Закінчувався жовтень. Я брела додому після занять у школі. Після літніх канікул, проведених у гірському, оточеному лісом, селі, де повітря пахне травами і медом, де зорі настільки близько, що, здається, дотягнешся рукою, я важко знову звикала до школи. Хоч цього літа в селі ( яку, як і мене привезли на природу) була лиш одна дівчинка мого віку, ми з нею і бабусиним Рексом набігалися, надихалися, наїлися лісових ягід. Та недавно ми з татом повезли бабусі дещо на зиму, бо інколи взимку навіть досить потужна татова машина “задихається” на тих горах, а старі автобуси рідко доїжджають аж до села, і дізналися сумну новину – Рекса не стало. До цього я якось не думала, що собаки, як люди – старіють, хворіють і вмирають.
Мої сумні думки перервав гучний гавкіт. Красива собачка модної породи мальтіпу з “зачіскою” від дорогого майстра, брендовий комбінезончик, витончена хазяйка, яка гидливо відтягувала свою живу іграшку від купи листя :”Фу, фу, облиш, він брудний і блохастий!”…
На купі жовто-зеленого осіннього листя, майже зливаючись з ним, лежав пес немодної тепер породи німецька вівчарка. Він підняв голову, глянув на голосного песика і відвернувся. Пані з песиком пішла, а я залишилась стояти. Цією дорогою, через невеличкий парк між гуртожитком і корпусом місцевого універу, я йду двічі на тиждень, але дотепер пса тут не бачила, а може не звернула уваги. Він явно не був бродячим, правда виглядав худим, а сивина на морді свідчила про старість.
- Ти чого лежиш? Хворий чи що? Йди додому, тут холодно!
Пес повернув голову, глянув на мене упівока і байдуже відвернувся.
Наступного дня, кинувши в ранець пару шматочків ковбаси, я після уроків пішла в парк, кинула їжу здалеку, але Пес лише глянув, втягнув носом повітря і… відвернувся. На всі мої вмовляння не реагував, лиш по рухах вуха можна було зрозуміти, що він слухає.
Через кілька днів тато поцікавився, де я блукаю після школи. Довелося розповісти про Пса. ( Я стала його так називати після того, як перебрала цілу купу кличок, але жодна з них мого знайомця не зацікавила).
Тато, знаючи мою любов до усіх собак світу, не розсердився, правда, нагадав про небезпеку і пообіцяв порадитись зі знайомим собаківником: може можна буде забрати Пса в село?
Через кілька днів ми пішли відвідати Пса разом з татом. Тато заговорив до собаки, сказав, що хоче його забрати, дати йому дім. Пес, почувши татів голос, піднявся, але потягнув носом повітря і, накульгуючи, повернув углиб парку. Але, коли ми повернулися, щоб йти геть, хрипло гавкнув, ми вражено озирнулися і я побачила, що Пес ворухнув хвостом.
- Він тебе зрозумів, він тобі подякував! – Я аж стрибала від радості.
Собаківник був зайнятий, тато поїхав у справах, а ми з молодшою сестрою затемпературили. То ж у перший шкільний день я бігом вискочила з класу після уроків і помчала в парк. Біля огорожі стояв мінітрактор з причепом, куди двоє літніх чоловіків зсипали листя.
- Чого тобі? – звернув на мене увагу один з них.
- Пес, тут був Пес!
- Твій чи що?
- Напевне той, що здох, охоронець сказав, той, що згрібав листя, – байдуже відреагував другий чоловік.
Я відвернулася, сльози заливали окуляри. Вдома мене довго не могли заспокоїти.
- Може в нього була якась серйозна хвороба, – умовляв тато. – Ми щось придумаємо, якщо ти так хочеш собаку.
Я продовжувала ходити знайомою дорогою і деколи зупинялася, розглядаючи нові купи листя, які осінь зривала з дерев, і згадувала Пса.
Історія несподівано дістала продовження. Охоронець виявився знайомим тата і якось у розмові згадав пса, який кілька місяців жив у парку.
- Був дуже розумний, вчений, але йому не пощастило.
Пес виявився переселенцем. Його господарі, сімейна пара, яка разом з старенькою мамою ледве вирвалися з прифронтового пекла у перші дні війни, розповіли, що з жалем розсталися зі своїм улюбленцем,бо великій собаці не знайшлося місця у машині з напівлежачою жінкою і речами. Але, переночувавши у рідних на безпечній території, де мама умовила залишити їі, вранці з подивом і радістю побачили свою собаку на подвір’ї, худу, стомлену, у крові, але живу. Далі поіхали втрьох. Пошкоджена нога заживала погано і собака так і лишилась кульгавою. Деякий час подружжя жило в університетському гуртожитку, туди собаку не пускали. Але господарі постелили ій у парку, кормили і собака щоранку виглядала їх біля дверей. Але господарі поїхали ще далі.
Чи не хотіли брати собаку чи ще яка причина, але пес залишився. Щодня чекав коло дверей, потім обходив усі знайомі місця і повертався на своє місце. Спочатку не хотів їсти, потім їв те, що йому приносили з кухні, але коли ніхто не дивився. Напевно, помер від суму, собака не людина, вона ніколи не зраджує.
- Ці слова я пам’ятатиму все життя, – пообіцяла я Псові.
А днями тато дотримав слова. Правда, собачку – маленького курцхаара, купили для тітоньки (маминоі сестри, яка живе разом з бабусею у селі). Але я зможу під час канікул вчити іі, тренувати, гратися. Бабуся захотіла назвати собачку Рекс, але я розповіла ій історію про собаку, яку зустріла у парку, ми поплакали і бабуся сказала: ”Пес, так Пес!”
Тепер я читаю книжку про породу курцхаар і чекаю вихідних. Навіть якщо влітку в селі знову не буде з ким дружити, мене чекатиме Пес.
Дар’я ШЕРШУН,
вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,
учениця 7-І класу ЗОШ №13 міста Мукачева