Ми живемо серед людей, а тому повинні пам’ятати: коли боляче або зле комусь одному з нас, то цього не можуть не відчувати інші. Думаю, що всі народжуються щирими від природи. І більшість творить добро, тому що не може чинити інакше. Це ж і є благодійники.
Що сьогодні розуміють під поняттям «доброчинність»? Вважаю, що явище це належить до найбільших виявів людяності. Це не просто прагнення тих, у кого багато грошей, поділитися з тими, у кого їх зовсім немає, причому без втрат для себе. Це такий стан душі, котрий часто близький до самопожертви.
Благодійність відображає ті моральні принципи, якими людина послуговується в житті. Вони є своєрідними оцінними критеріями її поведінки та вчинків. Яскравим прикладом безмежної відданості нужденним можна вважати життєвий шлях скромної жінки Агнес Гонджа Бояджиу. У світі вона відома як матір Тереза. Скільки б не було дописів про принципи, оцінку її подвижницької діяльності, навряд чи вони вкладаються в наші традиційні уявлення. Представниця такої маленької і не зовсім благополучної країни, як Албанія, благодійниця подала всьому світові приклад безкорисливого служіння стражденним, аналогів якому в історії знайти важко.
Сімдесят років тому, у 1948 році, із кількома помічницями вона заснувала Орден Милосердя. Починаючи діяльність, намагалася наодинці протистояти всім людським бідам: безгрошів’ю, злидням, хворобам. Мати Тереза підбирала на вулицях одного з найбільших індійських міст – Калькутти – помираючих, прокажених, рятувала психічно хворих дітей у ліванському Бейруті. Ця мудра жінка вважала, що «варте уваги лише те, що ми зробили в житті через любов до ближнього. Для світла у світі, для духа, для любові ». Мабуть, завдяки своєму вихованню, оточенню, вірі в Бога, майбутня свята ще в дванадцять років вирішила стати черницею, а у вісімнадцять вступила до ірландського католицького ордену й присвятила своє життя добродіянням.
У другій половині ХХ століття діяльність Ордену Милосердя поширилася на країни Азії, Африки, Європи й Америки. Тепер у ньому працювало понад п’ятсот дитячих притулків, сотні будинків для людей похилого віку, лікарень для хворих на СНІД, інші благодійні центри. Чотири тисячі черниць щодня рятували тих, хто цього потребував. За безкорисливу й самовіддану працю матір Тереза була нагороджена Нобелівською премією миру. Мені глибоко в серце запали її слова, що стали для багатьох дороговказом :
«… для кожної людини Господь Бог намітив найкращий життєвий шлях », «світ врятує любов і доброта », «…любіть безкорисно. Наші серця мають сповнитися любов’ю до людини ».
Благодійність була і в традиції дореволюційних українців. Не існувало короткочасних галасливих кампаній, виникала внутрішня потреба однієї частини населення допомагати іншій, а спонукав до цього суто християнський гуманізм. Багаті підприємці (Симиренки, Яхненки, Терещенки, Ханенки ) будували лікарні для хворих, у тому числі й на туберкульоз, притулки для сиріт і людей похилого віку . Причому більшість цих закладів працювала під девізом: « На лікування приймаються всі, хто потребує допомоги, незалежно від національності та віросповідання ». Тут допомагали не «людству взагалі», а конкретному хворому, певному жебракові, який ночував просто неба.
Особливо мене вразив заповіт одного з найбагатших українців того часу – Артемія Терещенка. Будучи доволі успішними підприємцями, члени його родини взялися за благодійництво. У рідному Глухові на свої кошти вони побудували ремісниче училище, жіночу й чоловічу гімназії, учительський інститут, приміщення банку, заснували лікарню, у якій безкоштовно надавалися медичні послуги. Щороку відраховували на її утримання два відсотки прибутків. За рік було зведено нічліжний заклад із відповідними побутовими умовами, утримання якого становило п’ятсот карбованців щороку. Коли ж виникла ідея створити в Києві музей старовини (нині Музей українського образотворчого мистецтва), брати Терещенки пожертвували третину зібраної суми. Для експозиції вони передали свою колекцію слов’янської старовини, численні археологічні знахідки, картини Врубеля.
А як боляче сьогодні дивитися на те, як старенька бабуся на тремтячій долоні перебирає копійки, сподіваючись, що вистачить на хліб. У такій ситуації не соромно, якщо звичайний перехожий запропонує допомогу. Це – ознака вихованості. Живучи серед людей, спілкуючись із ними, спостерігаю, як багато тих , хто потребує доброго слова, співчуття , підтримки , поради. Намагаюся не бути пасивним спостерігачем подій, а разом із однокласниками активно беру участь у благодійних акціях: «Подарунки від Святого Миколая» (для дітей із обмеженими можливостями Скадовського реабілітаційного центру «Надія»), «Допоможемо воїнам АТО», «Врятуймо зимуючих птахів». Члени волонтерського загону нашого класу відвідують ветерана педагогічної праці С.Г.Зубелевич, вітають зі святами, допомагають у справах. Тому я переконана, що вчинки, продиктовані доброю волею, небайдужістю до проблем інших, безкорисливою підтримкою тих, хто її потребує, і є благодійністю. Якби більшість зробила її частиною свого життя, то світ став би кращим.
Анастасія ПЛАСКАЛЬНА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Херсонська область.
Читайте також:
10-річна дівчинка про свою поведінку в соцмережах: “Вигадую собі вік, місце проживання, клас”
Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса