Момент мертвої тиші запав у кімнаті, та за мить в наш книжковий спокій ввірвався хаос. Четверо кремезних чоловіків у військовій формі і з рушницями в руках вибили антикварні двері. Витончена скляна мозаїка розсипалася кришталевим дощем, перетворюючись на сотні різнокольорових лез. Заблуди почали трощити все навколо. Дубовий стіл, що стояв ще з початку існування цього помешкання, розколовся рівно навпіл із глухим тріском. Бильця масивного позолоченого дивана стирчали в картині, що була написана ще в епоху ренесансу. Виродки наближалися до книжкової полиці.

Я споглядала, як шматували моїх паперових сестер. Як Біблію раз по раз прорізали гострим штик-ножем. Черга швидко дійшла до мене. Я відчула, як масивні руки хапають мене за корінець. За секунду я опинилась у непроглядній темряві. Мене і ще кілька книг несли в невідомому напрямку. Чувся лише тупіт коней і реготання темних душ.  Їх мова була брудною, грубою, неотесаною. Я із тугою згадувала тихий, м’який тембр власника, що часто читав уголос у своєму книжковому закуточку. Зараз від нього залишились тільки спогади.

Хтозна-через скільки часу коні спинилися. Нас грубо потягли в безвість, а потім викинули з мішка, як сміття. Я опинилась на брудній дерев’яній підлозі посеред купи книг, які так само не розуміли, що буде далі. Солдати, які нас принесли почали розмову:

• И чё нам с этим хламом делать? – сказав один із посіпак.
• Приказ ясен: ликвидировать опасный материал. Сжечь всё к чертям собачьим, чтоб и пепла не осталось! – випалив найбільший із них.

Мене охопив жах. Навіть уявити страшно, що язики полум’я задушать все навколо.

• Завтра порешаем. Я с дороги никакой, копыта откидываю, – висловився солдат.

Варвари вийшли з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Мені ж залишалося чекати неминучого кінця.

Сонце вже зайшло за обрій. Крізь старе вікно просочувалося тьмяне світло місяця. Пил в приміщенні помалу осідав на палітурці. Валяючись на підлозі, я вже майже змирилась із фатальним фіналом, але раптом почувся тихий скрип дверей. В кімнату зайшов худорлявий солдат. Ступав він тихо й невпевнено, з мішком у руці. Одну за одною хлопець обережно клав у нього книги, намагаючись не наробити шуму. Тремтячі руки підняли мене із паркету і поклали до інших моїх посестер. Хоча я знову опинилась у темряві, проте занепокоєння не відчула.

Ми знову були в дорозі. Солдат скакав на коні галопом, наче остерігаючись переслідування. Мішок трусився, і ми часто стукались одна об одну. Кінь сповільнився. Згодом юнак зіскочив на землю. Він забрав мішок і дав комусь в руки зі словами:

• Сховай їх десь і бережи як зіницю ока.

Більше його голосу я не чула.

Нас занесли в приміщення. Мішок відкрила молода чорнява кароока дівчина. Вона дбайливо витягала кожну книгу і обережно складала на стіл. Будинок був не такий розкішний, як той, що належав дідусеві, але від нього віяло теплом та спокоєм.

Наша нова власниця була завідуючою міської бібліотеки, яка переховувала у себе книги під час масових репресій. Я прожила тут багато років. Спочатку мене помістили в безпечне місце разом з іншими книгами, щоб червоні посіпаки не знищили нас. Через деякий час власниця струсила з нас пил і дала знову відчути дотики рук та перегортання сторінок. Потім до будинку повернувся той самий солдат, що й врятував нас від знищення. Згодом вони із власницею побрались, і на світ з’явилась пара дітлахів. Пам’ятаю, сніжними зимовими вечорами вони сідали у вітальні і читали своїй малечі різні твори. Не буду приховувати, я була найулюбленішою книгою родини.

За пів століття мої сторінки пожовкли, стали сухими й тонкими, як осіннє листя. Колись міцна палітурка тепер була зворушливо потертою на кутиках, а корінець – обшарпаний та вицвілий на сонці. Час від часу мене брали перечитувати, і я думала, що  в такій приємній атмосфері пройдуть мої останні книжкові роки. Все мало бути ідеально.

24 лютого 2022 року. Цього холодного зимового ранку я прокинулась від  стозвукого грому, що геть не був пов’язаний із погодою. Дверцята книжкової шафи, в якій я лежала, прочинилися через вібрацію. Я роздивлялась навколо, шукаючи власників, та будинок був порожнім. Вони поїхали, забравши із собою все світло і тепло, що наповнювало оселю. Залишився морок. В моїй старій паперовій голові одразу виринув спогад майже столітньої давності. Я знала що сталось. Молоді, щойно видані книги, що лежали поруч, сполошилися від невідомості. Я ж  заново проживала найжахливіший момент у своєму житті.

Світ розколовся в одну мить. Тишу розітнув нещадний свердлячий свист, який за частку секунди переріс у всеохопний гуркіт, від якого моє старе паперове серце заніміло. Залізна смерть вгризлася в плоть будинку з такою люттю, що стіни здригнулися й осіли в задушливій хмарі цегляного пилу. На шафу впала кам’яна брила, розтрощивши все, що було всередині.

Я пам’ятаю сіре небо, вкрите чорним густим димом. Залізні птахи літали навколо, а постріли пронизували важке повітря, залишаючи криваві сліди на асфальті. Я лежала на розтрощеному склі. Сторінки мої розлетілись у різні боки, а палітурка поволі тліла. Раптом мій туманний погляд угледів книгу, яку привезли лише місяць тому. Понівечена, та жива, вона лежала поміж каміння. Я горіла заживо, мовчки змирилася із невідворотною смертю і просто чекала. Але мій фінал не збігався з долею моєї паперової сестри. Останнє, що я бачила – це те, як маленький хлопчик, весь подертий і брудний, взяв до рученят  книгу і сховав її під одягом. В той момент я зрозуміла, що є речі невмирущі. Поки живе українська книга – житиме і Україна!

Марія ДАВИСКИБА,

випускниця Школи універсального журналіста

The post Пригоди української книжки appeared first on Я - журналіст.

Всупереч поширеній думці, я вважаю, що здобутки в одній сфері можуть лише підсилювати результати в іншій. Щоденні тренування не тільки розвивають фізичні якості, а й навчають дисципліни. Саме вона є досить важливою складовою для освіти. Крім того, здатність долати втому та йти до своєї мети формує характер справжнього переможця.

З власного досвіду скажу, що активні заняття карате та танцями, а також перемоги на олімпіадах у поєднанні з відмінними оцінками — цілком поєднувані речі. А хтось і досі вважає, що захоплення настільки різними видами активності — це щось нереальне.

Ще одним яскравим прикладом є талановитий Ян Чоботар. Змалечку він віддавав себе танцювальному залу. Майже щодня — семигодинні тренування. Яну лише пʼятнадцять років, а він уже підкорює міжнародні сцени і дає власні майстер-класи. І я була на одному з них, а тому дійсно захоплююсь цією людиною.

Отже, перемоги в різних галузях — це не вирок для здібностей, а свідчення сильного характеру та прагнення до самовдосконалення, що приводить до вершин.

Анастасія АБИЗОВА,

випускниця Школи універсального журналіста

The post Чи всі чемпіони приречені бути двієчниками? appeared first on Я - журналіст.

Мені здається, що люди теж можуть бути схожими на діоди. Вони не пропускають у своє життя все підряд. Вони вміють сказати «ні» поганим звичкам, токсичним людям або рішенням, які можуть їм зашкодити. Хтось назве це впертістю, але насправді це здатність захищати власні принципи.

Якби діод пропускав струм у будь-якому напрямку, схема могла б вийти з ладу. Так само і людина, яка погоджується на все без роздумів, ризикує втратити себе. Іноді одна проста відмова може вберегти від великої помилки.

Тому, як на мене, кожному варто бути трохи схожим на діод: залишатися відкритим для хорошого, але не дозволяти всьому негативному безперешкодно проходити у своє життя. Саме такі межі допомагають зберегти характер і не збитися зі свого шляху.

Юліан ШЕПЕТЬКО,

випускник Школи універсального журналіста

The post Електрофілософія appeared first on Я - журналіст.

Свою розповідь Руді  і справді почав зі свого мирного життя.  До війни усе було просто: дім, родина, робота, плани на завтра. Закарпаття для нього було не просто місцем проживання – це був спокій, родина, привітні люди, гарна природа, робота. Увечері його чекала дружина, дитячий сміх, запах домашньої їжі, тепло власних стін. Він водив синів до школи, допомагав їм з  уроками, планував майбутнє. Але у 2014 році мирне життя обірвалося. І  хоч стріляли десь далеко, а не поруч з домом, задумався, зважував,мовчав, а потім сказав рідним: «Я не можу сидіти, коли Україні погано». І поїхав на війну.

Перший раз взяти в руки зброю було і цікаво, і страшно. Йому видали холодний і важкий автомат. Інструктори вчили: як тримати, як заряджати, як не панікувати. Пальці тремтіли, серце калатало. Йому здавалося, що навіть постріл звучить інакше, коли знаєш – це не навчання. У перші дні боліло все тіло: від важкого незвичного бронежилета, від постійного бігу, від напруги.

• А голова просто пухла, – з натяком на посмішку продовжив Руді.

На моє невисловлене наївне: “ Від каски?”, відповів – “Від думок!”  Тоді він вперше усвідомив: тут немає місця слабкості, тут себе не пожалієш, мусиш і робиш те, що треба.

Потім були окопи, холод, нічні чергування. Спали уривками, не роздягаючись, зброя під рукою. Земля стала домом, а небо – ворогом. Кожен свист міни різав повітря і серце.

-Там або одразу ламаєшся або різко  дорослішаєш, – вдивляючись кудись у видиме лише йому, монотонно продовжив мій візаві. По-справжньому страшно стало, коли загинув перший боєць. Учора ввечері сміялися, сьогодні вранці – тиша.

– Війна забрала життя молодого здорового хлопця, а від моєї душі щось відкололося…

Коли Руді демобілізувався, здавалося – зцілився, але не до кінця. Він знову обіймав дітей, чув їхній сміх, та всередині постійно жив неспокій. Уночі прокидався від уявних вибухів, різко сідав на ліжку, прислухався до тиші. Діти дивилися злякано, дружина брала його за руку й шепотіла, що все добре.

-Я думав, що повернуся і все забудеться, але та сука ( він кинув погляд на мене і виправився) та проклята війна вже пустила в мені коріння.

А потім настав 2022 рік. Повномасштабне вторгнення для людини, яка вже пізнала війну, не залишило сумнівів. Він знову зібрав речі. Той день болів сильніше, ніж у 2014-му. Діти не хотіли відпускати. Вже досить дорослі хлопці мовчки трималися за його куртку. Дружина плакала тихо, не кричала – просто дивилася, ніби хотіла запам’ятати кожну рису обличчя. Він обіймав їх і хоч на серці було дуже важко, повторював: «Зі мною все буде добре!».

-Я не міг піддатися слабкості,- розумієш?  Руді перевів погляд на мене. – Мусів показати впевненість, бути сильним!

16 березня Руді  поїхав на фронт. Перші дні знову були схожі на кошмар. Нове коло людей, інша реальність. Тут не рахували дні тижня –  рахували живих. Довелося звикати до постійного гуркоту,  вибухів.

-Сидиш, їж, а сам слухаєш небо. Спиш – у бронежилеті. Мовчиш, а в голові гримить. Але таке солдатське життя. З таких, як я і складається армія. Бо ким ми були в цивільному житті? Хтось робітником, хтось вчителем, от навіть один наш ужгородський професор воював. Ми вміли щось робити своїми руками, хтось “ працював” головою, ніхто ж не мріяв убивати… А тепер мусили навчитися це робити.

Зв’язок із родиною був рідкістю. Іноді мережі не було тижнями. Доводилося шукати найвищі точки: пагорби, руїни будівель, щоб спіймати хоч одну риску зв’язку.  Навіть тоді, коли було зовсім важко, дружині писав: “ Зі мною все добре!” Окремо писав синам, щоб підтримували маму, щоб  не додавали  їй клопоту та й самі щоб не хвилювалися.

-В сім’ї так: “ Знають, що живий, що ніби все добре – тримаються! Надіятися дуже важливо”…

Одного разу їм з хлопцями довелося заходити в бій на техніці.  Повітря було важке, ніби сама природа знала, що зараз станеться щось страшне. В танку — тісно, темно, гарячий метал і запах мастила. Серце гупало в грудях, як молот. Він стискав зброю й намагався не думати про бій, згадував дітей: виросли хлопці, подорослішали…

Раптом – різкий поштовх. Наче  вирвали з-під ніг землю. Танк якось підстрибнув, закрутився. Метал скреготав, вуха заклало, щось вибухало, горіло. Полум’я ковтало простір, густий дим роздирав груди, хтось кричав, хтось молився. Він наосліп намагався виповзти, але тіло не слухалося, з усіх боків було розпечене залізо.

-Чомусь мені в той момент було все одно, що буде далі, головне – вдихнути нормального повітря.

Досі не розуміє,як хлопцям вдалося його витягнути з тої пастки. Уже на землі він побачив, як корчиться від жару метал,  вибухи розривають ніч і війна за секунди забирає в людини все.

-Хлопці завжди жартували з мого імені, бо знайомлячись, думали, що то позивний :” Ну, який ти рудий, ти ж чорнявий! Фарбований чи що?” Рудольф, скорочено – Руді, не дуже поширене ім’я, а от після того танка сміятися перестали,  я став таким – сірим.

Мій співрозмовник, все так же дивлячись кудись далеко, замовкає. Рада, що він говорить сам, не чекаючи моїх запитань, мовчу і я. Та все ж, не витримавши довгої паузи, нагадую про себе: “А що було далі, вас поранили?”

-Та ні, правда, підсмажився трохи і досить довго не міг нормально дихати. А далі… А далі воював, як усі, та пізніше сталося те, чим найбільше лякали – полон.

Все сталося просто. Під час стрілянини вибухом відкинуло вбік, втратив свідомість, а до тями прийшов уже від “Хохол, руки вверх!”

-Ті 140 днів, майже п’ять місяців, тут, доторкаючись до грудей, – продовжує Руді, вони в мене записані посекундно. І розповідає далі.

Нормальної їжі – нема, світла нема, холодні слизькі стіни, мокра підлога, густе повітря…Хочуть, наллють якоїсь баланди, не хочуть – не дадуть нічого, сидіти не можна, тільки стояти.

• Довго стояти?- запитую наївно.
• Цілий день, до відбою. Сідати не можна, можна падати, але тоді буде боляче ( ні,не від падіння, від “ виховання”).  Шлунок зводить від голоду, тіло – від холоду, душу – від страху. Найгірше, коли не пускали в туалет, організм знає своє, а ти починаєш себе ненавидіти.

Темрява не приносила відпочинку. Кожен шурхіт змушував здригатися. Кроки – значить прийшли. А якщо прийшли, то знов буде боляче. Люди просто ламалися, готові були на будь-що , лише б не знущалися.

-А що Ви робили, щоб не здатися?

– Думав! Уявляв себе вдома, на городі, поруч з сім’єю. У голові жила одне: «Я мушу вижити. Я маю повернутися!».Але як?

-Серед охоронців не всі були останніми покидьками. Вони прийшли воювати, але не всі були готові вбити. Війна дивна штука: інколи люди домовляються навіть серед ненависті.

Він зробив вигляд, що зламався, що погоджується співпрацювати. Сказав, ніби знає точку, куди можна вдарити. Вони повірили і вдарили. Накрило їхню ж позицію.

-Ту, де були Ви?

– Не зовсім, недалеко була будівля з якимсь їхнім начальством. Я ж не міг дати їм вдарити по моїх хлопцях? Там вибір невеликий, або тобі  переламають всі кості або ти ризикнеш і може пощастить…

Ризикнув, почався хаос. Крики, метушня, дим…  В цій плутанині він ще з кількома спробували утекти. Біг, скільки  несли ноги. Повітря різало груди. Кров бухала у вухах. Та що міг знесилений організм…

-Тепер били постійно , так, як ще не били. Я перший раз не витримав,  кричав від болю, кляв їх, світ темнів, даючи забуття і знову повертав до дійсності. Стрибали по руках, били ногами, лякали – стріляли поруч з головою, потім кинули в камеру. Думав: «Тут мені й кінець. А що скажуть вдома? Я ж обіцяв !”

– Вижив, як бачиш. Трохи кривий – позросталося нерівно, але живий,- намагається посміхнутися Руді.

-Боже, як ти то все виніс?- вмішується в розмову моя мама. Я й не помітила, коли вони з татом зайшли у приміщення ( ми домовились, що вони заїдуть за мною, та, власне, і з Рудієм мене познайомив тато ).

-Дуже хотів вас побачити,- віджартовується Рудольф. Найважче було не стати скотиною. Бо були й такі – здавали своїх, там дуже важко не втратити людяність.

… У кімнаті застигла  тиша. Руді стиснув руки,бо у нього тремтіли пальці. Мама витирала сльози,  татове обличчя здавалося дерев’яним.

Ми так чекаємо миру, але коли постріли замовкнуть, війна не закінчиться. Як досі не закінчилася для мого співрозмовника.  Вона ще довго, а може – завжди, житиме всередині тих, хто її бачив, хто виніс на своїх плечах. Перед нами сидів не герой із книжки — а звичайний українець, добрий татів знайомий, який пройшов  пекло. Його історія — це біль нашої країни. Це історія людей, які мовчки тримають над нами небо. Вони не планували ставати героями і не люблять, коли їх так називають. Але хто вони, як не герої?

Олена КОСТЮК,

вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,

студентка 1 курсу ВСП “Гуманітарно-педагогічний фаховий коледж МДУ”

The post Стати героєм? Не планував! appeared first on Я - журналіст.

Неподалік у залі звільнилося місце і ми,не змовляючись, пішли присісти а, відтак, розговорилися. Вона чекала свій потяг, а я  свій. Розмова почалася з простих фраз про холод, про затримку рейсу, про каву, яка здавалася чимсь єдиним теплим у всьому просторі вокзалу. Я розповіла трішки про себе, про відвідини Львова, а вона тихо сказала: «А я з Маріуполя». Ці слова змінили все. У її голосі було стільки втоми, що я просто замовкла.

Вона говорила й говорила… Я вперше чула такий  голос – порожній, без емоцій, без почуттів. Вона розповіла, що 24 лютого прокинулася десь о четвертій ранку від страшного гуркоту. Вікна здригалися, на вулиці лунали вибухи, кричали люди. Вона розбудила чоловіка і з того, як змінилося від почутих звуків його обличчя, зрозуміла, що сталося щось страшне. Чоловік був військовим, він дуже швидко зібрався, схопив свою “тривожну” валізку…

– Він мене так обняв, думала просто розтрощить ребра, так ніби хотів розчинити в собі,- монотонним безбарвним голосом розповідала випадкова знайома, поцілував, відірвав від себе і пішов.

– Він ніколи мене не підводив, завжди виконував свої обіцянки. Розумієш, він сказав, що швидко повернеться, але не повернувся.

Перші дні вона провела у підвалі разом із сусідами. Недалеко, через кілька вулиць, так само у підвалі, ховалися мама і сестра. Про це вона дізналася, коли ще був зв’язок. Кликали до себе, але вона не пішла, чекала, що прийде чоловік. У підвалі було  темно, холодно, не вистачало їжі. Діти плакали, люди молилися, ніхто не знав чого чекати, чи доживе до ранку. Потім зник зв’язок, не стало води, світла, тепла. Вони топили сніг, щоб мати воду, намагалися заснути під нескінченний гуркіт вибухів, притискаючись одне до одного.

Її мама і молодша сестра загинули. Вони вирішили переночувати у своїй квартирі, коли снаряд влучив у  будинок поруч. Вона тоді востаннє плакала, плакала не від болю, а від безсилля. Бо не змогла їх поховати. Не змогла навіть попрощатися.

-Після цього я думала, що вже ніколи не зможу плакати, не зможу відчувати, – сказала вона. – Але потім дізналася, що вагітна. І життя змусило мене знову відчути.

Про свою вагітність дізналася у підвалі, серед темряви, холоду й диму. Каже, коли вперше поклала руку на живіт і відчула легкий рух, зрозуміла: має жити.

-Навіть якщо доведеться йти пішки через пів країни, я повинна була вижити заради нього, – кивнувши на хлопчика, продовжила вона.

Евакуюватися пробувала тричі. Двічі не вдалося, дороги були перекриті, стріляли, колони розстрілювали. Лише з третьої спроби їй пощастило виїхати з сином у животі. Вона розповідала, як тримала живіт і молилася, щоб автобус не зупинили.

-Я дивилася у вікно й бачила спалене, зруйноване, колись прекрасне місто, а в голові була тільки одна думка: я повернуся. Колись…

У Львові її поселили в таборі для біженців. Там пахло сирістю, супом і людським відчаєм. Але навіть там, розмовляючи з тим, хто жив у її тілі, вона навчилася знову усміхатися. Починала все з нуля – без дому, без грошей, без рідних. Спочатку прибирала, потім влаштувалася касиркою в магазин. Вагітність давалася важко, але вона не зупинялася.

-Коли опускаєш руки – опускається все життя, а я не могла тепер собі цього дозволити- казала вона.

Саме тоді вона познайомилася зі старшою жінкою, волонтеркою. Вони зустрілися випадково, але та стала для неї рідною.

-Вона була для мене як мама. Приносила чай, заспокоювала, що все, мовляв, мине, що треба триматися. Я не знаю, як би вижила без неї.

Коли настав час народжувати, та жінка була поруч. Саме вона тримала її за руку, поки лікарі допомагали з пологами.

-Коли я почула перший крик свого сина, я зрозуміла, що життя перемогло. Навіть там, де все було зруйноване, народилося щось нове.

Тепер вона живе разом із сином у маленькій орендованій кімнаті у невеликому районному центрі, до Львова приїхала, щоб виправити деякі документи. Господиня квартири, на щастя, допомагає з дитиною. А вона зранку біжить на роботу, ввечері – додому, до свого хлопчика.

-Ми не маємо багато,- каже вона, — але маємо одне одного. І це найбільше щастя. Вона мріє, щоб її син ріс у мирній країні, де не треба ховатися від вибухів і втрачати близьких, а ще вірить, що знайдеться чоловік.

-Він же так і не знає про сина!..

Моя несподівана знайома хоче повернутися до Маріуполя. Не для того, щоб плакати над руїнами, а щоб посадити квіти на місці свого дому.

-Я хочу, щоб він знав, звідки родом, -сказала вона, показуючи на хлопчика, який грався поряд. – Щоб пам’ятав, що ми з міста, яке вистояло. Що пам’ять — це сила, це опора.

Оголосили її потяг. Вона підвелася, взяла хлопчика за руку. Я хотіла щось сказати, але не змогла. Вона усміхнулася й тихо мовила: «Ми ще зустрінемось. Україна маленька, правда?»

Я стояла й дивилася, як вона відходить пероном, а потім зникає серед натовпу.

І тоді я зрозуміла: саме такі люди — справжні герої. Не ті, що на екранах, а ті, хто щодня піднімається після падіння, хто вміє посміхатися крізь сльози й жити далі, хоч би що сталося. Її історія залишиться зі мною назавжди. Це історія про біль, віру й любов, про те, що навіть коли світ валиться, пам’ять тримає нас на поверхні. Поки ми пам’ятаємо – ми живі.

Олександра БАЛОГ,

вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,

учениця 11 класу СЗОШ №4 міста Мукачева

The post Зустріч на пероні appeared first on Я - журналіст.

Слово «капелан» походить від латинського capellanus ( священик), яке пов’язане зі словом «капела» або «каплиця». У  XV столітті жив Мартин Турський, який, рятуючи бідну людину від холоду, відрізав полу свого військового плаща – капи. Згодом у війську створили похідний храм, що називався капелою і, відповідно, священика, який служив у капелі, назвали  капелан. У наш час душпастиря, який здійснює опіку над певною спільнотою вірян, в основному військових, також називають капеланом. В Україні капеланство ще, можна сказати, зовсім юне. Закон України « Про службу військового капеланства» від 04.05.2022 року гласить, що душпастирська опіка є головним напрямком військової капеланської діяльності, спрямованої на забезпечення релігійної, етичної, моральної, духовної підтримки та сприяння формуванню особистісної стійкості і належного духовного стану особового складу. Капелан в Україні має мати військову, духовну підготовку, володіти вмінням надати первинну медичну та психологічну допомогу, але не має права володіння зброєю. Для цього є помічник капелана, як правило, звичайний військовослужбовець, який має зброю і, радше, є охоронцем  військового священника.

Розмова, яку пропоную вашій увазі, деякі наші уявлення про роль  капелана змінює. Бо моя героїня – громадянка Словаччини і вірна римо-католицької церкви,  Катаріна Паєрська – маючи різні відповідні дозволи від української сторони і благословення від священника запорізько-харківської дієцезії Павла Гончарука, насправді не є капеланом в офіційному розумінні. Найперше, тому, що в римо-католицькій вірі хоч жінка і  бере активну  участь у парафіяльному житті, не може бути священником. Можна було б вважати пані Катаріну помічником , але вона не носить зброї, її називають волонтером, але вона не тільки доставляє в зону бойових дій продукти, ліки, одяг, різні будівельні матеріали, медичні інструменти, а й  лікує душу й при потребі – тіло. За  плечима медичний бакалаврат  і 5  семестрів психології, а ще просто величезний практичний досвід. Ті, кому вона допомагає словом і ділом, з щирою приязню кажуть про неї: «наша капеланша».

… Пані Катаріна спочатку розповідає про себе так, ніби просто переповідає офіційну біографію, та, коли доходить до практичних спогадів, її обличчя поперемінно відображає найрізноманітніші емоції. І справді, те, що їй довелося побачити і пережити в перші роки свого волонтерства на теренах України, викликає подив, повагу, інколи жах, а подеколи сміх.

Молода жінка з Братислави добре знає, що таке людяність, взаємоповага і підтримка, піклування про тих, хто потребує допомоги, у великій родині без всього цього ніяк! В сім’ї Паєрських дітей восьмеро. Крім Катаріни ще четверо дівчат і троє хлопців. Двоє з них – священники. То ж у 2007-му благословення на християнську форму порятунку і допомоги  жителям сусідньої держави  представниця «Карітасу» (“Милосердна Любов») – міжнародної мережі  благодійних організацій, заснованих католицькою церквою, сприйняла з радістю. Контингент в Україні  їй попався непростий – роми. У Словаччині їх немало і Катаріна мала поняття, що її очікує. Не секрет, що ця група населення  завдає немало головного болю урядам  країн, де є значні ромські діаспори. Не виняток і Україна.

-Я дуже «підтягнула» свої практичні знання з медицини,- сміється моя співрозмовниця. У таборі  можна  попрактикуватися у лікуванні всіх хвороб, про які  тільки йде мова у Вікіпедії, не кажучи вже про вагітності у 14-річному віці, приймання пологів, намагання прищепити якісь навички порядку, чистоти. Хоча, є й багато протилежних прикладів. Тільки неможливо зрозуміти, чому у цих людей такі різні погляди на життя. Хіба у бруді жити краще?- ставить риторичне запитання Катаріна, на яке у мене також немає відповіді.

Лютий 2022 року змінив напрямок діяльності Катаріни.

-Ми почали з “кордону сліз”, каже жінка і, побачивши, що я не зовсім зрозуміла, пояснює. – З тих, перших днів повномасштабного нападу на Україну, кордон, на який я завжди їхала з радістю, щоб побачити рідних , я саме так почала називати місце перетину кордону. Ті  лютневі дні 2022-го були дуже холодні, дув пронизливий вітер, залітав сніг, а величезна черга, в основному з жінок з дітьми, старших людей, все зростала і зростала. Здавалося щосекунди під’їжджав якийсь автобус чи машина і все нові перелякані, заплакані люди долучалися до тих, хто стояв вже годинами, не маючи можливості сісти, зігрітися, хто враз втратив домівку, їхав у безвість: головне, щоб там не було того страшного виття снарядів і бомб… Плакали діти, гірко ридали жінки, інколи лунали прокляття.  Найперше усі потребували тепла, якихось слів підтримки, надії. Спочатку ми з «Карітасу» повезли гарячий чай, каву. Хтось з нас щось пік, хтось купляв хліб.  Потім везли вже просто кип’яток, ліки, якісь теплі речі, бо люди були, хто в чому – не всі мали зібрані дорожні сумки. Нам було ніколи спати, бо все більше людей потребували допомоги. Ми одягли спеціальні жилети, щоб здалеку було видно, що тут можна бодай зігрітися чаєм…  Здавалося, що хмари, які низько висіли над натовпом, такі непривітні тому, що вбирали в себе той колективний біль, розпач, страх і сльози. Я вже бачила всяке, але… Просто опускалися руки від розуміння того, що нас мало, що зігріти всю цю масу людей неможливо. Але, на щастя, українці  таки неймовірні. Вони, звичайні мешканці прикордоння, також несли випічку, гарячу воду, теплі речі.

Пізніше пані Катаріна, як і її колеги з «Карітасу» почала возити допомогу на фронт, туди, де йдуть бої. Свій «бусик» вона, як правило, вантажить у Словаччині, у Мукачеві інколи трішки відпочиває, а потім далі, туди, де чекають, де за ці роки вже набула чимало друзів… Історії, які вона розповідає, насправді можуть стати обвинувальними актами для підтвердження злочинів, які чинили і чинять на українській землі  росіяни. Ми, дізнаючись про подібне з преси, не можемо втримати сліз і проклять нелюдам, а пані Катаріна вислуховує живі розповіді про те, як ґвалтували жінок на очах у дітей чи чоловіка, чи дитя на очах у матері, як потім усіх розстрілювали, як хоронили рідних прямо на подвір’ї…

-Інколи я плачу разом з цими людьми, інколи стискаю зуби, щоб втриматись, бо до цих зболених, зневірених, спустошених людей, я приходжу з Богом. Якщо нема на кого сподіватись, людина навертається до Бога і намагається порадитись з ним, полегшити душевний тягар, виплакатись…

– Але людина не може осягнути ту жахливу дійсність, ті злочини, які чиняться на нашій землі і не проклинати, не вимагати кари на голови вбивцям, – не втримуюсь від репліки. Що такого можна сказати , щоб відігріти такі зранені душі потерпілих?

– Інколи справді не вистачає слів, тоді я просто обнімаю і плачу разом з ними. Я кажу, що Бог бачить сльози і несправедливість, усі ті злочини і рано чи пізно він винесе присуд. Головне, щоб ця концентрована ненависть, яку ворог викликає в українців, не отруїла життя наступних поколінь.

На моє невимовлене запитання, співрозмовниця згадує  малого  хлопчика, який був свідком приниження своєї мами і чув, як вона про це розповідала. Він тихенько сидів у куточку понівеченої кімнати і раптом  схопився на ноги з криком: « Я виросту і всіх їх уб’ю!»

-Маленька дитина не має про це думати! Я ще й ще переконую: «Бог вас любить! Суд Божий невідворотній , він всіх покарає по заслузі!» Якщо всі мріятимуть про помсту, війна ніколи не закінчиться, люди мусять це зрозуміти. Але, ви праві, я звичайна людина, жінка, яка не байдужа до людського горя, біди. І інколи після таких розмов, я якийсь час тримаюсь, втішаю, заспокоюю, а коли вже сяду в автомобіль і від’їду кудись подалі, гальмую, виходжу і здіймаючи руки до неба кричу, кричу на всю силу своїх легень: « Боже, чому, чому???».

-Ви кричите на Бога?»

– Кричу! Я не сварю його, а хочу, щоб почув, вислухав мене, а через мене усіх постраждалих. Коли біль переповнює серце і воно розривається на шматочки, питаю Бога: “Чому? Скільки ще ? Я знаю, це таємниця, чому стільки болю терплять невинні діти, старенькі безпомічні люди”. Я не можу вимагати пояснень, але я розповідаю йому про побачене і почуте і щиро вірю, я знаю, що добро все одно переможе, бо Бог – то добро!

– Кажуть, що в окопах немає атеїстів, та й, судячи з вашої розповіді, мешканці тих територій також усі віруючі?

– Сказати, що всі віруючі  неправильно, бо серед них є люди, які не знали молитви, не ходили до храму у мирний час, але вони і не є атеїстами, бо, якщо вони навіть проклинають Бога, це означає, що вірять у його існування.

– Заповіді Божі гласять : « Не убий!», «Полюби ближнього…» А війна – це вбивства, це ненависть до ворога, який плюндрує твою землю, вбиває, ґвалтує, нищить будинки… Як дотриматися тих заповідей?

– Про це  там, де бої, де лінія оборони України, такі розмови також нерідко ведуться. Але ми не кликали ворога, він прийшов сам, приніс горе і біду у домівки, душі, серця, у нашу країну, ми маємо право захищатися і не любити того, хто приніс війну. ( Не дивуйтесь, що я кажу нашу країну, каже пані Катаріна. Я дуже швидко прив’язуюсь до місць, до людей. Я люблю моє Мукачево, до речі, якраз перебувала в Словаччині, коли тут сталося враження заводу і була розлючена, бо це – МОЄ місто, мене тут чекають, я люблю Харків, де у нас остання ночівля перед передовою, я люблю людей з якими мене знайомить доля).

І моя співрозмовниця згадує й ті хвилини, коли радіє за людей з Топольного, Ірпіня, Покровська, інших міст, де не раз побувала за ці роки, де її чекають.

– У Топольному колись було 40 будинків, зараз – 4. А  може й  жодного. Ворог нищить будівлю, а люди відновлюють, вони ремонтують, білять. Вони вірять, що настане мир, що Україна переможе. Влітку 2025- го я повезла їм будівельні матеріали, а двоє моїх братів, які того разу поїхали зі мною, повністю відновили електропостачання. І люди живуть. Правда, нема води, але ми завжди привозимо і вони знають, де можна її набрати.

Я не можу осягнути розумом тих сил, тої жаги до життя, які притаманні тим людям. Там кожна наступна мить може стати останньою, а вони обирають колір стін…

Ми якийсь час спілкувалися з однією дуже життєрадісною жінкою- Оксаною, а потім телефон замовк – пряме попадання… Там не люблять ховатися у підвалах, кажуть, а хто знатиме, що ми там?! Дуже сумно, коли їдеш до когось конкретного, уже добре знайомого, а бачиш ворота, підперті якоюсь дошкою або палицею.

На моє німе запитання пані Катаріна пояснює, що інколи вже нема будинку – руїни, але хтось все таки там живе, чи в сарайчику чи в тому ж підвалі, то ворота відкриті. Якщо ж підперті – живих нема нікого.

-Молода, красива жінка, – не можу втриматись від запитання,- ризикуєте життям, ви не боїтеся смерті?

– Мене часто про це запитують. Все в руках Божих! Чого я боюся, то це – не встигнути, мушу привезти все, що обіцяла, вивантажити. Померти в ділі легше, ніж від страху у підвалі.

Пані Катаріна часто обнімає тих, кого прагне втішити, підтримати, її серце болить, коли вона не може допомогти, бо, каже, що любов, якщо вона щира, болить. Неймовірна жінка, словачка, мукачівка, харків’янка, вона – людина світу, яка тими невидимими ниточками щирої любові  до людей огортає всіх, хто зустрічається на її доброчинному шляху і я не можу втриматись від зовсім не притаманного мені кроку: «Каті, можна я вас обніму?». І ми обнімаємось і я, відвернувшись, непомітно витираю підступну сльозу і подумки від душі бажаю їй щасливої дороги. Дороги туди, де бої, де дуже страшно, але де продовжують жити люди, де її чекають, де їй вірять, де її душевна сила , її слово, її світло служать розрадою, тим промінцем, який підтримує віру, надію в те, що війна ось-ось закінчиться і настане мир.

Тримайтесь капелане, повертайтесь, Катаріно!

Ядвіга БАЛОГА,

керівниця гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,

заслужена журналістка України

The post Розмова з Богом appeared first on Я - журналіст.

Я пішла відвідати подругу. Мама зателефонувала під вечір і запитала чи не отримала я якогось повідомлення від тата. Її голос звучав незвично. Мене охопило хвилювання і я поспішила додому. Мама була на кухні, Вся у сльозах і в паніці, вона знову й знову натискала на телефонні клавіші… Відповіддю була тиша. Телефон тата, номери його побратимів були поза зоною. Таке траплялося вкрай рідко. У нашій родині мовчанка завжди була страшнішою за погані новини.  Розгублені, заплакані ми з мамою довго сиділи обнявшись, час від часу по черзі “терзаючи” свої телефони.

Мовчання тривало до ранку. Коли я прокинулася, побачила маму, виснажену після безсонної ночі. Вона розмовляла… На екрані телефону був тато: голова перебинтована, він мовчки показує побратимів. Всі вони, хто сидячи, хто лежачи, у бинтах, знаходились у якомусь приміщенні.

• Живий,- видихнула я! Що, що сталося?!
• Дрібниці! Все – потім! Нас зараз повезуть в безпечне місце!

Евакуація, лікарні, відновлення – все це тривало досить довго. Нарешті тато приїхав на реабілітацію у місцевий шпиталь, ночувати приходив додому, але на всі наші розпитування про той день мовчки відмахувався: “Потім, потім!”

У листопаді, коли у тата трохи відновився слух (після поранення і контузії йому постійно боліла голова й інколи доводилося писати, щоб він зрозумів про що йдеться, бо майже нічого не чув) ми всією сім’єю відправилися  в Чернівці. Там зібралися всі, хто того пам’ятного дня їхав разом з татом  “на нуль”, щоб змінити на бойовому посту іншу групу. Не було лиш одного – молодого усміхненого киянина з позивним “Ромаха “. Я пам’ятала його по фотографії. Під час різдвяних свят тато приїжджав на кілька днів у відпустку і розповідав про своїх побратимів, про підтримку, про те, як вірить кожному, бо на фронті це дуже важливо: кожен вручає своє життя тим, хто поряд. Казав, як старші бійці дбають про наймолодшого серед них, бо йому ще жити й жити, бо в нього, мовляв, молода дружина і маленький син.

Спочатку ми з мамою думали, що Ромаха не постраждав або не зміг приїхати, та, коли навпроти порожнього стільця хтось поставив чарку з алкоголем і накрив її скибкою хліба, ми зрозуміли…

Там, у Чернівцях, ми вперше почули про те, що сталося в липні. Чоловіки говорили, перебиваючи, доповнюючи один одного. Було видно, як важко їм згадувати. Інколи хтось з них відвертався, інший підхоплював розмову, а було, згадавши щось із своїх пригод, починали посміхатися.

– Того дня їхали, як зазвичай, аж раптом  з’явився ворожий дрон, – почав тато. Я віддав команду, весь екіпаж зосередився. Я почав маневрувати, різко прискорився. Ромаха, який слідкував саме за  можливою небезпекою з повітря, на якісь секунди затримався і та клята залізяка буквально пронизала кабіну.

– Гуркіт, бризнуло скло, – підхопив розмову Антошка ( ще один з присутніх). Все в тумані, машину розвернуло,  довкола кров, командир ( це про тата) лежить на кермі. Я почав його трусити, кликати, він трохи очуняв, але видно було, що не розуміє, що відбувається. І тут ми глянули на місце поруч з водієм…

Вони не повірили в побачене, намагалися зупинити кров, перев’язати Ромаху.

Оповідач замовк,  хтось з присутніх прикрив очі долонею, хтось зауважив : “ Не треба при дітях!”

• Через три дні йому мало би виповнитись 30,- підвів риску тато.

Машину довелося покинути і поспішити під захист дерев, в лісі розосередилися, бо над головами закружляли ще кілька дронів. Вдалося викликати допомогу. Виручати примчав Хонда ( ще один татів побратим- саме до нього ми приїхали у гості).

– Як йому вдалося відірватися від ворожих дронів – загадка, але ось ми всі тут, – підхопив розмову ще один військовий.

Господиня запросила відвідати місцеві страви. Під банош і мамалигу розмова продовжилась, знову згадали Ромаху, якого під покровом ночі вивезла команда медиків, але згадували не смерть, а життя: його гумор, любов до готування, смачні чебуреки, як він відбивав відбивні знешкодженою гранатою, як замріяно розповідав про кохану дружину і синочка, якого бачив лиш раз, під час короткої відпустки.

Під час тяжкої розповіді кілька слів змусили мене заціпеніти: дрон влетів у  місце, яке було зліва, а за кермом був тато! Але він – ось, слава Богу, живий, сильно не дочуває, але живий! Як? Лиш по дорозі додому вдалося вивідати, як це сталося. Виявилося, що автомобіль, і яким в той день кермував тато,  на фронт пригнали волонтери з Закарпаття, яким, в свою чергу, його доставили з Великої Британії.

Я подумки подякувала англійцям за їхнє right-hand drive, вкотре прокляла ворогів, попросила вибачення у рідних Ромахи і дала собі слово обов’язково написати про чудову людину,  людину з гумором і добрим серцем, чоловіка, який любив готувати, обожнював свою дружину й сумував за сином. Людину, чиє життя обірвав ворожий дрон. Бо пам’ять — це єдине, що ми можемо повернути загиблим. Такі історії — наш спосіб не дозволити війні перетворити горе людей, зламані долі, материнські прокляття, сльози вдів і сирітство дітей на суху статистику.

Анастасія ЛИВЛЯС,

переможниця XVI всеукраїнського конкурсу творчих робіт “Я – журналіст!”,

вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,

учениця 10 класу Мукачівського ліцею Мукачівської міської ради Закарпатської області

The post Життя – не статистика appeared first on Я - журналіст.

Нагадаємо, учасники конкурсу, які не увійшли до числа переможців та лауреатів, а також їхні педагоги та представники адміністрації закладів освіти мають можливість отримати іменні дипломи та подяки.

Відповідно до п.4.4 Положення про конкурс, “учасники в будь-якій віковій категорії, які не стали переможцями або лауреатами…, можуть, за бажання, отримати дипломи учасників, а їхні педагоги — подяки за підготовку учасників. Виготовлення таких дипломів і подяк можливе як у друкованій, так і в електронній формі. Послуга є платною. Умови її надання публікуються на сайті «Я – журналіст!» одночасно з оприлюдненням наказу про підсумки Конкурсу“.

Розповідаємо, як це зробити.

Можливе виготовлення Дипломів трьох типів:
• Диплом учасника конкурсу (за активну участь, без місця) – для учня/студента/педагога,
• Подяка за підготовку учасника конкурсу – для педагога, який підготував учня/студента-учасника,
• Подяка за вагоме сприяння у підготовці учасників конкурсу – для керівництва закладу освіти.

Дипломи – іменні, з підписом, мокрою печаткою та номером і датою наказу, виготовляються поліграфічним способом (не виписуються від руки).

Дипломи не передбачають жодного призового місця чи номінації, це – суто заохочувальна відзнака, яка підтверджує участь учня/студент/педагога в конкурсі та/або участь педагога в підготовці учасників конкурсу. Диплом може бути використаний як підтвердження участі в освітніх і творчих активностях учня/студента, а також як елемент портфоліо для подальшого навчання. Дипломи і подяки педагогам можуть враховуватися в їхній професійній діяльності та при атестації відповідно до вимог і рішень відповідних освітніх інституцій.

За рішенням оргкомітету конкурсу, розмір компенсації за виготовлення дипломів у паперовому вигляді у 2025/26 навчальному році при замовленні починаючи з 00 годин 16 травня 2026 року становить 200 гривень за перший диплом і по 150 гривень – за кожний наступний.

Зазвичай дипломи замовляють як для учня/студента, так і для керівника його роботи (вчителя/викладача). Часто замовляють подяки для керівництва закладу освіти (директора, заступників директора) як відзначення ролі закладу у підготовці та підтримці учасників конкурсу.

Наприклад, найчастіше замовляють:

– диплом для одного учня та подяку для педагога – 200 + 150 = 350 грн,
– дипломи для двох учнів і одного педагога – 200 + 150 + 150 = 500 грн,

– дипломи для двох учнів і одного педагога та подяку для директора школи – 200 + 150 + 150 + 150 = 650 грн  і т.д.

Кошти сплачуються в безготівковій формі на розрахунковий рахунок, який оргкомітет надає зацікавленим особам у відповідь на письмовий запит. Доставку дипломів оплачує одержувач при отриманні посилки у відділенні Нової пошти.

Можливе виготовлення електронного диплому для самостійного роздруковування (надсилається файлом у форматі pdf на електронну пошту). Диплом також містить підпис, печатку, номер і дату наказу.

Розмір компенсації за виготовлення дипломів в електронному вигляді при замовленні починаючи з 00 годин 16 травня 2026 року становить 150 гривень за перший диплом і по 100 гривень – за кожен наступний. Наприклад, один диплом – 150 грн, два дипломи – 250 грн, три дипломи – 350 грн і т.д. Кошти сплачуються в безготівковій формі на розрахунковий рахунок, який оргкомітет надає зацікавленим особам у відповідь на письмовий запит.

Щоб отримати друковані або електронні дипломи, надсилайте, будь ласка, на електронну адресу vg2001@ukr.net електронний лист довільної форми (можна коротко, за наведеним нижче переліком даних), в якому просимо вказати:
• дані учнів та вчителів, яких ви хотіли би відзначити дипломами (прізвище, ім’я та по батькові (за бажання), для учня/студента — клас/курс та повну назву навчального закладу; для вчителя/викладача — посаду та місце роботи),
• формат диплому – паперовий чи електронний
• куди бажаєте отримати диплом (дані Нової пошти — ПІБ отримувача, телефон, населений пункт, номер відділення — у випадку замовлення паперового диплому; електронну адресу — у випадку замовлення електронного).

Просимо ретельно перевіряти дані перед відправленням, тому що в дипломах вони будуть вказані саме і лише так, як у ваших електронних листах.

Якщо вам зручніше надіслати заявку на вайбер, просимо надсилати її на номер (098) 500 47 60.

Якщо в телеграм або воцап — на номер (050) 339 39 85.

У відповідь ми надішлемо суму до сплати й банківські реквізити для оплати. Після отримання оплати та підтвердження її здійснення (скріншот, квитанція про оплату в електронному вигляді або фото паперової квитанції про оплату) дипломи буде надіслано на вказане відділення Нової пошти або на вказану електронну адресу відразу після виготовлення. Найближча розсилка запланована на 26 травня.

Радимо оформлювати замовлення завчасно, щоб встигнути вручити дипломи і подяки. Після 1 червня прийом замовлень не здійснюватиметься.

The post Як отримати дипломи і подяки конкурсу “Я – журналіст!” після 15 травня appeared first on Я - журналіст.

Конкурс зібрав роботи від 1355 учасників з усіх областей України в 4 вікових категоріях: учні 5-7 класів, учні 8-11 класів, коледжів і профтехів, студенти закладів вищої освіти та педагоги. Номінація для вчителів — новинка цього року, і ідея спрацювала: кожна п’ята робота надійшла від педагогів.

Наймолодшому учаснику конкурсу — 9 років, найстаршій — 75. Найбільше робіт надійшло з Харківської області — 170.

На церемонії в Національній спілці журналістів України переможців привітали голова НСЖУ Сергій Томіленко, перша секретар НСЖУ Ліна Кущ, голова Держкомтелерадіо Олег Наливайко. Ряд учасників отримали відзнаки від партнерів конкурсу: нагороди НСЖУ в спецномінації «Журналісти важливі» та Подяки і подарунки від Державного комітету України з питань телебачення і радіомовлення.

Всеукраїнський конкурс «Я — журналіст!» проводиться з 2009 року. Він був започаткований у Рівному, а з 2016 року став усеукраїнським. Конкурс проводять його організатори, Віталій Голубєв та його дружина Юлія Новак-Голубєва, за власні кошти та з допомогою донатів небайдужих українців. Головний приз — ноутбук — уже традиційно надала Національна спілка журналістів України.

Організатори конкурсу висловлюють глибоку, щиру вдячність усім, хто допоміг і допомагає в його проведенні.

Книжки від видавництва “Ранок” – окраса призового фонду конкурсу “Я – журналіст!”

До формування призового фонду долучилися:

• Національний університет «Острозька академія»,
• видавництво «Ранок»,
• «Видавництво Юлії Сливки»,
• бренд косметики Lelia,
• бренд канцелярії Tse Tobi,
• освітня експертка Юліана Макар,
• психологиня Ольга Іщук,
• журналістка Оксана Ровенчак,
• фотохудожник Олександр Харват,
• педагогиня Ірина Василенко,
• володар Гран-прі 2023 року Олександр Кононенко та інші меценати.

Другий рік поспіль конкурс підтримує польська журналістка українського походження Аліна Макарчук (TVN24, Gazeta.pl). Цьогоріч вона не лише долучилась власними коштами і часом, а й організувала збір на підтримку конкурсу серед польських журналістів.

Після нагородження в Києві окремо відзначено регіональних лауреатів від Харківської, Дніпропетровської та Запорізької областей.

The post Головне про нагородження переможців конкурсу «Я — журналіст!» 2026 року appeared first on Я - журналіст.

Сергій переконаний, що героїзм починається не з орденів – він починається з людей, яких ти любиш і заради яких стаєш на захист. 

Я приїхала не за офіційними формулюваннями. Я хотіла почути живу історію: про минуле, сьогодення та простих людей, які стали героями. 

• Сергій Борисович Гуцалюк – голова Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної памʼяті, історик, капітан ЗСУ, старший офіцер відділення моральної підтримки Угруповання військ (сил) «Південь». 

– Які події вашого життя, повʼязані з війною, ви памʼятатимете завжди? 

– Передусім це початок війни – їх у нас фактично два: 2014-й і 2022-й роки. Добре памʼятаю перші дні, коли було захоплено Крим, а також весну та літо 2014-го, коли в Одесі тривало протистояння і не було зрозуміло, чи повториться в місті кримський сценарій. 

Дуже глибоко врізалася в памʼять і моя перша поїздка на фронт. Ми їхали у повну невідомість, не знаючи, що на нас чекає. Дорога тривала майже дві доби. І тоді був такий самий сильний дощ, як і сьогодні [30 вересня 2025 року – примітка]. Я добре памʼятаю дату: 21 вересня 2016-го. 

Ще яскрава згадка – перший день повномасштабного вторгнення. Його забути неможливо. Так само памʼятаю російські обстріли касетними боєприпасами з «Торнадо». Улітку цього року я тричі підпадав під такі атаки на Донеччині. Враження було таке, ніби все падає просто на тебе: один зі снарядів упав за двісті метрів. 

– Чи є у вас особистий герой – людина, яка стала символом мужності та стійкості? 

– Це не одна людина. Якщо говорити про діячів культури, то для мене це, безумовно, Тарас Шевченко та Василь Стус. Якщо говорити про військових, то серед моїх орієнтирів – одесит Всеволод Змієнко, а також Михайло Омелянович-Павленко – видатні постаті української мілітарної історії. З-поміж політичних діячів найбільш героїчною постаттю для мене є Вʼячеслав Чорновіл. 

А загалом зараз дуже багато людей проявляють героїзм. Ми живемо в час великих випробувань, і в моєму оточенні є чимало людей, яких я можу назвати героями. 

– Які події новітньої історії України ми маємо закарбувати в колективній памʼяті, щоб уникнути помилок у майбутньому? 

– Насамперед це Революція на граніті, Помаранчева революція, події 2014-го та 2022-го років. Усі вони – етапи нашої боротьби за справжню незалежність. А особливо варто памʼятати те, що нині відбувається на окупованих територіях. Там триває цілеспрямоване знищення всього українського. У Маріуполь, як приклад, масово переселяють людей із азійських республік російської федерації. Місцевих мешканців витісняють або вони змушені тікати. Їм не дають можливості там жити: місто розбомблене, житло ніхто не відновлює, а до українського населення жодної поваги. 

Коли Україна відновила незалежність, масової боротьби тоді не було, адже вона відбувалася в середині ХХ століття. І завершилася не повною поразкою, а скоріше нічиєю. Саме це стало підґрунтям для відновлення незалежної держави. У світі взагалі нічого не буває марно та випадково. 

А ті події, які я назвав, – це ключові точки нашого шляху до повноцінної незалежності. Виросло покоління українців, яке вже не уявляє себе в іншій країні, окрім сучасної України – нашої політичної нації, що обʼєднує представників усіх етносів, які тут живуть. 

– Чи можна сказати, що сучасна війна вже стала історією, яку мають вивчати школярі? 

Вона вже зараз пишеться на наших очах. Багато школярів – це діти й онуки тих, хто служать у Збройних силах України. Для них ця війна – це не щось далеке, не сторінка підручника і не кадри зі старих фільмів. Уже пишуться книжки, знімаються фільми про сьогоднішні події. Діти самі є свідками, а подекуди й учасниками цієї реальності – через досвід родин. 

І ця війна на довгі роки, десятиліття, можливо, й століття залишиться центральною темою нашої історії. Її памʼятатимуть як боротьбу за українську незалежність. 

«Попри весь негатив, який несе війна, вона все ж стає двигуном суспільних процесів. Це констатація історичного факту», – Сергій Гуцалюк.

– Що ми як суспільство маємо зробити, щоб памʼять про героїв не перетворилася на формальність? 

– Над цим уже ведеться робота. В Українському інституті національної памʼяті, де я працюю, розроблено концепцію вшанування памʼяті про героїв та цю війну. Вона спирається на загальноприйняті світові принципи. 

Передусім потрібно фіксувати історію не лише в книжках чи у фронтових зведеннях. Дуже важливі живі розмови – інтервʼю з учасниками подій, їхні особисті свідчення. 

Не менш важливим є гідне вшанування загиблих. Зараз обговорюються підходи до створення надгробків: чи мають вони бути типовими, чи залежати від релігійної традиції конкретної людини. Для християн – одні символи, для представників іудейської, мусульманської чи буддистської спільнот – інші. 

Є й сучасні форми вшанування. Наприклад, у Кривому Розі встановлено велику електронну конструкцію, на якій 24/7 змінюються фотографії загиблих та коротка інформація про них. Це теж спосіб памʼятати. 

Варіантів багато, але головне – щоб памʼять була живою, а не формальною. 

«Куб памʼяті» у Кривому Розі – це унікальна споруда з використанням сучасних технологій, з чотирма екранами 3х3 метри кожен, на яких відображаються світлини Героїв та інформація про них. Комплекс складається з чотиристороннього LED-екрана. Обладнаний системою зовнішнього озвучення з підсилювачем, медіаплеєром, LED-контролерами та системою віддаленого управління контентом. Для надійності роботи передбачені інвертор, акумуляторна батарея резервного живлення. Для безпеки встановлено міжмережевий екран і модуль криптографічного захисту інформації, а також охоронна система й кліматичні шафи. Завдяки такій комплектації споруда може працювати цілодобово і за будь-яких погодних умов. 

Більш детальну інформацію можна переглянути на вебсайті виконавчого комітету Криворізької міської ради. 

– Коли ви чуєте слово «памʼятатиму», яка картинка постає перед очима? 

– Згадується все – від родинних свят до великих воєнних подій, що стосуються всього нашого суспільства. Національна памʼять формується так само, як і в окремої людини. Тобто є власні родинні традиції, спогади, а є спільна памʼять. І вона починається з родини. 

З родинних свят найяскравіше памʼятаю день народження мого онука. Він народився у 2022 році – у перший рік повномасштабного вторгнення. Коли поруч стільки біди, раптом приходить такий дарунок. Багато людей, у яких діти народилися в 2022-му, казали, що це благословення згори. 

Онук Руслан

– Як ви будете пояснювати своєму онукові, чому так важливо памʼятати? 

– Без памʼяті немає майбутнього. Людина не може існувати без памʼяті – це одна з головних її ознак. Памʼять – це традиція, це повага, це шанування родини, старших, це розуміння того, як правильно поводитися в суспільстві. Наші цінності мають довгу історію – вони тягнуться ще з дохристиянських часів. Без памʼяті неможливий розвиток ані для окремої людини, ані для цілого суспільства. 

– Що означає для вас бути героєм сьогодні і як цей образ відрізняється від уявлень минулих поколінь? 

– Не можу сказати, що уявлення надто змінилося. І тоді, і зараз героями стають прості люди. Ми, коли робили відео про Героїв України з оперативним командуванням «Південь», спілкувалися приблизно з 15 нагородженими. Усі вони звичайні люди, спокійні, без пафосу. Але в момент небезпеки вони повели за собою інших, не злякалися, діяли рішуче. І багато хто з них узагалі не був професійним військовим. 

Якщо читати біографії героїв минулих поколінь і порівнювати з теперішніми, то історії дуже подібні. Людина жила звичайним життям, аж тут стається переломна подія, і вона починає діяти. Єдине, що змінюється, – техніка. Наприклад, у Першій світовій війні новими були кулемети, важка техніка, вперше масштабно застосовано отруйний газ. Авіацію також уперше використали не для розваги, а для бою. А зараз – дрони, кіберпростір, зовсім інший вимір війни. Хто міг подумати, що колись буде війна дронів? Але суть лишається: герої – це прості люди, які у важливий момент не здаються. 

– Якби у вас була можливість залишити майбутнім поколінням попередження з власного досвіду, що б ви сказали? 

– У світі завжди відбуватимуться події, які змінюватимуть життя цілих народів. Це не зникне. І наше покоління зараз живе саме в такий час. Нам потрібно вистояти. Потрібно боротися за своє. 

Майбутнім поколінням я б сказав памʼятати це: свобода ніколи не дається просто так. І завжди її доводиться захищати. 

«Історія доводить: потрібно бути готовими завжди. Наприклад, базові навички першої медичної допомоги мають бути не лише у військових, а й у цивільних. Бо в критичний момент саме ці знання рятують життя. Недарма ще з античних часів існує вислів «Si vis pacem, para bellum» – «хочеш миру – готуйся до війни», – Сергій Гуцалюк. 

– Чи є історія – ваша або почута від побратимів, що врізалася в памʼять і зворушила до сліз? 

– Такі історії трапляються часто, але наведу кілька, що найбільше вкарбувалися. У мене є два товариші. Олександр у 2015 році отримав важке поранення. Він лікувався півтора року, і досі в нього одна нога довша, інша коротша. Але він вижив, вистояв. Нині Олександр керівник Veterans HUB ODESA. 

Другий – Олег. Він був дуже важко поранений на Запорізькому напрямку у 2022 році. Заряд «Граду» впав буквально за кілька метрів. Він дивом лишився живим. У нього були вибиті внутрішні органи. Два роки лікувався і зараз уже ходить. Коли Олег знімає одяг, бачу, що там просто немає живого місця. Але він живий. Це найголовніше. 

Знаю ще історії, де служать і батько з сином, і мама з донькою. І попри все, у цих двох історій – світле завершення: люди вижили, пройшли лікування і сьогодні активно працюють у ветеранському хабі. Ми разом займаємося патріотичним вихованням молоді, як і до повномасштабної війни, зокрема в дитячо-юнацькій військово-патріотичній грі «Сокіл» («Джура»). Це, мабуть, найбільша перемога – коли люди після цього не просто залишаються живими, а ще й несуть силу далі. 

Сергій Гуцалюк разом із сином Романом 

Сергій Гуцалюк разом із Олександром Голопотелюком 

Сила – це не пафос, а жива, часто непроста реальність. Вона народжується у виборі, який люди роблять щодня. У вірності тим, хто поруч. У памʼяті про тих, кого вже нема. На цьому й тримається Україна. 

І я ніколи не забуду свою розмову з Сергієм Гуцалюком. Ми говорили у трагічний для Одеси день – під зливою, що вперто не стихала. Того дня загинули люди. Напевно, було щось символічне в тій погоді. 

Я ніколи не забуду, як Сергій говорив про втрати, про гідність, про відповідальність, про памʼять. Це залишиться зі мною на все життя. 

Памʼятатиму. 

Софія ДМИТРІЄВА,

володарка Гран-прі XVI всеукраїнського конкурсу творчих робіт “Я – журнаілст!”,

студентка І курсу факультету журналістики Національного університету “Одеська юридична академія”

На Європейській площі в Одесі встановлено народний меморіал із прапорцями на честь загиблих українських воїнів

The post Жива історія: Сергій Гуцалюк про героїв і памʼять  appeared first on Я - журналіст.