував, відірвав від себе і пішов.

– Він ніколи мене не підводив, завжди виконував свої обіцянки. Розумієш, він сказав, що швидко повернеться, але не повернувся.

Перші дні вона провела у підвалі разом із сусідами. Недалеко, через кілька вулиць, так само у підвалі, ховалися мама і сестра. Про це вона дізналася, коли ще був зв’язок. Кликали до себе, але вона не пішла, чекала, що прийде чоловік. У підвалі було  темно, холодно, не вистачало їжі. Діти плакали, люди молилися, ніхто не знав чого чекати, чи доживе до ранку. Потім зник зв’язок, не стало води, світла, тепла. Вони топили сніг, щоб мати воду, намагалися заснути під нескінченний гуркіт вибухів, притискаючись одне до одного.

Її мама і молодша сестра загинули. Вони вирішили переночувати у своїй квартирі, коли снаряд влучив у  будинок поруч. Вона тоді востаннє плакала, плакала не від болю, а від безсилля. Бо не змогла їх поховати. Не змогла навіть попрощатися.

-Після цього я думала, що вже ніколи не зможу плакати, не зможу відчувати, – сказала вона. – Але потім дізналася, що вагітна. І життя змусило мене знову відчути.

Про свою вагітність дізналася у підвалі, серед темряви, холоду й диму. Каже, коли вперше поклала руку на живіт і відчула легкий рух, зрозуміла: має жити.

-Навіть якщо доведеться йти пішки через пів країни, я повинна була вижити заради нього, – кивнувши на хлопчика, продовжила вона.

Евакуюватися пробувала тричі. Двічі не вдалося, дороги були перекриті, стріляли, колони розстрілювали. Лише з третьої спроби їй пощастило виїхати з сином у животі. Вона розповідала, як тримала живіт і молилася, щоб автобус не зупинили.

-Я дивилася у вікно й бачила спалене, зруйноване, колись прекрасне місто, а в голові була тільки одна думка: я повернуся. Колись…

У Львові її поселили в таборі для біженців. Там пахло сирістю, супом і людським відчаєм. Але навіть там, розмовляючи з тим, хто жив у її тілі, вона навчилася знову усміхатися. Починала все з нуля – без дому, без грошей, без рідних. Спочатку прибирала, потім влаштувалася касиркою в магазин. Вагітність давалася важко, але вона не зупинялася.

-Коли опускаєш руки – опускається все життя, а я не могла тепер собі цього дозволити- казала вона.

Саме тоді вона познайомилася зі старшою жінкою, волонтеркою. Вони зустрілися випадково, але та стала для неї рідною.

-Вона була для мене як мама. Приносила чай, заспокоювала, що все, мовляв, мине, що треба триматися. Я не знаю, як би вижила без неї.

Коли настав час народжувати, та жінка була поруч. Саме вона тримала її за руку, поки лікарі допомагали з пологами.

-Коли я почула перший крик свого сина, я зрозуміла, що життя перемогло. Навіть там, де все було зруйноване, народилося щось нове.

Тепер вона живе разом із сином у маленькій орендованій кімнаті у невеликому районному центрі, до Львова приїхала, щоб виправити деякі документи. Господиня квартири, на щастя, допомагає з дитиною. А вона зранку біжить на роботу, ввечері – додому, до свого хлопчика.

-Ми не маємо багато,- каже вона, — але маємо одне одного. І це найбільше щастя. Вона мріє, щоб її син ріс у мирній країні, де не треба ховатися від вибухів і втрачати близьких, а ще вірить, що знайдеться чоловік.

-Він же так і не знає про сина!..

Моя несподівана знайома хоче повернутися до Маріуполя. Не для того, щоб плакати над руїнами, а щоб посадити квіти на місці свого дому.

-Я хочу, щоб він знав, звідки родом, -сказала вона, показуючи на хлопчика, який грався поряд. – Щоб пам’ятав, що ми з міста, яке вистояло. Що пам’ять — це сила, це опора.

Оголосили її потяг. Вона підвелася, взяла хлопчика за руку. Я хотіла щось сказати, але не змогла. Вона усміхнулася й тихо мовила: «Ми ще зустрінемось. Україна маленька, правда?»

Я стояла й дивилася, як вона відходить пероном, а потім зникає серед натовпу.

І тоді я зрозуміла: саме такі люди — справжні герої. Не ті, що на екранах, а ті, хто щодня піднімається після падіння, хто вміє посміхатися крізь сльози й жити далі, хоч би що сталося. Її історія залишиться зі мною назавжди. Це історія про біль, віру й любов, про те, що навіть коли світ валиться, пам’ять тримає нас на поверхні. Поки ми пам’ятаємо – ми живі.

Олександра БАЛОГ,

вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,

учениця 11 класу СЗОШ №4 міста Мукачева

The post Зустріч на пероні appeared first on Я - журналіст.

Слово «капелан» походить від латинського capellanus ( священик), яке пов’язане зі словом «капела» або «каплиця». У  XV столітті жив Мартин Турський, який, рятуючи бідну людину від холоду, відрізав полу свого військового плаща – капи. Згодом у війську створили похідний храм, що називався капелою і, відповідно, священика, який служив у капелі, назвали  капелан. У наш час душпастиря, який здійснює опіку над певною спільнотою вірян, в основному військових, також називають капеланом. В Україні капеланство ще, можна сказати, зовсім юне. Закон України « Про службу військового капеланства» від 04.05.2022 року гласить, що душпастирська опіка є головним напрямком військової капеланської діяльності, спрямованої на забезпечення релігійної, етичної, моральної, духовної підтримки та сприяння формуванню особистісної стійкості і належного духовного стану особового складу. Капелан в Україні має мати військову, духовну підготовку, володіти вмінням надати первинну медичну та психологічну допомогу, але не має права володіння зброєю. Для цього є помічник капелана, як правило, звичайний військовослужбовець, який має зброю і, радше, є охоронцем  військового священника.

Розмова, яку пропоную вашій увазі, деякі наші уявлення про роль  капелана змінює. Бо моя героїня – громадянка Словаччини і вірна римо-католицької церкви,  Катаріна Паєрська – маючи різні відповідні дозволи від української сторони і благословення від священника запорізько-харківської дієцезії Павла Гончарука, насправді не є капеланом в офіційному розумінні. Найперше, тому, що в римо-католицькій вірі хоч жінка і  бере активну  участь у парафіяльному житті, не може бути священником. Можна було б вважати пані Катаріну помічником , але вона не носить зброї, її називають волонтером, але вона не тільки доставляє в зону бойових дій продукти, ліки, одяг, різні будівельні матеріали, медичні інструменти, а й  лікує душу й при потребі – тіло. За  плечима медичний бакалаврат  і 5  семестрів психології, а ще просто величезний практичний досвід. Ті, кому вона допомагає словом і ділом, з щирою приязню кажуть про неї: «наша капеланша».

… Пані Катаріна спочатку розповідає про себе так, ніби просто переповідає офіційну біографію, та, коли доходить до практичних спогадів, її обличчя поперемінно відображає найрізноманітніші емоції. І справді, те, що їй довелося побачити і пережити в перші роки свого волонтерства на теренах України, викликає подив, повагу, інколи жах, а подеколи сміх.

Молода жінка з Братислави добре знає, що таке людяність, взаємоповага і підтримка, піклування про тих, хто потребує допомоги, у великій родині без всього цього ніяк! В сім’ї Паєрських дітей восьмеро. Крім Катаріни ще четверо дівчат і троє хлопців. Двоє з них – священники. То ж у 2007-му благословення на християнську форму порятунку і допомоги  жителям сусідньої держави  представниця «Карітасу» (“Милосердна Любов») – міжнародної мережі  благодійних організацій, заснованих католицькою церквою, сприйняла з радістю. Контингент в Україні  їй попався непростий – роми. У Словаччині їх немало і Катаріна мала поняття, що її очікує. Не секрет, що ця група населення  завдає немало головного болю урядам  країн, де є значні ромські діаспори. Не виняток і Україна.

-Я дуже «підтягнула» свої практичні знання з медицини,- сміється моя співрозмовниця. У таборі  можна  попрактикуватися у лікуванні всіх хвороб, про які  тільки йде мова у Вікіпедії, не кажучи вже про вагітності у 14-річному віці, приймання пологів, намагання прищепити якісь навички порядку, чистоти. Хоча, є й багато протилежних прикладів. Тільки неможливо зрозуміти, чому у цих людей такі різні погляди на життя. Хіба у бруді жити краще?- ставить риторичне запитання Катаріна, на яке у мене також немає відповіді.

Лютий 2022 року змінив напрямок діяльності Катаріни.

-Ми почали з “кордону сліз”, каже жінка і, побачивши, що я не зовсім зрозуміла, пояснює. – З тих, перших днів повномасштабного нападу на Україну, кордон, на який я завжди їхала з радістю, щоб побачити рідних , я саме так почала називати місце перетину кордону. Ті  лютневі дні 2022-го були дуже холодні, дув пронизливий вітер, залітав сніг, а величезна черга, в основному з жінок з дітьми, старших людей, все зростала і зростала. Здавалося щосекунди під’їжджав якийсь автобус чи машина і все нові перелякані, заплакані люди долучалися до тих, хто стояв вже годинами, не маючи можливості сісти, зігрітися, хто враз втратив домівку, їхав у безвість: головне, щоб там не було того страшного виття снарядів і бомб… Плакали діти, гірко ридали жінки, інколи лунали прокляття.  Найперше усі потребували тепла, якихось слів підтримки, надії. Спочатку ми з «Карітасу» повезли гарячий чай, каву. Хтось з нас щось пік, хтось купляв хліб.  Потім везли вже просто кип’яток, ліки, якісь теплі речі, бо люди були, хто в чому – не всі мали зібрані дорожні сумки. Нам було ніколи спати, бо все більше людей потребували допомоги. Ми одягли спеціальні жилети, щоб здалеку було видно, що тут можна бодай зігрітися чаєм…  Здавалося, що хмари, які низько висіли над натовпом, такі непривітні тому, що вбирали в себе той колективний біль, розпач, страх і сльози. Я вже бачила всяке, але… Просто опускалися руки від розуміння того, що нас мало, що зігріти всю цю масу людей неможливо. Але, на щастя, українці  таки неймовірні. Вони, звичайні мешканці прикордоння, також несли випічку, гарячу воду, теплі речі.

Пізніше пані Катаріна, як і її колеги з «Карітасу» почала возити допомогу на фронт, туди, де йдуть бої. Свій «бусик» вона, як правило, вантажить у Словаччині, у Мукачеві інколи трішки відпочиває, а потім далі, туди, де чекають, де за ці роки вже набула чимало друзів… Історії, які вона розповідає, насправді можуть стати обвинувальними актами для підтвердження злочинів, які чинили і чинять на українській землі  росіяни. Ми, дізнаючись про подібне з преси, не можемо втримати сліз і проклять нелюдам, а пані Катаріна вислуховує живі розповіді про те, як ґвалтували жінок на очах у дітей чи чоловіка, чи дитя на очах у матері, як потім усіх розстрілювали, як хоронили рідних прямо на подвір’ї…

-Інколи я плачу разом з цими людьми, інколи стискаю зуби, щоб втриматись, бо до цих зболених, зневірених, спустошених людей, я приходжу з Богом. Якщо нема на кого сподіватись, людина навертається до Бога і намагається порадитись з ним, полегшити душевний тягар, виплакатись…

– Але людина не може осягнути ту жахливу дійсність, ті злочини, які чиняться на нашій землі і не проклинати, не вимагати кари на голови вбивцям, – не втримуюсь від репліки. Що такого можна сказати , щоб відігріти такі зранені душі потерпілих?

– Інколи справді не вистачає слів, тоді я просто обнімаю і плачу разом з ними. Я кажу, що Бог бачить сльози і несправедливість, усі ті злочини і рано чи пізно він винесе присуд. Головне, щоб ця концентрована ненависть, яку ворог викликає в українців, не отруїла життя наступних поколінь.

На моє невимовлене запитання, співрозмовниця згадує  малого  хлопчика, який був свідком приниження своєї мами і чув, як вона про це розповідала. Він тихенько сидів у куточку понівеченої кімнати і раптом  схопився на ноги з криком: « Я виросту і всіх їх уб’ю!»

-Маленька дитина не має про це думати! Я ще й ще переконую: «Бог вас любить! Суд Божий невідворотній , він всіх покарає по заслузі!» Якщо всі мріятимуть про помсту, війна ніколи не закінчиться, люди мусять це зрозуміти. Але, ви праві, я звичайна людина, жінка, яка не байдужа до людського горя, біди. І інколи після таких розмов, я якийсь час тримаюсь, втішаю, заспокоюю, а коли вже сяду в автомобіль і від’їду кудись подалі, гальмую, виходжу і здіймаючи руки до неба кричу, кричу на всю силу своїх легень: « Боже, чому, чому???».

-Ви кричите на Бога?»

– Кричу! Я не сварю його, а хочу, щоб почув, вислухав мене, а через мене усіх постраждалих. Коли біль переповнює серце і воно розривається на шматочки, питаю Бога: “Чому? Скільки ще ? Я знаю, це таємниця, чому стільки болю терплять невинні діти, старенькі безпомічні люди”. Я не можу вимагати пояснень, але я розповідаю йому про побачене і почуте і щиро вірю, я знаю, що добро все одно переможе, бо Бог – то добро!

– Кажуть, що в окопах немає атеїстів, та й, судячи з вашої розповіді, мешканці тих територій також усі віруючі?

– Сказати, що всі віруючі  неправильно, бо серед них є люди, які не знали молитви, не ходили до храму у мирний час, але вони і не є атеїстами, бо, якщо вони навіть проклинають Бога, це означає, що вірять у його існування.

– Заповіді Божі гласять : « Не убий!», «Полюби ближнього…» А війна – це вбивства, це ненависть до ворога, який плюндрує твою землю, вбиває, ґвалтує, нищить будинки… Як дотриматися тих заповідей?

– Про це  там, де бої, де лінія оборони України, такі розмови також нерідко ведуться. Але ми не кликали ворога, він прийшов сам, приніс горе і біду у домівки, душі, серця, у нашу країну, ми маємо право захищатися і не любити того, хто приніс війну. ( Не дивуйтесь, що я кажу нашу країну, каже пані Катаріна. Я дуже швидко прив’язуюсь до місць, до людей. Я люблю моє Мукачево, до речі, якраз перебувала в Словаччині, коли тут сталося враження заводу і була розлючена, бо це – МОЄ місто, мене тут чекають, я люблю Харків, де у нас остання ночівля перед передовою, я люблю людей з якими мене знайомить доля).

І моя співрозмовниця згадує й ті хвилини, коли радіє за людей з Топольного, Ірпіня, Покровська, інших міст, де не раз побувала за ці роки, де її чекають.

– У Топольному колись було 40 будинків, зараз – 4. А  може й  жодного. Ворог нищить будівлю, а люди відновлюють, вони ремонтують, білять. Вони вірять, що настане мир, що Україна переможе. Влітку 2025- го я повезла їм будівельні матеріали, а двоє моїх братів, які того разу поїхали зі мною, повністю відновили електропостачання. І люди живуть. Правда, нема води, але ми завжди привозимо і вони знають, де можна її набрати.

Я не можу осягнути розумом тих сил, тої жаги до життя, які притаманні тим людям. Там кожна наступна мить може стати останньою, а вони обирають колір стін…

Ми якийсь час спілкувалися з однією дуже життєрадісною жінкою- Оксаною, а потім телефон замовк – пряме попадання… Там не люблять ховатися у підвалах, кажуть, а хто знатиме, що ми там?! Дуже сумно, коли їдеш до когось конкретного, уже добре знайомого, а бачиш ворота, підперті якоюсь дошкою або палицею.

На моє німе запитання пані Катаріна пояснює, що інколи вже нема будинку – руїни, але хтось все таки там живе, чи в сарайчику чи в тому ж підвалі, то ворота відкриті. Якщо ж підперті – живих нема нікого.

-Молода, красива жінка, – не можу втриматись від запитання,- ризикуєте життям, ви не боїтеся смерті?

– Мене часто про це запитують. Все в руках Божих! Чого я боюся, то це – не встигнути, мушу привезти все, що обіцяла, вивантажити. Померти в ділі легше, ніж від страху у підвалі.

Пані Катаріна часто обнімає тих, кого прагне втішити, підтримати, її серце болить, коли вона не може допомогти, бо, каже, що любов, якщо вона щира, болить. Неймовірна жінка, словачка, мукачівка, харків’янка, вона – людина світу, яка тими невидимими ниточками щирої любові  до людей огортає всіх, хто зустрічається на її доброчинному шляху і я не можу втриматись від зовсім не притаманного мені кроку: «Каті, можна я вас обніму?». І ми обнімаємось і я, відвернувшись, непомітно витираю підступну сльозу і подумки від душі бажаю їй щасливої дороги. Дороги туди, де бої, де дуже страшно, але де продовжують жити люди, де її чекають, де їй вірять, де її душевна сила , її слово, її світло служать розрадою, тим промінцем, який підтримує віру, надію в те, що війна ось-ось закінчиться і настане мир.

Тримайтесь капелане, повертайтесь, Катаріно!

Ядвіга БАЛОГА,

керівниця гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,

заслужена журналістка України

The post Розмова з Богом appeared first on Я - журналіст.

Я пішла відвідати подругу. Мама зателефонувала під вечір і запитала чи не отримала я якогось повідомлення від тата. Її голос звучав незвично. Мене охопило хвилювання і я поспішила додому. Мама була на кухні, Вся у сльозах і в паніці, вона знову й знову натискала на телефонні клавіші… Відповіддю була тиша. Телефон тата, номери його побратимів були поза зоною. Таке траплялося вкрай рідко. У нашій родині мовчанка завжди була страшнішою за погані новини.  Розгублені, заплакані ми з мамою довго сиділи обнявшись, час від часу по черзі “терзаючи” свої телефони.

Мовчання тривало до ранку. Коли я прокинулася, побачила маму, виснажену після безсонної ночі. Вона розмовляла… На екрані телефону був тато: голова перебинтована, він мовчки показує побратимів. Всі вони, хто сидячи, хто лежачи, у бинтах, знаходились у якомусь приміщенні.

• Живий,- видихнула я! Що, що сталося?!
• Дрібниці! Все – потім! Нас зараз повезуть в безпечне місце!

Евакуація, лікарні, відновлення – все це тривало досить довго. Нарешті тато приїхав на реабілітацію у місцевий шпиталь, ночувати приходив додому, але на всі наші розпитування про той день мовчки відмахувався: “Потім, потім!”

У листопаді, коли у тата трохи відновився слух (після поранення і контузії йому постійно боліла голова й інколи доводилося писати, щоб він зрозумів про що йдеться, бо майже нічого не чув) ми всією сім’єю відправилися  в Чернівці. Там зібралися всі, хто того пам’ятного дня їхав разом з татом  “на нуль”, щоб змінити на бойовому посту іншу групу. Не було лиш одного – молодого усміхненого киянина з позивним “Ромаха “. Я пам’ятала його по фотографії. Під час різдвяних свят тато приїжджав на кілька днів у відпустку і розповідав про своїх побратимів, про підтримку, про те, як вірить кожному, бо на фронті це дуже важливо: кожен вручає своє життя тим, хто поряд. Казав, як старші бійці дбають про наймолодшого серед них, бо йому ще жити й жити, бо в нього, мовляв, молода дружина і маленький син.

Спочатку ми з мамою думали, що Ромаха не постраждав або не зміг приїхати, та, коли навпроти порожнього стільця хтось поставив чарку з алкоголем і накрив її скибкою хліба, ми зрозуміли…

Там, у Чернівцях, ми вперше почули про те, що сталося в липні. Чоловіки говорили, перебиваючи, доповнюючи один одного. Було видно, як важко їм згадувати. Інколи хтось з них відвертався, інший підхоплював розмову, а було, згадавши щось із своїх пригод, починали посміхатися.

– Того дня їхали, як зазвичай, аж раптом  з’явився ворожий дрон, – почав тато. Я віддав команду, весь екіпаж зосередився. Я почав маневрувати, різко прискорився. Ромаха, який слідкував саме за  можливою небезпекою з повітря, на якісь секунди затримався і та клята залізяка буквально пронизала кабіну.

– Гуркіт, бризнуло скло, – підхопив розмову Антошка ( ще один з присутніх). Все в тумані, машину розвернуло,  довкола кров, командир ( це про тата) лежить на кермі. Я почав його трусити, кликати, він трохи очуняв, але видно було, що не розуміє, що відбувається. І тут ми глянули на місце поруч з водієм…

Вони не повірили в побачене, намагалися зупинити кров, перев’язати Ромаху.

Оповідач замовк,  хтось з присутніх прикрив очі долонею, хтось зауважив : “ Не треба при дітях!”

• Через три дні йому мало би виповнитись 30,- підвів риску тато.

Машину довелося покинути і поспішити під захист дерев, в лісі розосередилися, бо над головами закружляли ще кілька дронів. Вдалося викликати допомогу. Виручати примчав Хонда ( ще один татів побратим- саме до нього ми приїхали у гості).

– Як йому вдалося відірватися від ворожих дронів – загадка, але ось ми всі тут, – підхопив розмову ще один військовий.

Господиня запросила відвідати місцеві страви. Під банош і мамалигу розмова продовжилась, знову згадали Ромаху, якого під покровом ночі вивезла команда медиків, але згадували не смерть, а життя: його гумор, любов до готування, смачні чебуреки, як він відбивав відбивні знешкодженою гранатою, як замріяно розповідав про кохану дружину і синочка, якого бачив лиш раз, під час короткої відпустки.

Під час тяжкої розповіді кілька слів змусили мене заціпеніти: дрон влетів у  місце, яке було зліва, а за кермом був тато! Але він – ось, слава Богу, живий, сильно не дочуває, але живий! Як? Лиш по дорозі додому вдалося вивідати, як це сталося. Виявилося, що автомобіль, і яким в той день кермував тато,  на фронт пригнали волонтери з Закарпаття, яким, в свою чергу, його доставили з Великої Британії.

Я подумки подякувала англійцям за їхнє right-hand drive, вкотре прокляла ворогів, попросила вибачення у рідних Ромахи і дала собі слово обов’язково написати про чудову людину,  людину з гумором і добрим серцем, чоловіка, який любив готувати, обожнював свою дружину й сумував за сином. Людину, чиє життя обірвав ворожий дрон. Бо пам’ять — це єдине, що ми можемо повернути загиблим. Такі історії — наш спосіб не дозволити війні перетворити горе людей, зламані долі, материнські прокляття, сльози вдів і сирітство дітей на суху статистику.

Анастасія ЛИВЛЯС,

переможниця XVI всеукраїнського конкурсу творчих робіт “Я – журналіст!”,

вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,

учениця 10 класу Мукачівського ліцею Мукачівської міської ради Закарпатської області

The post Життя – не статистика appeared first on Я - журналіст.

Ми постійно кудись поспішаємо. Наші погляди прикуті до екранів телефонів, новин, чужих фотографій і нескінченних повідомлень. Люди йдуть вулицями, не помічаючи ні заходу сонця, ні хмар, які нагадують картини. Ми навчилися дивитися в дисплеї, але розучилися дивитися в небо.

Мені здається, що разом із цим люди втратили частину себе. Бо небо — це не просто простір над головою. Воно символізує мрію, свободу і надію. Коли людині боляче, вона часто підіймає очі вгору. Коли щаслива — теж. Небо мовчить, але чомусь завжди розуміє.

Особливо страшно, коли небо асоціюється не із зорями, а із сиренами, ракетами та страхом. Через війну багато дітей подорослішали занадто рано. Вони дивляться в небо не з цікавістю, а з тривогою. І це, мабуть, одна з найболючіших трагедій нашого часу.

Я хочу, щоб люди знову навчилися дивитися в небо. Хоча б інколи. Бо, можливо, саме там залишилося те, що ми втратили в собі.

Софія БЕРЕЗЮК,

випускниця Школи універсального журналіста

The post Люди перестали дивитися в небо appeared first on Я - журналіст.

Кара — кішка моєї сестри. Ми давно хотіли другу улюбленицю, і перед днем народження сестри мама знайшла знайому, яка розводить бенгалів. В інтернеті нам сподобався опис породи: великі, грайливі, говіркі та не бояться води.

Після вибору породи ми всією родиною думали над ім’ям. Я пропонувала імена богинь, але сестра сказала: “Карамелька, через колір хутра”. Ідея була креативною, але ім’я задовге, тож тепер вона просто Кара. Вона була єдиною дівчинкою у виводку й відрізнялася розміром, хоча вона не виросла великою, а води боялася як нічого іншого. Лінії на її хутрі створювали сердечка, хоча спочатку я не відрізняла її від братів 😅.

Ми радо підготували все для кошеняти. Проте хвилювалися, як її прийме наша поважна кішка Мурка, яку я обожнюю і вважаю старшою сестрою. Хвилювалися не марно: Мурка не дуже прийняла Кару тоді, та й зараз вони гасають як шалені. Попри це, ми дарували Карі багато любові. Не знаю, які боги мене благословили, але це сонечко обрало своєю хазяйкою саме мене. Зараз, поки я пишу цей текст, вона солодко хропить у мене під ногами, і така мила картина триває вже п’ять років поспіль.

Катерина КОСТІНА,

випускниця Школи універсального журналіста

The post Феномен Карамельки appeared first on Я - журналіст.