Понад усе йому не подобалися вихідні й канікули. Вихідні він ще якось міг перечекати, а от канікули… То було справді нестерпне випробування. Часто зітхаючи, ніби подихом намагаючись підганяти час, переконував себе, що очікування зустрічі – солодке відчуття. Його можна порівняти лише з емоціями від високих оцінок у табелі наприкінці травня. Він ледве стримував сум і вкотре перебирав приємні спогади. Дівчатка з філологічного профілю, викладачі, математики та інформатики, майбутні історики й економісти, хлопці з військового ліцею… Постаті пролітали в пам’яті, немов різнокольорові метелики.
Тихо, надто тихо. У коридорах та класах порожньо. Пилинка, що попала у промінець сонця, зависла і не ворухнеться. Все завмирає в очікуванні дітей.
Аби не сумувати і згаяти час, він налив собі обліпихового чаю з медом і сходами піднявся до «Коридору слави». Щоб потрапити у Хоґвартс, потрібно було знайти платформу 9 ¾, а наш коридор на 2 1/3 поверсі. Потайки всміхнувшись вдалому жарту, зненацька замислився над протяжністю коридору, чи достатня вона. Коридор – гордість Коледжу. У час, коли його прикрашають новими портретами переможців і призерів олімпіад та змагань, старий Коледж надто хвилюється, але стримується, бо від гордощів у нього можуть тріснути стіни! Данило, Софійка, Олег, Наталка, Артем… – усі вони його діти. Згадуючи їх, стає наче вищим, легшим, і, аби не стеля, то, мабуть, злетів би, немов повітряна кулька. Проходячи повз світлини, відчуває, як його настрій поліпшується з кожним кроком.
Підморгнувши осені, яка мимоволі спостерігала за ним через вікно, помітив, що жовтогарячий йому личить. Клени якраз змінили колір листя, а зелене обрамлення з кущів туї та каштанів молодило, освіжало й скидало кілька десятків літ. У цьому році йому – 90, ювілей… І це не жарт. Він ніколи не відчував себе просто будівлею, адже Коледж – це не стіни, це люди в ньому, його діти. І зараз, напередодні свята на його честь, насолоджувався метушнею урочистих приготувань. Намагаючись не підглядати і не підслуховувати, він уявляв собі свято: танцювальний гурт «Арабески» кружлятиме, як легкі сніжинки взимку, духовий оркестр «Роксолана» з властивою урочистістю та блиском подарує грандіозність звучання, а Леся Валентинівна гляне на всіх, усміхнеться й промовить: «Із ювілеєм тебе, наш любий Коледже»!
Як добре, що клени багряні, бо від такої кількості приємних слів, усмішок і побажань він неодмінно почервоніє і збентежиться. Те, що його люблять, опікуються ним, розвивають, хвилюються за нього, не було сумнівів. Давній друг – медичний коледж, що жив трохи вище на пагорбі, зазначав, що його приятель аж надто вимогливий до себе. У сьогоденні бути сучасним, досвідченим, розвиненим і водночас по-домашньому приємним, комфортним, як плед у червону клітинку, здатен не кожен. Коледж був обізнаний у комп’ютерних науках, володів кількома мовами, а про користування 3D принтером і спілкування у Всемережжі зрідка навіть консультував своїх друзів. Дякуючи дітям, мав активне соціальне життя на сторінках у Facebook, Instagram та TikTok. Точно знав і пишався, що таким тісним атмосферним стосункам, як у нього з дітьми, потайки заздрять більшість його колег.
Задоволено всміхнувшись, він ще раз подякував Всесвіту за такий емоційний зв’язок. А як інакше? Він знає всі таємниці, як дітей, так і викладачів. У кого коли контрольні чи тести, хто вивчив, підготувався, а хто довивчав у кутку на підвіконні. У кого який настрій чи плани, хто забув спортивну форму, зошит, книжку чи взагалі зробити дослід з хімії, і чим це смачненьким пахне з їдальні. Із цих маленьких буденних подій і складається велика історія шкільного життя.
А знаєте, як проходить знайомство з новенькими? Кожен рік він із нетерпінням чекає на них. Восьмикласників видно одразу, бо перший тиждень трохи блукають коридорами поміж корпусами. На радощах Коледж навіть готовий забути, як на вступних іспитах від хвилювання за дітей у нього трясуться склопакети. Завжди приємні зустрічі, але прийде час, діти підростуть – і настане пора випуску. Це найважчий час для Коледжу. Якби він міг, то пішов би слідом за ними. Знадобився не один десяток літрів чаю, годин роздумів та спогадів, щоб зрозуміти: розлука не назавжди. «Його діти» приводили своїх братів і сестер, згодом дітей, поверталися до рідних стін викладачами та керівниками. І разом вони знову були великою сім’єю. Як завжди. Зі своїми радощами, клопотами, хвилюваннями, домашніми завданнями, буденною метушнею. Впевнено йшли вперед, розвивалися, перемагали, разом відкривали новий день. Віра в дітей, у їхні здібності, таланти надавала впевненості і приносила спокій. Він міг відпустити… У їхньому житті все буде добре, вони оберуть правильний шлях. А він буде чекати їх, адже йому тільки-но виповнилося 90! Ось знову через щирість почуттів став помічати незначний конденсат на вікнах! Не дай, Боже, ще помітять діти…
Звук сповіщення у Facebook повернув із виру думок. Його сусід, медичний коледж, геть засумував: студенти-медики також на дистанційному навчанні. Треба відповісти на повідомлення, переглянути новини, свіжі світлини його дітей та обов’язково поставити лайки. І неодмінно передати обліпихи й меду. Увечері створимо відеоконференцію у Zoom – почаюємо. Разом-таки чекати краще…
Арсеній та Родіон КАМЕНЄВИ,
переможці ХІІ всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”