Палаци. Зазвичай так називають певні маєтки чи хоча б їх руїни, які залишилися з князівських та царських часів. Проте, є й інше розуміння цього слова. Жителі села Здовбиця, що на Здолбунівщині, називають палацами певну місцину, де, правда, від замку і сліду не залишилося.
«Так чому ж тоді палаци?» – запитаєте ви. Як кажуть, диму без вогню не буває. Дійсно, колись на пагорбі, що тепер посеред лугу в центрі села, височів палац, але пізніше його було зруйновано. Та давайте по черзі. Першою в ній стоїть завдання розповісти про саму назву села.
І так, вперше згадка про село Здовбиця датується 11 жовтня 1487 року. Версій назви є декілька. Згідно першої, Здовбиця названа іменем її першого жителя Здовби. Якщо вірити іншим джерелам, то ніби-то це село заснували вихідці з племені дулібів, які «здовбували» будівельні матеріали для спорудження укріплень: камінь, крейду, глину- цих природніх матеріалів ще й нашому століттю дісталося!
Згідно ще однієї версії, село стало Здовбицею завдяки майстрам здовбичанам, що виготовляли, «здовбили» з колод човни.
Але звідки ж взялися оті палаци? Їх історія розпочалася ще з княжих часів. Спочатку Здовбицю продали Федору Острозькому, а пізніше, у 1487 році, вона дісталася князю Костянтину Острозькому. Власне, з XIV до XVIII століття Здовбицькі землі перебували під владою князів Острозьких.
Олександр Ольшевський у своїй книзі «Пам’ятаймо, якого ми роду…» пише: «у 1620 році помер Януш Острозький, а разом з ним закінчується і вся чоловіча лінія князів Острозьких». Всі володіння перейшли до рук Олександра Заславського. За його розпорядженням було проведено перепис усіх володінь, що в переліку складали 80 міст і містечок, 2760 сіл, в тому числі і село Здовбиця.
А далі прямі докази того, що дійсно колись на пагорбах, оточених річкою Безодня і, так званій, найвищій точці Здовбиці, з якої сонячної погоди видно найближчі села, височів замок. В документі, датованому 4 квітня 1621 року, описується панський двір в Здовбиці.
Сказано, що він був оточений валом, обсаджений дубами і кущами дерну. На самій горі були староруські фортечні забудови, середньовічні палати замку. Зараз важко уявити, що там, де молодь села смажить шашлички влітку і катається на санчатах взимку, кілька сот років тому справді був палац. О. Ольшевський в своєму дослідженні, опираючись на архівні матеріали, документи, публікації різних років пише, що вхід був через в’їзну браму, яку закривали ворота.
Над брамою знаходилася світлиця на шість вікон а навпроти – будиночок, де зупинявся князь у випадку приїзду. В дворі був будинок економа, пивниця, льодовня. У панському фільварку були робочі воли, рогата худоба, свині, вівці та різна птиця. У княжому маєтку було ще й два ставки з двома водяними млинами.
Всього ж поселення налічувало 89 дворів, власники яких: гайдуки, які становили збройну охорону; путні бояри – для посилки з «папером»; рибалки; мельники; стрільці та селяни-огородники. А Здолбунів на той час міг похвалитися лише 12-ма. До речі, тоді це місто належало до Здовбицької волості й підпорядковувалося їй, а не навпаки, як зараз.
У 1753 році згідно Колбушовської угоди, Здовбиця перейшла до князів Любомирських. У 1831 році Фрідерік Любомирський збудував у Здовбиці князівський палац з 2 будинків, а на прохання княгині було зведено католицьку капличку, яка діяла для прихожан католицької віри до 1960 року. За переказами, від самого маєтку попід водами річки Безодні, що омиваючи, охороняла палац, вів підземний хід до каплички. Його довжина – понад 500 метрів і зрозуміло, що це був запасний вихід та вхід до палацу для тих, хто володів таємницею.
За чутками, до цієї версії додається ще й любов чоловіка до дружини та його турбота – адже, маючи проблеми зі здоров’ям, княгиня пересувалася в інвалідному візку. Оминаючи дороги та вартових, вона потрапляла в капличку своєю дорогою. Про те, що підземні ходи не вигадки – свідчать ті селяни, чиї земельні наділи впритул підходять до пагорбу: не вельми приємно провалитися під землю з борінками чи плугом! Та пройти шлях повністю не вдалося нікому- аварійність тунелю лякала навіть знаменитих відчайдухів!
Були тут і археологи. З матеріалів відомого вченого-археолога І.К. Свєшнікова в 1957-1958 роках, випливає ще й давніша сторінка історії цієї місцини: поселення та могильник доби ранньої бронзи другого тисячоліття до нашої ери! Знайдені були й реліквії доби середньовіччя: уламки кольчуг та посуду.
Князівський палац був частково зруйнований російською армією 1915 року, та ще в 1939 році в одному із уцілілих будинків був пункт прийому молока від селян. У 40-х роках маєток був зовсім зруйнований. Та ще до цього часу люди називають місце «палацами».
Збережено лише залишки минулої краси, де колись буяв розкішний парк, ріс сад з декоративними квітами, а посередині була липова алея… А сьогодні – шумить струмок (та колишня Безодня, що впадає до Усті), звивається стежина на пагорб – до старезного дуба та лип, що дарують приємну прохолоду літнього дня. Сюди традиційно щороку приходять випускники милуватися сходом сонця – адже така краса відкривається оку світанком на багато кілометрів навкруги! Саме тут, вдалині від доріг та пилу, дозріває цілющий терен, цвіте бузина та липа.
Дбайливі руки зберуть цілющі ягоди та цвіт, щоб дарувати людям напої здоров’я. Кожен, хто прийде сюди, обов’язково зачерпне джерельної водиці, а то й додому візьме. Особливість її така, що може тривалий час зберігатися в оселі навіть не змінюючи смаку та вигляду – справжня жива вода! Переходимо місточком Безодню та й залишаємо позаду себе цю мальовничу місцину.
А в серці несемо відчуття самобутності цієї землі, пройнятої духом легенд про давні часи, віковічними таємницями та переказами про далеке минуле, що перекликається з сучасним, даруючи неймовірну чаруючу таємничість цій чудовій місцевості…
Світлана ТИМОЩУК