Колись люди частіше дивилися в небо. Вони бачили зорі, проводжали сонце, загадували бажання на падаючі метеори. Небо надихало, заспокоювало і нагадувало, що світ набагато більший за наші проблеми. Але сьогодні люди майже перестали піднімати очі вгору.
Ми постійно кудись поспішаємо. Наші погляди прикуті до екранів телефонів, новин, чужих фотографій і нескінченних повідомлень. Люди йдуть вулицями, не помічаючи ні заходу сонця, ні хмар, які нагадують картини. Ми навчилися дивитися в дисплеї, але розучилися дивитися в небо.
Мені здається, що разом із цим люди втратили частину себе. Бо небо — це не просто простір над головою. Воно символізує мрію, свободу і надію. Коли людині боляче, вона часто підіймає очі вгору. Коли щаслива — теж. Небо мовчить, але чомусь завжди розуміє.
Особливо страшно, коли небо асоціюється не із зорями, а із сиренами, ракетами та страхом. Через війну багато дітей подорослішали занадто рано. Вони дивляться в небо не з цікавістю, а з тривогою. І це, мабуть, одна з найболючіших трагедій нашого часу.
Я хочу, щоб люди знову навчилися дивитися в небо. Хоча б інколи. Бо, можливо, саме там залишилося те, що ми втратили в собі.
Софія БЕРЕЗЮК,
випускниця Школи універсального журналіста