1. Відстежувати екранний час.

Керувати можна тим, що вимірюється і обліковується. Цифри брешуть менше, ніж люди.

Три тижні спостережень за показником екранного часу – якраз до Нового року — достатньо, щоб замислитись. Наприклад, про те, на що його можна і варто витратити інакше.

Моніторинг, усвідомлення — це відправна точка змін. Є відчуття, що показник завеликий — читаємо і діємо далі. Немає — теж не завадить дочитати до кінця. Бодай для того, щоб сказати собі: для мене це неактуально.

А що, теж результат.

2. Вивести соцмережі з режиму фону.

Натомість зробити скролінг періодичним ритуалом — на зразок кава-брейку. Попрацював — заслужив “фейсбук-перерву”. А не навпаки.

Для скролінгу добре підходить “сміттєвий час” або, як його ще називають, “обрізки часу” — хвилини в чергах, заторах, транспорті. Тобто час залишковий, а не базовий, який — для офлайну, для роботи, для життя.

[Тут я виношу за дужки випадок “а якщо я працюю в соцмережах?” Не так багато в нас професіоналів — наголошу на цьому слові — для яких соцмережі справді є місцем і роботи, і заробітку. А не втечі від першого та імітації другого]

Теза “життя — це офлайн” може слугувати коротким резюме цього пункту.

* Завдання з зірочкою — піти далі: а чим іще, крім скролінгу стрічки, можна зайнятись навіть у “сміттєвий час”? Наприклад, я сьогодні в черзі на “Укрпошті” уважно вивчав роз’яснення про те, як отримати і використати тисячу. Не для себе — я подав заявку в “Дії”. А для аналізу і тренування: як написано, як би сформулював думку я?

А вранці замість скролінгу стрічки новин пригадав вірш, який вивчав у дитинстві.

[Ліричний відступ: періодично, від часу пандемії, думаю про те, що навіть якби в нашому житті припинили відбуватись нові події, нам би вистачило минулого — всього того, що можна і варто згадати та осмислити]

А соцмережі в режимі фону — це коли людина їде дві години маршруткою з пункту А в пункт В і всі ці 120 хвилин механічно гортає стрічку. Я пробував так — під кінець паморочиться в голові. Відчуття таке наче переїв. Ось вони, перші “дзвіночки” brain rot. Бррр…)

3. Тікати з голови у тіло, а з думки у дію.

Просте питання: “Що я можу зробити просто зараз?”

Зробити — не прочитати чи подивитися.

У пошуку відповіді допомагають нотатки в телефоні. Я, наприклад, складаю план на день (звісно, напередодні, а не зранку), також маю план на рік, а ще — “список 100” (що для мене є джерелом ресурсу) та список нетермінових справ (“to do list”). Ось їх перегляд часто і підказує, що зробити.

Як кажуть, є два виміри ефективності: “Що на цю тему почитати?” і “Що на цю тему зробити?” [Уточню: не “кажуть”, це я сам колись і написав] Нічого не маю проти читання, але суть, думаю, ви вловили.

У житті завжди є що покращити. І ці покращення досягаються через дії.

Про тіло — ще зрозуміліше: дбати про себе — елементарно вигідно. Бо більше зможемо. І для себе, і для інших. Турбуєшся про себе — виграє оточення.

Тому мішанину думок після бездумного скролінгу стрічки є сенс зупинити простою фізичною дією. Наприклад, поприсідати. А якщо в транспорті — покрутити головою чи зробити гімнастику для очей.

І в уявному двобої “почитати “експерта” чи піти на масаж” я оберу масаж. А експерт… його можна почитати й потім. Якщо після масажу залишиться бажання. Можливо, “перезавантажене” тіло підкаже інші, доцільніші сфери докладання зусиль.

4. Мінімум репостів і груп.

За моїми спостереженнями, найбільш токсичним є контент, який отримуємо в якості репостів від фейсбук-друзів і як рекомендації від різноманітних груп. Тому я, наприклад, періодично відписуюсь від людей, у стрічці яких переважають репости. Ось бачиш у стрічці, як фейсбучний френд чи френдеса зробили черговий репост “епохальної думки” чергового “лідера думок” із коментарем типу “Задумайтеся, люди!!!” — і тихенько обираєш опцію “Бачити таких дописів менше”, “Сховати все від …” чи “Відписатися”.

Розумію, що комусь подобається контент у стилі “Цитати великих людей”, але це справа смаку. Цитати великих я і в книжці прочитаю. Причому великих — без лапок. Знаєте, є така думка: що давніше створений контент, то більша його цінність. А те, що репостять сьогодні, забудуть вже завтра.

[Справедливості заради додам, що серед репостів є справді цікаві й варті уваги думки. Коли їх бачу, підписуюсь на першоджерело, щоб читати без посередників. Ви теж, якщо побачили цей допис як репост, можете підписатись на мене просто зараз, щоб бачити мої пости в стрічці й надалі]

З групами — трохи гірша історія: за моїми спостереженнями, дурість часто лізе в стрічку саме через групи. Чому і навіщо — не повторюватимусь, про це багато говорять на різних курсах з медіаграмотності. Просто констатую спостереження.

Виняток — групи за конкретними вподобаннями, професійними ознаками і т.д. Що більш нішовою є група, то більше в ній може бути конструктиву. Що універсальніша — навпаки…

Простіше кажучи, в умовній нішовій групі “Вчителі НУШ міста Тернополя” імовірно буде більше корисного, ніж у “мегаспільноті” типу “Українці, будьмо!”

Ну і щоб двічі не сідати. Сумно, але факт: що патріотичніша, “свідоміша” назва групи, то більший ризик зустріти там… самі розумієте що.

Тому є сенс на дозвіллі зайти в налаштування своєї сторінки — і здивуватись, скільки насправді сторінок ви вподобали і членом скількох груп є. А потім тихенько подивуватися вдруге: а коли це ви таке вподобали? А перепродали давно купу груп, у які ви свого часу необачно вступили!.. Тож є сенс подивуватися втретє: ну і нащо те все?..

Мій принцип — “zero trast”, тобто “нульова довіра”: коли в сповіщення мені приходить пропозиція від когось із “френдів” вподобати чергову сторінку чи приєднатись до групи, я говорю “ні”.

Якщо мені потрібно буде поспілкуватися з людиною напряму, я зроблю це без посередництва вподобаних груп чи сторінок. І ще, цікавий мені контент я можу вподобати і без запрошень.

5. Видалити тікток. Або взагалі не встановлювати.

“Ти просто не розумієш, там не лише треш, не лише підліткові розваги, там є і священники, і коучі, і психологи…” , — так і чую заперечення від когось із вас.

Та добре, добре, я ж не проти. Хай будуть. В мене інше питання: а що, згаданих поважних людей на інших платформах почитати і подивитися не можна?

У моєму бюджеті часу просто немає зайвих годин на ще одну соцмережу.

І ще. Статистика (звіт We are digital 2024) показує цікаву річ: тікток — не найбільша за кількістю користувачів соцмережа. Але за кількістю проведеного там часу — беззаперечний лідер (30 годин на місяць у розрахунку на середньостатистичного жителя планети Земля).

Пояснити, чому?..

І насамкінець. Є в тіктоках та інстаграмах такі відосики, які полюбляє певна категорія користувачів: хлопець робить те-то, чоловік – те-то. Приклад: хлопець подарував 101 троянду, чоловік — оплатив комуналку. Жарти жартами, а це і про соцмережі також: якщо 30 годин у тіктоку — буде чим комуналку оплатити? Тисяча — вона ж одна, а рахунки — щомісяця.

Ось вам і “втеча з думки у дію”, про яку йшлося на початку. Заземляємось!

І тоді brain rot точно не загрожуватиме)

Віталій ГОЛУБЄВ

Головне фото: https://www.sixpixels.com/articles/archives/from-brain-rot-to-podcast-marathons/

The post Brain rot: 5 способів захиститися від надмірного впливу соцмереж appeared first on Я - журналіст.

Якщо співрозмовник не належить до близького кола, в якому прийнятно писати будь-коли, ваше повідомлення, написане опівночі, може й роздратувати. Небажаних звукових сповіщень нам і без цього вистачає — думаю, всі розуміють.

Можливо, вам відпишуть і нічого не скажуть про незручний час, але осад, як кажуть, залишиться. Це особливо невигідно, якщо саме ви передусім очікуєте на відповідь, а не співрозмовник — на ваше повідомлення.

Простіше кажучи, коли ви про щось просите чи щось продаєте/пропонуєте.

Додатковий ризик: вас, нічого не повідомляючи, переведуть у режим mute (без звуку). Мовляв, хай пише — я його все одно “замутив”. А ви дивуватиметесь, чому немає вчасних відповідей на повідомлення.

Розумію, що багато кому зручніше писати, коли перероблені всі денні справи, але повторюся: якщо співрозмовник не в “ближньому колі”, я б дотримувався тих самих правил, що встановлені й для “режиму тиші” в побуті: після 23 — зась, до 7 — аналогічно.

До речі, підкажу одну ідею, де взяти час, щоб встигнути написати до 23. Позичити хвилинку в телевізора чи “експертів” з ютюбу.

2. Відразу висловлюйтесь по суті. Пишіть одним блоком.

“Добрий день” — і мовчання. Здається, скільки про це написано, але все одно зустрічаєш такі повідомлення. Як варіант, у другому меседжі ще спитають “як ваші справи”.

Повторення не завадить, тому просто нагадаю, що такі “прогріви” — дратують. У діловому листуванні варто писати одним блоком і відразу по суті.

Наприклад: “Вітаю, Віталію. Ми познайомились навесні в Дія.Бізнес. Хотіли б запросили Вас виступити на бізнес-сніданку, який проводить наша спільнота молодих підприємців Тернополя. Тема — “Планування в умовах невизначеності”. Якщо Ви в принципі не проти, яка дата в другій декаді грудня Вас влаштує?”

Все чітко і зручно, без довгих вступів. У відповідь співрозмовник отримає від мене щось на зразок: “Вітаю, Романе. Так, пам’ятаю нашу розмову. Залюбки прийму Ваше запрошення. Можу 18 або 19 грудня. Зорієнтуйте, будь ласка, щодо деталей“.

Це і є ділове листування. Кожен цінує час співрозмовника і висловлюється конкретно.

І ще одне. Перш ніж надсилати незнайомій людині прохання чи пропозицію, варто відкрити профіль. Коли проситесь у друзі — також. Як я можу додавати людину, про яку нічого не знаю? Як можу сприймати всерйоз пропозиції чи прохання від того, хто для мене — “кіт у мішку”?

І так, цифрова безпека — це не закритий профіль, а ігнорувати прохання в телеграмі голосувати за “племінницю Женюшу, яка бере участь у районній олімпіаді з малювання”)

Розставлю крапки над “і”: безперечно, закривати профіль чи ні — власна справа кожного. Є різні ситуації. І не будучи в чиїйсь шкурі, не варто когось однозначно засуджувати.

Просто якщо профіль закритий — навряд чи варто сподіватися на те, що серйозні люди масово прийматимуть ваші запити в друзі й активно реагуватимуть на прохання та пропозиції. Все дуже просто: хочеться розуміти, хто це пише.

До речі, ловіть компромісний варіант: можна залишити профіль закритим, але тоді, якщо хочете чогось від особисто не знайомої вам людини, потрудіться, будь ласка, пояснити їй, хто ви і яким чином ви знайомі.

Наприклад: “Пане Віталію, доброго вечора. Я вчителька з Дубна, Ви виступали в нас на конференції EdCamp. Мій учень отримав від Вас запрошення на ШУЖ. Батьки цікавляться, як Ви дізнались про дитину“.

Гаразд, я розумію, навіщо людина мені пише, і закритий профіль мене в такому разі не турбуватиме.

А ще — уявіть! — ви можете виділитися серед 99% інших користувачів, якщо, відправляючи запит у друзі, одним реченням поясните потенційному “френду” чи “френдесі”, хто ви і навіщо вам це потрібно. Імовірність прийняття запиту в такому разі зростає неабияк. Як і те, що вас запам’ятають, виділять серед інших. Які просто “стукаються” в друзі без жодних пояснень.

Такий елементарний хід певним чином знівелює недовіру через закритий профіль.

Та й із відкритим профілем можна робити так само.

Ну і зовсім останнє в цьому пункті: можна не проситися в друзі, а обирати опцію “стежити”. І тоді мені взагалі байдуже, що ваш профіль закритий.

3. Пошукайте/перевірте в особистому профілі співрозмовника “точку входу” для розмови, якщо давно не спілкувались.

Зараз це особливо актуально. Можливо, людина втратила когось із близьких. Або давно виїхала за кордон. А зміст повідомлення, яке зібралися надсилати, цього не враховує.

Просто подивіться, що людина постила останнім часом, що писали їй на сторінці. Роботи на хвилину, але зусилля можуть неабияк окупитися. Як мінімум, вони можуть врятувати від незручних ситуацій у спілкуванні. А, можливо, ви ще й отримаєте вдалу ідею для початку розмови.

4. Відповідайте на повідомлення або не відкривайте.

От зізнаюсь вам чесно: мене дратує, коли напишеш людині, вона прочитала повідомлення — і мовчить. Сам намагаюсь ніколи так не робити. Можна ж написати “зайнятий, відповім пізніше” чи “перетелефоную” — справа на кілька секунд, а співрозмовник заспокоїться: його не “ігнорять”.

Звісно, коли довго немає відповіді від людини, яку добре знаю, довіряю, поважаю — я не “заморочуюсь”, чому не отримав відповіді. Думаю так: “ну, зайнятий, відпише, коли зможе”.

Або просто перетелефоную, коли чекати вже несила.

А ось коли між нами є певна дистанція у спілкуванні й комунікація суто ділова, я очікую відповіді на конкретну пропозицію, і від цього залежить подальший хід дій, в який включені й інші люди — ох, не подобаються мені такі ситуації…

Буває, що прийде повідомлення — і справді ну немає як зараз відповісти. Або ще не придумав, як делікатно “розрулити” ситуацію. Саме тому, коли чую сповіщення від месенджера, зазвичай не відкриваю повідомлення напряму, а переглядаю у спливаючому сповіщенні у верхній частині екрану смартфону.

Сподіваюсь, ви зрозуміли, що маю на увазі: я бачу, хто і що мені написав (принаймні перші рядки), а співрозмовник — не бачить, що я прочитав його меседж. Ось придумаю, що відповісти — тоді відкрию напряму й відпишу. І час отримання відповіді співпаде в людини з часом, коли вона дізналась, що я її повідомлення прочитав. Використовуйте лайфхак)

5. Періодично заходьте в месенджер напряму, не покладаючись на сповіщення. З цією ж метою перевіряйте “запити на повідомлення”.

Буває, що смартфон “глючить”: то приходять сповіщення, то ні. А ноутбук періодично вимагає пінкоди, без яких не показує нових повідомлень. Бувають і інші подібні ситуації — в реаліях постійних перебоїв з електроенергією чого тільки не трапляється.

Спільне в усіх цих випадках те, що ми можемо вчасно не побачити повідомлення, яке нам адресували. А людина чекає на відповідь… Дивіться попередній пункт…

Саме тому я періодично заходжу в месенджер напряму — перевіряю, чи нічого не пропустив. І папку “Запити на повідомлення” теж перевіряю. Бо не раз траплялось, що запрошення виступити спікером чи запит від батьків дитини, яка цікавиться навчанням у Школі універсального журналіста, приходить саме туди. Мені байдуже, чому так, головне, що таке трапляється. Тому проактивна позиція в месенджері (сам перевіряю всі папки, не чекаючи, що телефон “задзенькає”) — це для мене про гроші й можливості. А спам при цьому просто ігнорується.

Якщо практикувати таку процедуру бодай двічі на тиждень — це займе не більше хвилини часу. А можливість, яку таким чином не пропущу, все окупить. Навіть якщо вона трапиться раз на півроку.

Вдалого вам листування!

Віталій ГОЛУБЄВ

Основне фото: https://lexinform.com.ua/sudova-praktyka/perepyska-za-dopomogoyu-mesendzheru-whatsapp-telegram-viber-yak-dokaz-u-sudi/

The post 5 порад для ефективнішого листування в месенджері appeared first on Я - журналіст.

Робота включала в себе анкетування аудиторії медіа та проведення серії бліц-інтерв’ю з представниками цільової аудиторії: лідерами громадської думки, волонтерами, громадянськими активістами прифронтових або деокупованих громад Донецької, Запорізької, Київської, Луганської, Харківської та Херсонської областей. З респондентами спілкувалися журналісти місцевих медіа, а також журналісти, які змушені були залишити свій регіон, але зберегли зв’язок із аудиторією. Загалом були опитані 423 особи.

«Вивчення інформаційних потреб мешканців деокупованих і прифронтових територій – це  принципово новий ракурс, який дозволяє побачити проблеми і “білі плями” в медіапросторі. Наша команда прагнула охопити всі верстви населення, в тому числі тих, хто не користується смартфонами і не вміє заповнювати гугл-форму. Таким людям журналісти пропонували заповнити роздруковану анкету. Отримані результати допоможуть місцевій владі, громадському сектору і медіа сформулювали актуальний порядок денний та спрямувати зусилля задля більшої прозорості і підзвітності влади, а також на донесення до людей інформації, від якої часто залежить їхнє життя та життя їхніх близьких”, –  розповіла перша секретар Національної спілки журналістів України Ліна Кущ.

 Три ключові висновки дослідження:

1. Унікальна ніша місцевих медіа, яка закриває левову частку інформаційних потреб аудиторії, — розповідати про безпекову ситуацію саме в конкретному регіоні. На це є виразний запит аудиторії, який сьогодні задовольняється не повністю.
2. «Зони розвитку» для місцевих медіа на прифронтових та деокупованих територіях — збільшення частки матеріалів роз’яснювального характеру(норми законодавства, можливість отримання допомоги, державної, гуманітарної, психологічної, медичної; відновлювальні роботи) з акцентом на забезпечення потреб ВПО та вирішення житлових питань.
3. Потребує особливої уваги здійснення місцевими медіа громадського контролю над використанням бюджетних коштіву громадах.

Результати опитування свідчать про безумовне лідерство соціальних мереж серед джерел інформації, до яких респонденти мають найлегший доступ у своєму регіоні, – 86,3%. За рівнем доступності інтернет-сайти отримали показник 65,1%, телебачення — 35,2%, газети — 29,2%. Також 27,2% опитаних назвали таким джерелом знайомих або родичів і 14% — радіо).

Цікаві результати дало порівняння отриманих даних із відповідями на запитання: «Якому джерелу інформації в своєму регіоні ви довіряєте найбільше?» У цьому випадку результати розподілились так: соціальні мережі — 53,4%, інтернет-сайти — 43,1%, газети — 26,4%, ТБ — 16,7%, знайомі, родичі — 19,2%, радіо — 4,7%.

 «Бо на зйомній квартирі більше нічого немає, крім телефону»; «Немає радіо, телевізора, все залишилося вдома, в Луганській області, немає грошей на газету, знайомі та родичі — по всьому світу, заробіток іде лише на оренду житла» – розповіли учасники опитування.

Соціальні мережі виявилися лідерами за показниками доступності і довіри, тоді як  співвідношення двох показників дало наступні результати:

• найвищий показник співвідношення доступність/довіра – у газет (90,4%):
• на другому місці — знайомі та родичі (70,6%)
• на третьому — інтернет-сайти (66,2%)

На запитання: «Чи довіряєте ви інформації, отриманій через соцмережі?» – респонденти відповіли наступним чином: часом — 71,6%, рідко — 15,2%, завжди — 10,7%, ніколи — 2,5%.

Безпекова складова, передусім у місцевому контексті, виразно лідирує серед відповідей на запитання «Інформації з якої теми в медіа має бути більше?» Двоє з трьох опитаних обрали саме проблему локальної безпеки.

 Відповіді на це запитання розподілилися так:

• про безпеку в регіоні — 63,1%;
• про роз’яснення норм законодавства (мобілізація, пільги, субсидії, соціальна допомога) — 60,6%;
• про можливість отримання державної або гуманітарної допомоги (в тому числі для ВПО) — 50,1%;
• про відновлювальні роботи та інфраструктуру — 43,6%;
• про психологічну підтримку та послуги — 35,9%;
• про доступність медичних послуг та аптек — 33,7%;
• про можливості евакуації — 32,9%;
• про доступ до освіти — 25,4%.

Читачі локальних медіа хотіли би, щоб медіа більше роз’яснювали права внутрішньо переміщених осіб. Респонденти зазначали, що їм бракує інформації «про доступність послуг для ВПО», «про будь-яку підтримку ВПО», «про допомогу та можливості для ВПО», «про права переселенців на отримання субсидій, соціальної допомоги, житла», «про можливість отримання житла ВПО, які мають поважний вік», «про житло для ВПО». З одного боку, людей хвилює, чи будуть вони забезпечені житлом. З іншого, багатьох респондентів цікавить доля їхнього житла, що залишилось на тимчасово окупованих територіях.

«З початком повномасштабної агресії до нашого міста переїхало багато людей з тимчасово окупованих територій, і аудиторія газети дещо змінилася, до неї додалися переселенці. Люди, які опинилися у чужому місті, потребували інформаційної підтримки. Ми стали готувати роз’яснювальні матеріали для них, розповідали, де можна оселитися або отримати допомогу. Розробили спеціальну мапу: куди і за якими адресами можна звертатися, –   розповідає співавтор дослідження, головний редактор газети «Рідне слово» із Мирнограда Донецької області  Максим Забеля. – Також, ми стали публікувати історії переселенців,  де кожна розповідь, – це свідчення війни, яке дуже впливає на емоції читачів, вони проживають чужий біль. І часом просять в редакції контакти героїв публікацій, щоб підтримати».

Під час опитування аудиторії також досліджувався її досвід у розпізнаванні дезінформації та фейків. Майже 80% респондентів зустрічалися з випадками поширення дезінформації, причому практично кожен третій зустрічався з дезінформацією часто. В цілому відповіді на запитання: «Чи стикались Ви з випадками поширення кимось дезінформації про військові дії у вашому регіоні або неправдивої інформації про рішення місцевої влади?» – розподілились так: “рідко” — 46,1%, “так, часто” — 32,2%, ніколи — 21,7%.

Аналіз розгорнутих відповідей про інформаційні потреби мешканців прифронтових та деокупованих регіонів допоміг «підсвітити» певні «сліпі зони» в контенті, які явно потребують більшої уваги з боку медівників.

Серед тем, яких бракує аудиторії, – роз’яснення прав внутрішньо переміщених осіб, прозорість і підзвітність роботи місцевої влади, ефективність використання бюджетних коштів. Дослідження зафіксувало помітний запит на більшу прозорість у роботі місцевої влади через висвітлення її діяльності в медіа, звітування про використання бюджетних коштів.

Один із висновків дослідження: саме ґрунтовний громадський контроль над бюджетними процесами в громадах міг би стати одним із основних тематичних напрямів посилення контентної складової місцевих медіа, зокрема друкованих, на противагу телеграм-каналам і соцмережам, де переважають «легші», більш новинні формати.

Віталій ГОЛУБЄВ,

автор дослідження

ПРЕЗЕНТАЦІЯ І ПОВНИЙ ТЕКСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

The post Інформаційні потреби мешканців деокупованих і прифронтових територій: дослідження appeared first on Я - журналіст.

Як зазначає MediaSapiens, інфографіка рекомендує завжди перевіряти джерело новини у соцмережах: як давно була зареєстрована сторінка, скільки в неї підписників, який загальний тон повідомлень.

IREX — це міжнародна неприбуткова організація, що адмініструє інноваційні програми для розвитку лідерського потенціалу з метою покращення якості освіти, посилення впливу незалежних ЗМІ та сприяння розвитку плюралістичного громадського суспільства. В Україні організація зареєстрована в 1995 році.

Джерело головного фото – http://rubezhnoe.com/novosti-rubezhnogo/feiki-vkidi-v-soc-alnih-merezhah-na-luganschin-proide-vorkshop-dlja-zhurnal-st-v.html

The post Як розпізнати маніпуляції в соціальних мережах [ІНФОГРАФІКА] appeared first on Я - журналіст.

Спершу думав адресувати ці поради насамперед журналістам, адже вони мають можливість, ставлячи співрозмовникам додаткові запитання, уточнювати інформацію і позбавляти її маніпулятивного підтексту ще на етапі створення. Але згодом відчув: найбільш корисним цей текст буде для споживачів інформації. По-перше, для розуміння того, де на них може підстерігати маніпуляція. А, по-друге, щоб ставити самому собі непрості запитання під час читання або перегляду інформаційних продуктів — статей, сюжетів, телепрограм — і не робити нашвидкуруч однозначних висновків.

1. “Невиправдана індукція”

СУТЬ. Висновок, який заснований на недостатній кількості фактів, іноді взагалі на одному окремому факті.

ПРИКЛАД. Журналіст робить висновок “Українців масово кусають змії” – володіючи лише одним фактом із прес-релізу МНС про те, що гадюка вкусила киянку, яка перебувала на пікніку в лісі біля Чорнобиля.

ПРОТИДІЯ. Для таких висновків потрібна достатня кількість фактів, коментар експерта про певну тенденцію. Якщо їх немає — говоримо про окремий відомий нам факт.

По секрету скажу, що журналіст інколи вдається до подібних маніпуляцій не для того, щоб когось обдурити — просто не може здолати спокусу з одного окремо взятого факту “виліпити” тенденцію. Значна кількість статей, що починаються словами “В Україні набирає обертів нова тенденція…” пишуться саме так. Подібний вид актуальності журналістських матеріалів культурно називають “удаваною”, а простіше – “притягнутою за вуха”. Така собі актуальність, висмоктана з пальця: треба про щось написати – вигадуємо тенденцію.

2. “Підміна тези”

СУТЬ. Спочатку говорять про один об’єкт чи предмет, потім — про інший. У підсумку наприкінці виступу висновок робиться стосовно зовсім іншої тези, ніж тієї, яка підлягала обговоренню на початку.

ПРИКЛАД. Співрозмовник журналіста спочатку констатує незадовільні результати зовнішнього тестування старшокласників з фізики. А далі – робить висновок, що з таким знанням технічних дисциплін можна повністю втратити наукоємні галузі економіки. А загрозливі для цього тенденції вже є. Взяти для прикладу хоча б недавній виступ його політичних опонентів у Верховній Раді — і далі йде критика конкретної політичної партії…

ПРОТИДІЯ. Якщо вже почали говорити (або писати) про одне — говоримо про це і далі. Коли читаємо текст і відчуваємо, що почали губитися в хащах авторських висновків — зупиняємось і замислюємось: так про що мова у статті? Автор часом не “зістрибнув” із теми у вигідний йому або замовниками статті бік? Один із маркерів подібного “зістрибування” — висновок, що починається словами “Саме тому політик Х. / політична сила Y. пропонує / розробила програму / ініціювала законопроект…” Мабуть, ви часто чули таке в новинах: почали говорити про якусь проблему – а закінчують розповіддю про те, як певний політик пропонує її подолати. Саме заради цього, відкрию секрет, і готувалась новина. Скажу ще простіше: саме за це і заплатили…

3. “Штучна альтернатива”

СУТЬ. Умисно протиставляються два штучно “висмикнуті” з контексту предмети, персони, явища.

ПРИКЛАД. “Після подорожчання проїзду в метро киянам доведеться ходити пішки”; “Або виграємо Євробачення — або осоромимось на весь світ”.

ПРОТИДІЯ. Спробуйте подивитись на ситуацію ширше з допомогою питань: “А що ЩЕ може трапитись? Як ЩЕ можуть розвиватись події? ЧОМУ має бути або так, або так, і ніяк інакше? А якщо припустити третій, четвертий і т.д. варіанти — якими вони могли б бути?”

4. Упущення дійових осіб.

   СУТЬ. Посилання на не відомих, абстрактних людей, певну їх спільноту (“громадськість”, “всі нормальні люди”, “молодь”).

ПРИКЛАД. “У місті не схвалюють його діяльність…”; “Громадськість давно цього вимагала…”, “Молодь не шукає роботу і працювати не хоче”.

ПРОТИДІЯ. Уточніть, якщо ви журналіст, і просто подумайте, якщо ви читач: звідки співрозмовнику про це відомо, хто саме належить до числа людей, на яких він посилається, чому він вирішив, що позиція людей саме така, чи відомо йому про інші погляди на цю проблему. Якщо автор посилається на анонімних “користувачів соцмереж”, які чимось обурені — інформацію взагалі, як на мене, не варто сприймати всерйоз. Бо в кожного користувача — своя персональна інформаційна “бульбашка”, тобто реальність. І, за бажання, в соцмережах можна знайти певну кількість людей, обурених або захоплених БУДЬ-ЧИМ. Ось вам і “користувачі соцмереж обурені”!..

Фразу “Весь Фейсбук гуде” найчастіше варто розуміти так: “Багато друзів у моїй особистій стрічці, яку Фейсбук формує відповідно до моїх уподобань, про це написали”. І не більше того. Пригадую промовистий приклад: одна авторитетна колега написала перед виборами-2019: “Це тільки у мене вся стрічка балотується від партії Х?” Все правильно: у кожного своє коло спілкування.

Одне слово, у кожного Фейсбук гуде по-своєму.

Хоча, безумовно, це не означає, що немає тем, актуальних для всіх.

Особливо (і передусім) зараз.

5. Невмотивоване пов’язування.

СУТЬ. “В сталося після А = В сталося внаслідок А”.

ПРИКЛАД. “У громаді змінився очільник — і в другому півріччі зросла народжуваність, учні показали кращі, ніж минулого року результати на предметних олімпіадах”. Або: “Щойно Х. став головою ОТГ — а проти нього вже порушено кримінальну справу. Начебто за підробку документів. Хоча насправді — звісно, за активну громадянську позицію…”

ПРОТИДІЯ. Пам’ятайте, що “після цього” не означає “внаслідок цього”. Запитайте себе (або співрозмовника), ЯК САМЕ можуть бути пов’язані А та В і чи пов’язані вони взагалі. Дві події могли “зустрітися” в обмеженому просторі /часі насправді не залежно одна від одної. У документальних кримінальних телепроектах (на зразок “Речдок”) подібне зустрічається часто: людина загинула — а свідки нещодавно чули, як хтось їй погрожував, ось і підозрюваний номер один “намалювався”. А потім з’ясовується, що погрози і загибель, попри спокусу їх пов’язати, насправді не є ланками одного злочинно-трагічного ланцюга…

6. Вживання неконкретних іменників (номіналізацій) та дієслів.

СУТЬ. Зловживання загальними поняттями, які кожен учасник комунікації може зрозуміти по-своєму.

ПРИКЛАД. “Наведення ПОРЯДКУ”, “До мене тут все РОЗВАЛИЛИ”, “Мета конференції — це ПОКРАЩЕННЯ роботи лікарні”, “У нашому селищі пануватиме ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДУХ”.

ПРОТИДІЯ. Якщо ви — журналіст, уточніть, ЩО САМЕ має на увазі співрозмовник під певним загальним поняттям. Чи ОДНАКОВО ви розумієте предмет розмови? Нехай дасть ВИЗНАЧЕННЯ — що є для нього, наприклад, “покращення роботи” – це менше запізнень, закупівля нової техніки чи ремонт господарських приміщень? Можливо, “європейський дух” в уявленні новообраного голови селища — це можливість особисто їздити на безкінечні стажування до Польщі, переймати, так би мовити, європейський досвід?

Корисні запитання: “Як саме? Що конкретно? В чому полягає? Що маєте на увазі? Наприклад? А що ще? А як ще?”

Якщо ж ви — читач, то про це можна хоча б подумати. Якщо співрозмовник обіцяє, що у громаді пануватиме “європейський дух” – за відсутності пояснення, що він під цим розуміє, чи можна довіряти самій лише цій красивій фразі?

7. Некоректне порівняння

СУТЬ. Порівняння невідомо з ким або чим або ж на підставі невідомо яких даних.

ПРИКЛАД. “У Чернігівській області умови для розвитку малого бізнесу кращі”; “Студенти університету Поплавського — найбільш виховані”, “На державних підприємствах податків сплачують більше”.

ПРОТИДІЯ. Уточніть або хоча б подумайте, на підставі яких даних (або чиїх оцінок) здійснюється порівняння чи в порівнянні з чим саме робиться певний висновок. Під час виборів маніпулятивні порівняння часто здійснюються через апелювання до “думки користувачів соцмереж”. Наприклад, розміщується банер із текстом “кандидат Х. має найбільшу довіру виборців” – а далі дрібнісінькими літерами додається: “на підставі опитування користувачів Фейсбуку”. Зрозуміло, що до справжніх досліджень громадської думки, які здійснюються професійними соціологами з допомогою чітко визначеного інструментарію, такі опитування жодного стосунку не мають. Часто подібні позначки робляться на упаковках різних продуктів: великим літерами написано “Лідер довіри покупців”, а внизу, дрібними, щось на зразок: “За результатами фокус-групи серед 20 молодих мам у 2016 році у Великобританії”.

8. “Жонглювання цифрами”

СУТЬ. Співрозмовник наводить цифрову інформацію, яка сама по собі не дає уявлення про результати роботи, котрі вона має характеризувати.

ПРИКЛАД. “Чи ефективно працює рибінспекція? – Звичайно, ми виявили 289 порушень за рік”; “Управлінню не вистачає працівників, бо з початку року ми провели 20 перевірок, а спеціалістів у нас 19”; “На конкурсі танцюристів буде 12 учасників із 3 областей”; “Як охарактеризуєте стан ліфтового господарства міста? – На обслуговуванні перебуває 289 ліфтів, з них 280 у житлових будинках, а 9 — на підприємствах”.

ПРОТИДІЯ. Корисно уточнити: це багато чи мало? А яка норма? А як було у минулі роки чи як є в інших регіонах, де відбувається щось аналогічне? А на яку кількість людей розраховувати і т.д. Тобто — цифри потребують СПІВСТАВЛЕННЯ з чимось.

9. Нав’язування оціночних суджень.

СУТЬ. Співрозмовник супроводжує певну (зазвичай, бажану для нього) тезу словами “невипадково”, “цілком зрозуміло”, “логічно”, “очевидно”, які покликані “підкріпити” значущість його слів, додати їм безапеляційного звучання.

ПРИКЛАД. “Логічно, що якщо батьки не будуть здавати кошти на ремонт шкіл, освіта просто зупиниться”, “Цілком очевидно: цього року поліклініку вже не добудують”. Ну і класичне: “Всім зрозуміло: якщо політики Х. та Y. не пройдуть до Верховної Ради — на всіх позитивних напрацюваннях можна сміливо ставити хрест”.

ПРОТИДІЯ. Корисні питання: “На чию думку логічно? Чому ви маєте таку думку? Справді очевидно? А, може, все-таки добудують? Що мається на увазі під “позитивними напрацюваннями”? Для кого вони позитивні? На них точно поставлять хрест?” Ну і так далі… Тобто — уточнюємо, “персоніфікуємо” жорсткий причинно-наслідковий зв’язок, перетворюючи його на одну з думок, оцінок.

Віталій ГОЛУБЄВ,

засновник Школи універсального журналіста та всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,

секретар Національної спілки журналістів України

The post Медіаграмотність: 9 прикладів маніпуляцій у ЗМІ та соцмережах і як їм протидіяти appeared first on Я - журналіст.

«Стрічка соцмереж – це лише дзеркало. Працювати потрібно з собою»

– Соцмережі вимагають від нас певних правил поведінки. Чи можемо ми ці правила змінювати та встановлювати самі?

– Усвідомленість та відповідальність – ось два поняття, на яких, як на мене, базується ефективність нашої поведінки. Не тільки у соцмережах, а й взагалі.

По-перше, ми усвідомлюємо: хто ми є, які наші цілі, до чого рухаємося, які маємо ресурси, яких ресурсів бракує, хто з людей нам може допомогти, чим ти можеш бути корисним для інших і що тобі потрібно від інших людей натомість. Простіше кажучи, йдеться про наше місце у житті.

І, по-друге, це відповідальність, яку ти приймаєш на себе за формування власного життя, за ті думки, які транслюєш, та інформацію, яку споживаєш. Тому що інформація перетворюється на думки, а думки переходять у дії. Якщо на вході неякісна інформація, тоді далі за нею йдуть хаотичні думки, і на виході – або неефективні дії, або їх відсутність, тобто бездіяльність.

А ось коли ти усвідомлюєш, ким ти є, до чого прагнеш, і береш на себе відповідальність за формування своєї персональної реальності – тоді ти ефективний не тільки у соцмережах, які є частиною життя, а й у житті в цілому. Просто до Фейсбука чи інших соцмереж потрібно ставитися так само відповідально, як ми ставимося до свого харчування чи здоров’я. Адже проблеми саме й починаються з безвідповідального ставлення до себе – коли харчуємося будь-чим, нехтуємо своїм здоров’ям, запускаємо якісь хвороби ще на початковій їхній стадії, не приділяємо достатньої уваги близьким і потім це виливається у якісь довготривалі конфлікти. Сформовані шаблони поведінки переходять з офлайна в онлайн і навпаки. Адже соцмережі – це не замінник життя, це його частина.

«Нещасні самотні люди творять війни і перевороти»

– Ви сказали, що Фейсбук формує у нас власну реальність. А наскільки доцільним є це формування, якщо ця реальність може різнитися з реальністю інших?

– Немає однакової для всіх реальності. Є маса суб’єктивних реальностей людей, з яких складається, як з пазлів, картина життя.

Говорячи про Фейсбук, немає поняття «вся стрічка» – є поняття «ваша стрічка».

Тобто, коли людина говорить: «Сьогодні уся стрічка «гуде» з приводу того-того…», варто усвідомлювати: «гуде» саме і лише та стрічка, яку людина сформувала собі сама. Своїми підписками, вподобаннями, поширеннями, спілкуванням у Месенджері й навіть в офлайні. Адже ми знаємо, що алгоритми Фейсбука відстежують безліч параметрів нашої поведінки.

Соцмережі гранично актуалізували закон бумерангу: з ким поведешся, з тим/того і наберешся. На чому фокусуєш увагу – те й маєш у стрічці. Ми – там, де наші думки. Про що думаєш – те й маєш. Отже, якщо в стрічці забагато негативу – справа не в стрічці, а в нас самих.

Стрічка – це дзеркало. Працювати треба з собою. Собою взагалі потрібно займатися набагато більше, ніж більшість із нас займається. Можливо, «більше» – не дуже точне слово. Серйозніше! Вдумливіше. Зосередженіше. Не втомлююсь повторювати: самовдосконалення – амбітний проект на все життя. Хтось вдало сказав: хочеш щось змінити у світі – зміни себе.

Проблема багатьох у тому, що їм важко чи не хочеться займатися проектом «Я» – простіше прагнути змінити весь світ. Нещасні люди, яким страшно чи сумно наодинці з собою, творять війни і перевороти, хаос і зло у світі. Коли хочеться змінити весь несправедливий навколишній світ, варто спробувати для початку регулярно робити щось маленьке, але корисне для себе. Наприклад, бігати вранці. Прибирати біля будинку. Зрештою, почати вдягатися вдома не як безхатько. І з часом, можливо, маніакальне прагнення змінити світ зміниться конструктивним бажанням вдосконалювати той його фрагмент, з яким взаємодієш безпосередньо і на який справді здатний впливати.

Хейтери Фейсбуку, в своїй більшості, – глибоко нещасні самотні люди, у яких розбалансовані «коло уваги» та «коло турбот». Тобто хочеться впливати на весь світ, а ти навіть на себе не впливаєш і на власну сім’ю, якщо вона є. (Часто це лише імітація сім’ї: люди просто живуть під одним дахом, бо, приміром, інакше комунальні не «витягнеш»). Людина підсвідомо це відчуває, але заганяє свої відчуття в «тінь». Звідси – перевитрати внутрішньої енергії: світ не повинен здогадатися, що я нещасний. І ця загнана всередину енергія періодично вибухає віртуальною агресією.

Готовий посперечатися: якщо зараз зайти в оселі 10 випадково обраних фейсбучних скандалістів – у 9 із 10 не прибрано. Немає коли – треба перемагати вселенське зло…

«Зустріли хама – відписуємось. І крапка»

– Фейсбук дуже зручно формує для нас «інформаційні бульбашки». Як цього уникнути, щоб наше життя було різностороннім та цікавим?

– Є поняття плюралізму думок, а є поняття особистих кордонів. Передусім це стосується твоєї ідентичності: національної, мовної, релігійної, сімейної… А не плюралізму політичних поглядів та оцінок подій, які відбуваються навколо нас. Ось тут у мене відповідь однозначна: якщо зазіхають на ідентичність – однозначно бан, відписка.

Кожен із нас має повне право захищати свої особисті кордони від людей, які ображають те, на чому ми виховувались, що складає серцевину нашого «Я», що є для нас дорогим. У кожного є такі ключові, базові речі. Які з роками зазвичай відчуваються все гостріше й гостріше. І нікому нічого не потрібно пояснювати. Інколи одного погляду на аватарку людини достатньо, щоб зрозуміти: нам з нею просто не по дорозі. Не тому, що вона йде не туди, а просто через те, що в нас різні шляхи.

Інша річ – здатність сприймати інші трактування певних подій, інші точки зору. Тут певна гнучкість – це риса адекватної поведінки, як на мене. Тобто в тому-то і тому-то в нас різні трактування, але я сприймаю Ваше право думати інакше. Головне – не ображати один одного і дорогі для кожного з нас речі.

Це особливо актуально, якщо ти публічна особа, яка має справу з інформацією і розвиває свій особистий бренд. В цьому випадку ти так чи інакше будеш постійно стикатися з різними думками. Просто тому, що тобі потрібно бути в контакті з цими людьми – це твої джерела інформації, якщо ти журналіст, або клієнти, якщо йдеться про бізнес.

Приміром, у мене в підписках є багато людей, з якими я можу не погоджуватися в оцінці певних явищ, але вони є профільними експертами, з якими мені потрібно спілкуватися, за діяльністю й думками яких доцільно слідкувати.

Зрештою, якщо ми говоримо про позиціонування себе у соцмережах, то люди, які оцінюють ваш профіль, чи не передусім дивляться на кількість спільних друзів і рівень ваших контактів. Людина дивиться ваш профіль вперше, бачить лідерів думок вашої галузі в спільних друзях і свідомо чи підсвідомо формує до вас «первинну довіру» – мовляв, ми «одного поля ягоди». Тому плюралізму думок – не уникнути.

А щойно починаються образи, хамство, ненормативна лексика – плюралізм повинен закінчуватися. Просто варто прислухатися до фізичних відчуттів: підвищується тиск, пришвидшується пульс, вам некомфортно в голові, в серці – тікайте від таких людей і сторінок. Тіло не обманює.

При цьому раджу не анонсувати чистку друзів, або, як хтось каже, «френдоцит», а просто мовчки видаляти, нічого нікому не пояснюючи. Тому що в офлайні і онлайні коло нашого спілкування різняться: в реальному житті ми можемо напряму пояснити конкретній людині, що саме нам не подобається, спокійним тоном проговорити з нею конфліктні ситуації. А в онлайні, якщо почнеш пояснювати – виявиться, що прочитали це зовсім інші люди. Це все одно як вдома скаржитись на роботодавця, а колегам на роботі – на чоловіка чи дружину. Можна, але неефективно.

Тому в онлайні раджу просто діяти «по факту»: зустріли хама – відписуємось, і крапка. Я зазвичай не лінуюсь і використовую в налаштуваннях всі доступні опції для того, щоб ця людина – маю на увазі її віртуальний образ – стала повністю «невидимою» для мене у Фейсбуці. І настає спокій.

«У будь-якій ситуації прагнути залишатись людиною»

– Де є межа між приватним та публічним у Фейсбуці? Якщо, до прикладу, ти серйозний журналіст, який працює за стандартами, але на своїй сторінці дозволяєш собі транслювати емоційність та суб’єктивізм. Як з цим бути і як втримати професійний та особистий баланс?

– Ми не можемо виміряти градус своєї емоційності. Людство ще не вигадало такої лінійки. Без суб’єктивізму – неможливо. Кожен із нас – особистість. Не стерильна, а жива. Що автоматично передбачає право відчувати і право помилятися. А чи не найголовніше – право змінювати свою думку. Як результат розвитку, який триває все життя.

Напевно, тут немає якогось єдиного рецепту, окрім єдиного – в будь-якій ситуації прагнути залишатися людиною.

І пам’ятайте, що ваша сторінка через деякий час може стати предметом дослідження. Зберетесь у депутати, потрапите на центральний телеканал чи вийдете на новий ринок – знайдуться бажаючі дослідити, «що це за фрукт». Тому важливо замислюватися, якщо йдеться про різкі, гнівні, надміру емоційні пости – наскільки все це залишатиметься актуальним через тиждень, місяць, рік, декілька років…
Можливо, спонтанна реакція, необачно протрансльована в Мережу, реально втратила сенс за годину. А людині, якій ви це написали, потім ще жити з тими думками і словами… Натомість вашу сторінку коли-небудь проскролять до самого початку, до «дна», про яке ви дано забули. Ми бачили подібне під час останньої виборчої кампанії, коли «витягували» давні пости не тільки самих кандидатів, а й членів їхніх сімей, дотичних до них людей.

Не буду приховувати: раніше я час від часу «підчищав» свої пости, коли відчував, що певний запис втратив актуальність чи може зашкодити позиціонуванню. Зараз такої потреби практично немає, бо я чітко сформулював для себе, як саме вести свої сторінки в соцмережах. І просто намагаюсь відсікати зайве на етапі зародження задуму. Тобто час від часу просто ловлю себе: так, прикольна з’явилась ідея, але що вона додасть до позиціонування? І коли відповіді немає – ідея залишається в голові, а не перетворюється на пост. І втілиться максимум у жарт в дружній розмові.

 «Молитва – це спосіб помити голову зсередини»

– А наскільки це коректно – виправляти старі дописи?

– Я вважаю, що цілком прийнятно. По-перше, людині властиво помилятися, по-друге – розвиватися. А розвиток передбачає й можливість зміни ставлення до певних речей.

Колись дівчатка «В Контакте» часто писали в своїх статусах: «Я такая как есть, я не буду другой…» Мені це смішно.

Зрештою, для людини, яка живе в публічному просторі, Фейсбук – це не особистий щоденник. Це – засіб масової інформації, де ти засновник, видавець і єдиний журналіст. Він транслює твій публічний образ, твої меседжі цільовій аудиторії. У серйозній газеті може бути кросворд на останній сторінці, але купують чи передплачують її точно не заради кросворду.

Не люблю говорити про політику, але не втримаюсь від аналогії. Ось балотується кандидат від Зеленського. І опоненти витягують на нього «компромат»: а в 2015-му він ішов у депутати від партії Порошенка… А це нічого, що в 2015-му «Слуги народу» просто не існувало? (Про суто умовну різницю між українськими партіями я взагалі мовчу). Все змінюється, ми змінюємось, і одна з ознак адекватності людини – це здатність змінюватися самому й готовність із розумінням сприймати зміни в інших людях.

Я не вважаю показником зрілості те, що людина постійно дотримується однієї думки. Якщо у нас змінюється волосся, змінюються якісь клітини в організмі – чому не оновлюється стан думок, сприйняття світу, шаблони поведінки? Звісно, людина навряд чи буде змінювати по кілька разів своє віросповідання, але якщо немає ніякого прогресу на нижчих логічних рівнях – оточення, поведінки, здібностей, то це може свідчити, що вона просто живе за шаблоном. Тупцює на місці чи рухається по колу. Навряд чи свідчить про прогрес, про розвиток. Розвиток – це постійне подолання обмежень. У тому числі – в думках, у переконаннях. Інколи, якщо відчуваєш, що не можеш «пробити стелю» в певних життєвих ситуаціях – треба спершу «пробити стелю» в переконаннях.

Я би взагалі прагнув, аби ми як смартфони могли періодично самооновлюватись, завантажуючи певні програми. Приміром, цього місяця інсталювали оновлену версію впевненості в собі, наступного – «Терпимість до інших 2.0»… Простими словами це зветься самовдосконаленням. Один із способів досягнути такого стану – це зміцнюватися у вірі. Я нещодавно зловив себе на думці, що знаю спосіб помити голову не лише ззовні, а й зсередини. Це молитва.

 «Успішна людина для натовпу – часто трохи сволота»

– Ви говорите про припустимість редагування власних постів…

– Якщо я як журналіст змінюватиму думки своїх героїв – це маніпуляція. Для журналіста взагалі «я» співрозмовника має бути великим, а власне «я» – маленьким. Якщо ж я змінюю власні думки – це просто один із можливих побічних результатів постійного процесу самоусвідомлення.

Подібно смартфону, на екрані якого періодично оновлюються дані геолокації, я також час від часу вимірюю координати свого місцязнаходження в навколишньому світі. Світ рухається, я рухаюсь – координати змінюються. А думка – це моментальний знімок мене у мінливих координатах. Він належить мені й не порушує особистих кордонів інших людей доти, доки я не почну свої думки нав’язувати. Хоча навіть у цьому випадку в людини є вибір – як реагувати і чи реагувати взагалі.

– Що є поганим тоном у Фейсбуці? Ми знаємо про образи, насильство, але що окрім цього?

– Усе, що не порушує людських і Божих законів, є припустимим. Божі заповіді і Кримінальний кодекс – це «червоні лінії», які окреслюють кордони того величезного поля гри, яке називається життям. Дехто переступає і через це, але то вже свідомий вибір людини. Головне, аби вона усвідомлювала, яка за це може бути відповідальність. Комусь, знаєте, і померти простіше, ніж жити. Старається-старається людина познущатися над Божим задумом щодо себе, а все не виходить…

Тому я виділю хіба що декілька пунктів, які є недопустимими і неприємними для мене особисто.

Перша – це не жалітися і не скиглити. Пропонувати рішення, а не проблеми.

Є принаймні дві причини не скаржитися.

Перша: так, люди, з одного боку, люблять, коли хтось бідкається – на фоні чужої слабкості легше сприймається власна недосконалість.

(Я трішки перебільшу, але менше з тим: успішна людина для натовпу – часто трохи сволота. Не тому, що робить щось не те, а тому, що дратує. Особливо якщо зважати на те, що вміння говорити «так» можливостям, що ведуть до успіху, завжди пов’язано з умінням казати «ні» чомусь іншому. І комусь – також…)

Поскаржившись, ви майже гарантовано отримаєте співчуття. Ну бо це якось соціально прийнятно – поспівчувати бідному і нещасному. Особливо якщо це ні до чого не зобов’язує того, хто співчуває.

Але співчуття і повага – різні речі.

І звідси логічно випливає друга причина. Багатьом із нас ще належить усвідомити, що Фейсбук – це не щоденник. Не кушетка психоаналітика. Не протокол життя – радше кіносценарій. Це взагалі не зовсім про нас реальних. Це – про наш віртуальний образ.

Для людини публічної – а соцмережі оголюють кожного із нас – це швидше засіб масової інформації, де ти засновник, видавець, редактор і журналіст в одній особі. І там обираєш, які грані віртуального «я» підсвічувати. Мені здається логічним підсвічувати сильні сторони або «умовні слабкі». Але сповіщати світові про те, що сьогодні, вибачте, вранці мав діарею – навіщо? Що це додасть до віртуального образу? А дехто подібні речі транслює, причому постійно. У людини діарея – вона не біжить лікуватися, вона пише про це у Фейсбук. Дуже дорослі люди переживають ніби другий «перехідний вік», тільки не фізіологічно, а психологічно.

Я маю цьому раціональне пояснення – поведінка в соцмережах не має усталеної багаторічної практики, яка, подібно органічним добривам, «перепріла» б у неписані закони, визнані традиції. Всі вчаться всього «з коліс». У тому числі й ті, хто має сміливість навчати інших. Я, звісно, і про себе також.

Звичайно, не варто уникати проблем, вдавати з себе супермена чи рожевого поні, у якого немає невдач. Але вважаю за доцільне фільтрувати те, що пишеш, і відмежовувати дрібні неприємності, які нікому не цікаві. Можна просити порад, писати про те, як ви вирішили певну проблему – це цікавіше.

В однієї моєї колеги почав глючити телефон і вона, замість того, щоб писати про те «яке барахло нам продають», попросила людей порадити йому заміну. Вийшов конструктивний діалог, який залучив підписників, підвищив активність на сторінці, а головне – допоміг відразу декільком людям.

Друге – це не купувати страх. Нам продають страх, щоб потім змусити нас купити щось іще. Я б не радив людям у Фейсбуці поширювати пости, які починаються зі слів: жах, шок, сенсаційна новина, волосся стає дибки і так далі. Це, скоріше за все, фейкові новини, можливо навіть кількарічної давнини, які є не актуальними. Взагалі, мій принцип – не репостити нічого, окрім тих репостів, які націлені на те, щоб врятувати життя людині, яку я особисто знаю.

Також варто подумати над тим, який у нас підхід до коментування. Можна не коментувати нікому і нічого – до речі, дуже цікавий варіант. Але не кожен це витримає. У більшості з нас – колосальна нереалізована потреба бути почутими. Це експлуатують медіа – починаючи від «вуличного телебачення» кінця 90-х і закінчуючи інтерактивним голосуванням у студії Савіка Шустера. І на цьому побудовані соцмережі. Вони продають нам ідею: ось, весь світ – на відстані кліка. Теорія шести рукостискань змінилась теорією одного пошукового запиту. Чи влучного коментаря. Так, це величезні можливості для нетворкінгу, але для зіпсованих стосунків – також. Адже більшість із нас не вміє гарно говорити і не знає, що, як і коли краще сказати. Тому це ще велике питання, чого більше принесла оця «крокова доступність» – вдалих партнерств чи зіпсованих стосунків і нервів. Напевно, що – кому. Як кажуть, шкодить не речовина, а доза.

Так чи інакше, сказати приємне особисто – набагато приємніше, вибачте за тавтологію. А не сказати неприємне ні особисто, ні віртуально – набагато корисніше.

Особисто я намагаюся коментувати лише те, до чого я дотичний і на що впливаю. Якщо я вже не можу втриматися, якщо моя думка додасть балансу до певної дискусії, можу прокоментувати, але лише раз. Бо, за великим рахунком, мені не цікаво, що мені відповідатимуть. Я просто хочу пробити цю «інформаційну бульбашку». Хай далі дискутують без мене. Краще бути приводом для дискусії, аніж її учасником.

Чому я так роблю? Бо глибоко переконаний у тому, що ми нікого ні в чому не переконаємо. Людина, яка сперечається, – не хоче почути нашу думку. Вона просто хоче декілька разів довести власну і когось у чомусь переконати. Хоча, звісно, навряд чи переконає. У суперечках рідко коли народжується істина.

Дуже часто наше бажання посперечатися базується на тому, що насправді ми самі недостатньо у чомусь впевнені. А коли сам зміцнюєшся в певному переконанні – зникає бажання комусь щось доводити. Стає все одно, що думають інші.

– А під своїми постами ви часто берете участь у суперечках?

– Ні. Трапляється конструктивна критика, інколи – певна іронія. Зазвичай я не відповідаю. Схвальних коментарів набагато більше. Ось на них намагаюся реагувати.

Радію, коли бачу, що люди отримують натхнення, мотивацію для розвитку. А суперечки? Вони припинились, коли я сам перестав сперечатися з іншими. Ми отримуємо те, в що віримо і на чому сфокусовані – я в це глибоко вірю. Тому й кажу завжди, що коли стрічка наповнена негативом – працювати варто не зі стрічкою, а з собою.

«Авансуйте якісний контент лайками і коментарями»

– Отже, у Фейсбуці можлива конструктивна дискусія? Як до неї перейти і уникнути тролів?

– Тролів просто не варто годувати своєю увагою. Першим мені про це сказав медіаюрист Олександр Бурмагін, коли я збирався було посперечатися з тролем, ідейно близьким до прихильників колишнього Президента України. Для мене ця порада свого часу стала таким відкриттям!.. А тепер я розумію, що це очевидна річ.

Мій рецепт конструктивного спілкування у Фейсбуці – це авансувати своїми лайками і коментарями той контент, який тобі подобається. Щоб люди відчували затребуваність того, що пишуть, і мали стимул писати ще більше, а я – бачив більше таких постів. Тобто я вважаю важливим для себе постійно створювати позитивний «досвід попередньої взаємодії» з якісним контентом. Зокрема, налаштувати пріоритетний показ тих сторінок, із якими хочеш мати більше «точок контакту».

Це особливо важливо вранці. Адже перший ранковий візит у соцмережі – це своєрідна «точка входу» в новий інформаційний день. Привітати іменинників, почитати пости лідерів думок, мотивуючі цитати – це мені приємно. До речі, якщо ви не знаєте, як привітати фейсбучного «френда» з днем народження і що йому побажати – то це перший кандидат на видалення із друзів. Буває ж таке – дивишся список іменинників дня, і щодо половини людей виникає думка: хто це і що робить у мене в друзях?

– Тобто ви усіх вітаєте з днем народження?

– Звичайно, що ні. Але я прагну хоча б відповісти собі, що це за людина, чому вона у мене у друзях і чим займається.

– Як ви ставитеся до вітань, коли малознайомі люди «ліплять» тобі картинки на сторінку?

– Краще взагалі не вітати. Як на мене, це трішки по-дитячому. Певно, це якась хвороба росту в онлайн-комунікації. Але страшного нічого немає – люди ж з добром це роблять! Повторюсь, практика соцмереж ще не перейшла і не могла перейти в теорію – не той відрізок часу ми там прожили. І це багато що пояснює. І при цьому ніхто не знає, які нововведення чекають на Фейсбук і що буде актуальним через рік чи два. У будь-якому випадку, людина зі смартфоном залишається людиною зі смартфоном і не стає з ним одним цілим, або смартфоном з людським обличчям.

«Потрібен не цифровий детокс, а свідомий вибір»

– Людина, яка не зареєстрована у Фейсбуці – що вона пропускає?

– Нічого.

– ?..

– Просто для публічної особистості, яка свідомо робить ставку на розвиток персонального бренда, користуватись інструментами соцмереж – доволі корисно. Але відсутність у соцмережах навіть для такої людини теж може стати «фішкою». За умови, що працюють інші канали комунікації.

– Чи потрібний цифровий детокс?

– Потрібен не цифровий детокс, а свідомий вибір. Хтось видалився з Фейсбука і йому стало легше. Швидше за все, справа не у Фейсбуці, а в тому, що людина не знайшла там для себе комфортного місця. А хтось знайшов. Підключив цей інструмент і справи навпаки пішли краще. Хто з них правий? Обидва – кожен для себе.

Ну це все одно як жити в столиці! Хтось не уявляє іншого способу життя. Хтось – готовий там тільки працювати, але не жити в глобальному розумінні слова. А хтось ніколи не проміняє глибинку на вогні мегаполіса. Хто з них щасливіший? Абсурдне питання. Адже щастя – відчуття внутрішнє.

Щоб замовити книжки Віталія Голубєва “Лайфхак для журналіста”, “Ефективність для тих, хто працює з інформацію” та “Дієслово: інструменти ефективності для людей розумової праці” в електронному або друкованому вигляді або отримати фрагменти для ознайомлення (перші 20-30 сторінок), Ви можете написати йому на електронну адресу vg2001@ukr.net або у Facebook

Фото Аліни Ромашко

The post Віталій Голубєв: як вижити в соцмережах, не зійти з розуму і взяти максимум корисного appeared first on Я - журналіст.

Ця добірка порад адресована людям, які усвідомлюють силу соцмереж для самопросування / просування власної справи через персональний бренд. Тобто тим, перед ким стоїть питання не “Навіщо постити?”, а “Що постити?”

Бувають проміжки часу, коли ваша публічна активність обмежена – немає подій, про які можна було б розповідати в режимі реального часу. В когось це може бути кілька тижнів, а в когось – і місяці. Але не варто мовчати в соцмережах весь час, поки, приміром, перебуваєте на тривалому лікарняному чи допомагаєте батькам по господарству в селі. Пропоную 7 ідей для постів у соцмережах під час “вимушеної паузи”.

1. Спогади у Фейсбуці. Сама соцмережа “підкидає” матеріал, який нагадує, що постили, що робили, де були рік чи декілька років тому. Можна написати до фотоспогаду підводку, яка перетворить його на окремий, самодостатній за цінністю пост. Приміром, розповісти про розвиток ситуації. Про те, як склалась подальша доля людей, зображених на фото. Або про те, як змінилось ваше ставлення до проблеми.
2. Рерайт попередніх постів. Специфіка читання у соцмережах – у тому, що більшість користувачів у більшості ситуацій читають фрагментарно, а не лінійно. Тобто ми сприймаємо стрічку в цілому, точніше, певний її фрагмент, який проглядаємо в певний часовий проміжок. Мало хто заходить на сторінку конкретного користувача і відслідковує його пости в хронологічній послідовності. А навіть якщо так і робить (або якщо пости цього користувача виставлені у вас у пріоритетний показ) – пости річної давнини “доскролити” майже нереально. І ніхто так не робитиме – принаймені доти, доки людина не піде в депутати й не надійде завдання шукати максимум інформації про її “минуле життя”… Тому, якщо ви витягнете свій власний пост навіть піврічної давнини (не кажучи вже про довший період) – мало хто загадає, що ви про це вже писали. А якщо ще й зробити йому легенький (або не дуже) рерайт… Буде як новий! (Особливо зручно, якщо ви зберігаєте об’ємні пости у “Нотатках”. Якщо ні – можете спробувати лайфхак: після того, як скопіюєте нотатку в стрічку соцмережі – не видаляйте її, якщо відчуваєте, що пост матиме потенціал повторного використання).
3. Фотографії, які “наздогнали” вас із запізненням. Приміром, ви побували в іншій країні, провели майстер-клас у сусідньому місті, відвідали профільну конференцію у столиці, зрештою, привітали молодят на весіллі. “За гарячими слідами” події люди часто постять у Фейсбук селфі або фото, зроблені на їхній смартфон кимось із присутніх, кого про це попросили. А згодом фотограф, що працював на події, заливає на Гуглдиск повний фотозвіт. Або хтось із учасників виставляє добірку фото на власній сторінці. Або фотозвіт, де на світлинах є і ви, з’являється на сайті організації, що проводила конференцію… Такі ситуації є приводом знову згадати подію, на якій побували. І зробити ще один пост – уже з новими фотографіями. А текстовою підводкою до них може бути короткий емоційний спогад, якщо це була особиста подія, чи цитата з виступу або добірка власних висновків (як зараз модно писати – “інсайтів”), якщо подія мала професійний характер. “Інсайти” доцільно постити ще й тому, що, за статистикою, такими постами найчастіше діляться та/або зберігають їх. А для алгоритму соцмереж – це позитивний сигнал: ваша сторінка – популярна, вона містить корисну інформацію, на яку люди позитивно реагують. А отже, можна трішки збільшувати охоплення ваших постів. За що, як то кажуть, і боремось:)
4. Фото й документи з запасу. Якщо ваша діяльність – публічна, варто мати запас фото для часів, коли нових світлин – обмаль, а підтримувати присутність у соцмережах – доцільно. Це можуть бути як світлини з фотосесій, так і фото з подій, які відвідали й про які вже писали раніше. (Саме тому варто не обмежуватись фотографіями, зробленими “за гарячими слідами” події, а й моніторити інтернет на предмет нових інфоприводів з тієї самої події – і, відповідно, нових фотографій. Головне – вказувати автора / джерело запозичення – щоб у виграші були всі). Варто документувати свої досягнення – дипломи, подяки, листи задоволених клієнтів. Усе це варто фотографувати або робити скріни – щоб потім ділитися в соцмережах у “міжсезоння” (й не тільки).
5. Розшифровки виступів. Підходить для тих, хто виступає публічно та/або дає інтерв’ю. Зрештою, звичайна лекція викладача або відкритий урок вчителя у школі – це теж матеріал, який може бути розшифрований (або вже й існує в письмовому вигляді – конспекту або презентації). Навіть якщо ви провели робочу нараду з колегами, розповідаючи їм про відвідання профільної конференції чи нововведення у вашій галузі – це теж виступ, який можна записати (на смартфон) і потім розшифрувати. Ось і готові текстові пости. Або відео. А ще один довгий виступ можна розділити на декілька коротших текстових фрагментів-розшифровок (особливо, якщо він присвячений кільком темам). І оприлюднювати пости поступово. А про можливості їх ілюстрування – у попередньому пункті.
6. Корисний чужий контент із власними коментарями. Маю на увазі не прості репости, які в стрічці майже ніхто не побачить, а пости з власним коментарем до чиєїсь статті. Можна, зрештою, й не ставити посилання на неї взагалі, а зробити власне “самарі” (ще один модний тренд контенту в соцмережах), структурувавши осмислену вами інформацію за пунктами. Читач буде тільки вдячний за те, що ви не відсилаєте його у віртуальну подорож за посиланням, а зробили його роботу за нього, запропонувавши “сухий залишок” чиогось контенту в структурованому вигляді. Приміром, “7 висновків, які я зробив із книги такої-то”. Тоді пост є самодостатнім і сприймається саме як ваш. Нехай репостять саме вас, а не ви – когось.
7. Пишіть про інших людей, а не про себе. Взагалі, ця порада, можливо, – найменш очевидна з наведених, але, на мою думку, найбільш важлива і перспективна. Для формування власного бренду “соціальні докази” у вигляді свідчень постійної активної взаємодії вас із цільовою аудиторією – вкрай важливі. З одного боку, це досягається, коли інші люди пишуть про вас. Звісно, ви можете їм нагадувати про таку необхідність – приміром, коли вони користуються вашими продуктами або послугами. (“Прочитали книгу? Напишіть, будь ласка, відгук і позначте мене – буду дуже вдячний”). З іншого боку, якщо ви постійно поширюєте якісний продукт чи надаєте якісні послуги – про вас і так писатимуть. Чого б не “витягувати” такі пости на власну сторінку? Але зараз я – не про це. Я – про важливість писати про інших людей, а не лише про себе. Головне, аби це було щиро. Бо нещирість, “притягнутість за вуха” – відчувають. Подумайте, кого варто похвалити, посиланням на чиї продукти – поділитися. Взаємодію з ким – згадати добрим словом. (“Радий досягненням мого колишнього студента…” / “Кому потрібні послуги кваліфікованого перекладача – сміливо рекомендую…” / “На “Книжковому арсеналі” радий був зустріти…” – і так далі). І напишіть – не про себе, а про достойних людей з вашого кола спілкування. Це повинно стати звичкою. Хорошою звичкою робити людям добро. Просто так. Бо вам цього хочеться. Бо вони на це заслуговують. А відповідь – не забариться.

Віталій ГОЛУБЄВ,

секретар Національної спілки журналістів України,

викладач кафедри журналістики Національного університету “Острозька академія”,

керівник Школи універсального журналіста,

головний редактор Видавничого дому “ОГО”

The post Про що писати у Фейсбуці, коли немає про що писати? appeared first on Я - журналіст.

Матеріал підготовлений на основі тренінгу «Як діяти медіа в умовах війни». Захід провела ГО «Інтерньюз-Україна» в рамках проекту «Медійна програма в Україні», що фінансується USAID та виконується Internews Network. Читайте повний конспект тренінгу.

Джерело: https://internews.ua/opportunity/journalists-at-war-advice

The post Про що варто подбати журналісту перш ніж їхати в зону військового конфлікту appeared first on Я - журналіст.

2. Наші колеги з Texty.org розробили алгоритм визначення типів маніпуляцій у новинах. У процесі роботи вони встановили, що найбільш поширеними маніпуляціями є «емоційна упередженість» та «хибна аргументація». «В Киеве хотят ввести курс бандерологии» – інтригує, чи не так? Це назва статті з «Політнавігатор.нет», новинного сайту сумнівної якості.

За словами Анатолія Бондаренка, такі «інформаційні ресурси» популярні серед українських інтернет-користувачів: пропагандистський сайт «Русская весна» демонструє 11,8 млн візитів з України. Для порівняння, «Українська правда» — 16, сайт «Нового времени» — 10,25 млн.

3. Якщо хочете розпізнати тролів, скористайтеся порадами нідерландського журналіста Роберта ван дер Ноордаа, який дослідив роботу російської «Фабрики тролів». В пригоді вам стануть GitHub, Russia Tweets та інші бази даних, наведені в розділі «Інструменти» нашого конспекту.

4. Цікаво дізнатися, хто такі боти? Для чого вони потрібні та як їх ідентифікувати ? Про це докладно розповів Павло Бєлоусов, експерт Digital Security School 380. Він також рекомендує використовувати такі інструменти для викриття зловмисних інформаційних впливів: stalkscan.com, Google Alerts, Toolkit For FB та інші.

5. Для того, щоб виявити ботів у Twitter, Олександр Надельнюк радить використовувати botometer.iuni.iu.edu – інструмент, який перевіряє активність облікового запису Twitter та оцінює ймовірність того, що цей акаунт є ботом.

6. Чи Ви чули про ініціативу «Литовські ельфи», яка була створена для розвінчання фейків та блокування акаунтів ботів та тролів? Вони координують свої дії через Facebook або Skype, аби викривати підроблені акаунти. Координовані запити — ключ до блокування акаунтів. Можливо, таку ініціативу варто запровадити в Україні?

Пропонуємо ознайомитися з детальнішим конспектом тренінгу «Антибот: як викривати інформаційні маніпуляції», який проходив у Києві 15–17 січня 2019 р. У ньому ви також знайдете перелік інструментів, які допоможуть верифікувати зображення та відео, виявляти ботів у Twitter та аналізувати сторінки соціальних мереж.

Захід проведено в рамках проекту «Викриття зловмисних інформаційних впливів в Україні», що його здійснює ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні. Подія відбулася під егідою ініціативи «Інтерньюз-Україна» UkraineWorld.

Джерело: https://internews.ua/opportunity/bots-manipulation

The post Вчимося протидіяти маніпуляціям в інтернеті: добірка порад і ресурсів appeared first on Я - журналіст.

Так бути не повинно. Ми маємо повне право на комфорт у новинній стрічці так само як на комфорт у власній оселі. Тому поговоримо про те, як зробити нашу віртуальну домівку затишнішою.

Автор відразу попереджає: він не працює в команді жодного з кандидатів у Президенти України. Тому, по-перше, ділюсь порадами, які є безвідносними до конкретних кандидатів. А, по-друге, раджу адаптовувати їх відповідно до саме Ваших особистих політичних вподобань.

1. Відрегулюйте пріоритетність показу новин від друзів, вподбаних Вами сторінок та груп, членом яких Ви є.

Перш за все подбаємо про позитив: комфортним для нас сторінкам встановимо пріоритет у показі. Регулюється одним кліком мишки на кнопку “Відстежується” у “шапці” профілю тієї чи іншої людини. Тут є можливість обрати режим показу дописів від цієї сторінки у Вашій стрічці новин. Зазвичай для всіх сторінок встановлений варіант “Стандартно”. Але можна змінити на опцію “Бачити на початку”. Тоді нові дописи від цієї сторінки Ви бачитимете на початку своєї стрічки новин, коли заходитимете у Фейсбук.

Те саме можна робити і з вподобаними Вами сторінками.

Варто відфільтрувати й сповіщення від груп, у яких Ви є членом (або до яких Вас, можливо, включили без Вашого відома – наприклад, перейменувавши колись популярну групу “під вибори”). Наприклад, Ви можете вимкнути сповіщення про нові дописи у групі.

Ми розглянули лише декілька варіантів фільтрування новинної стрічки. Між тим, цей процес може і повинен бути постійним та різноманітним. Приміром, від людини чи сторінки можна просто відписатися. Або поскаржитися на неприйнятний пост. Чи попросити “розумну стрічку Фейсбуку” показувати такі пости рідше.

Ось, приміром, який широкий діапазон реакцій пропонує Фейсбук, коли натискаєш на три крапки у правому куті свіжого допису, що з’явився у твоїй новинній стрічці:

І це ми ще не розглянули варіант “Видалити з друзів” (“відфрендити”). Чомусь багато користувачів бояться такої дії, вважаючи, що це – крайня міра. Хоча друзі в житті і “друзі” у Фейсбуці – речі абсолютно різні. І у віртуальному просторі ніхто нікому не зобов’язаний ні додавати в друзі, ні тримати в них проти власної волі.

Маленький лайфхак. “Чистка друзів” стає особливо актуальною, коли кількість “френдів” досягає 5000. Тоді наступні “кандидати в друзі” можуть задовольнятися лише статусом “підписників”. У чому, взагалі-то, немає нічого страшного, адже вони так само мають змогу стежити за Вашими новинами. Проте, не всі це розуміють. А декому просто хочеться зробити приємне. (Особливо, якщо людина вважає, що коли її додали до фейсбучних друзів – цим виявили особливу честь). Отже, якщо Ви шукаєте для себе виправдання, аби почистити список наявних “френдів”, – ось воно: Ви просто звільняєте місце для потенційних нових друзів. Я часом так і кажу, коли чую “Хотів Вас додати, але у Вас уже досягнутий ліміт на друзів…” Відповідаю: “Без проблем, додасте, я зараз когось видалю”. При кількості друзів у 5000 це зовсім нескладно. А людині – приємно…

Отже, знизити градус негативу допомагає більша перебірливість у формуванні стрічки друзів як у реальному часі, так і «заднім числом», тобто проведення періодичних «чисток». Про які, вважаю, зовсім не обов’язково сповіщати всіх. Ви ж не анонсуєте прибирання у кухні чи спальні.

2. Перейдіть в Інстаграм або / та підпишіться там на зовсім інших людей та сторінки.

Уникнути потенційного негативу в Інстаграмі — набагато легше, ніж у Фейсбуку, через невзаємність підписки. Для соціально активного користувача Інстаграму, який зацікавлений у власному просуванні, вважається нормальною ситуація, коли співвідношення тих, хто стежить за тобою («фоловерів»), і тих, за ким стежиш ти, сягає 10:1. А часом перша цифра може бути й ще більшою. У Фейсбуку подібну сегментацію реалізувати важче.

Особисто я взагалі “розвів” для себе підписки у Фейсбуці та Інстаграмі: у кожній із мереж я слідкую здебільшого за абсолютно іншими людьми та сторінками. Таким чином одна стрічка в жодному разі не дублює іншу.

Простіше кажучи, в Інстаграмі я майже не стежу за тими, з ким є друзями у Фейсбуці. Навіщо? Більшість людей все одно дублює контент в обох соцмережах. Тому якщо “по роботі”, приміром, Ви мусите стежити за певними потенційно “стресогенними” сторінками (тобто тими, де є ризик “нарватися” на політичний негатив попри всі засоби безпеки, описані вище) – робіть це в одній мережі, а не у двох. А в Інстаграмі просто читайте цікавих Вам блогерів. Які пишуть, приміром, про їжу або подорожі.

3. Перейдіть у Месенджер.

Якщо Вам часто потрібно писати тим чи іншим фейсбук-користувачам – необов’язково читати перед тим стрічку новин. Навіть і їхніх власних. Месенджер як окремий додаток дозволяє здійснювати пряму комунікацію з тими, хто цікавий (потрібний) замість «потокового» споживання їхнього контенту.

Потрібно сконтактувати з людиною — пишете їй відразу у месенджер, не гортаючи стрічку. (Якщо, звісно, перед початком спілкування немає потреби “поринути в контекст” життєдіяльності майбутнього співрозмовника, що є бажаним, приміром, для журналістів, які планують інтерв’ю).

4. Пишіть, а не читайте.

Якщо Ваша діяльність пов’язана зі створенням контенту або принаймні дає таку можливість – використовуйте її. Нехай краще Вас читають, а не лише Ви споживатимете створене кимось.

Можна безкінечно переглядати стрічку і сперечатися під чужими дописами — а можна написати власний і самому виступити каталізатором дискусії. Зовсім не обов’язково – політичної. Зрештою, якщо Ваша френд-стрічка переповнена передвиборними перепалками – напишіть пост на зовсім іншу тему – і виділіться цим на загальному тлі. Встаньте, так би мовити, на крок убік від “мейнстріму”. (Який є “мейнстрімом”, взагалі-то, лише у Ваших уявленнях про інформаційну картину світу, яке Ви сформували під впливом власної ж новинної стрічки). А якщо хтось із підписників зреагує неадекватно (“Як ти можеш писати про котів, коли крахна наближається до виборів, вата ти безмозгла!“) – матимете чудовий привід відписатися від дратівливого “френда”.

У книзі “Безсистемні поради” О.Амзін слушно радить якраз до теми: “Зранку створюйте те, що хочете, поки не відчуєте, що з вас вистачає. А вже потім, за кілька годин, коли ваші ідеї вичерпались, читайте про те, як подібні завдання вирішували інші”.

5. Створюйте позитивний “досвід попередньої взаємодії”.

Відомо, що “досвід попередньої взаємодії” з тим чи іншим користувачем – це один із важливих факторів, за якими алгоритми соцмереж рандують для нас новини у показі. Умовно кажучи, я постійно затримую увагу (читай: курсор) на постах голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка, ставлю їм “лайки”, змістовно коментую (тобто не картинку прикріплюю, а пишу осмислений коментар у кілька речень), за потреби спілкуюся з автором постів у Месенджері… Цілком логічно, що Фейсбук показує мені пости Сергія все частіше й частіше. Тому що розпізнає їх як важливі, цікаві, корисні для мене.

(Приклад дещо умовний: так, усе вищенаписане – правда, але дописи голови НСЖУ я постійно бачу в стрічці і з ще простішої причини – я встановив для них пріоритет у показі. Про що детально написано в пункті 1).

Саме тому вкрай важливо якнайбільше коментувати те, що подобається, те, що резонує з Вашими цінностями, а не навпаки, як це робить більшість користувачів. По-перше, нікому Ви нічого не доведете. А, по-друге, перспективніше (для себе ж!) створювати “досвід попередньої взаємодії” з комфортним для нас контентом, щоб бачити його ще більше. А не напрацьовувати такий досвід із тими, хто потім дратуватиме нас іще більше. А ми й далі вступатимемо з ними у безплідні дискусії… Збуваючи, що в суперечках народжуються зазвичай не істина, а хворе серце, зіпсовані нерви й підвищений тиск… І “спіраль негативу” розкручуватиметься все більше…

Один із способів упорядкувати свою поведінку у Фейсбуку — домовитись із самим собою: я нічого нікому не коментую. Тільки пишу своє і переглядаю чуже. А на дискусії — табу.

Побічний ефект такої поведінки, якщо вона стане постійною практикою – зменшення охоплення у дописів тих, хто Вас дратує. Менше коментів – менше “соціальних доказів” затребуваності того чи іншого контенту для стрічки Фейсбуку.

Щоправда, тоді менше охоплення матимуть і ті, хто Вам до душі. Тому – є ще один варіант. Писати коментарі лише позитивного змісту. Причому — лише тоді, коли ви справді щирі. Як результат, ви піднімете рівень позитиву у своїх щоденних “життєвих налаштуваннях”, а людям буде приємно, коли їх вітають, за них радіють, їх хвалять.

Головне — писати від душі або не писати взагалі. Фальш — вона відчувається. Хоча, щоб на початку себе “переламати”, можливо, й варто ввести “план за кількістю компліментів на день”. Але якщо минуло три тижні, а ви далі пишете позитивні коментарі “з-під палки” – є привід замислитися. Приміром, над тим, звідки ж візьметься позитив у вашому власному житті, якщо в інших ви його впритул не бачите. Може, час не градус негативу зменшувати, а градус егоїзму.

…А взагалі, «життя — це офлайн». Фраза, яку часто повторює у своїх виступах гуру маркетингу Ігор Манн, — це і про «цифрову гігієну». Щоб не розчаровуватись у Фейсбуку, не варто ним надмірно зачаровуватися. Ключовий критерій тут — доцільність. «Доцільність» — це коли те, що ви робите, дотичне ДО ЦІЛІ, яку перед собою ставите. Доцільність у використанні соцмереж — це насамперед фільтрація: і того, що постите, і того, що читаєте. Погано не «зависати» у Фейсбуку, а бути при цьому неперебірливим і некритичним. Втрачати відчуття усвідомленої присутності в теперішньому часі. Адже скрізь можна знайти й корисне, й непотрібне.

І ще вкрай важливо просто пам’ятати: після 31 березня нам жити і працювати з усіма цими людьми – і нинішніми однодумцями, і нинішніми опонентами – в одній країні. І об’єднує нас набагато більше, ніж роз’єднує. Пересваритись з усіма за короткий проміжок часу – багато розуму не треба. А мати мудрість поважати чужу думку або ж бодай сприймати її нейтрально, як примхи погоди, – це більш далекоглядно, ніж махати віртуальною шашкою. Як не крути.

Віталій ГОЛУБЄВ,

секретар Національної спілки журналістів України,

викладач кафедри журналістики Національного університету “Острозька академія”,

головний редактор Видавничого дому “ОГО”,

керівник Школи універсального журналіста

The post Дратують політичні суперечки у Фейсбуці: що робити appeared first on Я - журналіст.