Записник Христини

Події відбуваються у 1937 році

– Зою, прокидайся, – Катруся смикає мене за руку.

Я крізь сон відмахуюся від неї.

– Зою…

– Відчепися.

Я відвертаюся до стінки і знову поринаю в теплий казковий сон. У ньому я, Катруся та Христина танцюємо на зеленій галявині в гарненьких сукенках. Повітря іскриться в променях сонця. А яка гарна музика! По моєму обличчю навіть течуть сльози від зачудування. Хоча, стривайте! Це – не сльози, а холодна вода. Я швидко розплющую очі.

Переді мною – Катруся. Мокрою ганчіркою вона витирає мені обличчя.

– Ти здуріла? – я рвучко сідаю на ліжку.

– Піднімайся та збирайся, – незворушно каже сестра, – Не можна запізнюватися до школи. Це – сором піонерці.

Піонери  – це «вірні юні ленінці», тобто всі ті діти, які отримали червону краватку і тепер мають гарно вчитися, допомагати дорослим у розбудові держави, та, власне, вчасно приходити до школи.

Я закочую очі і валюся назад на постіль. Катруся відносить мокру ганчірку до вбиральні і повертається назад.

– Я вже вмита й зачесана, – говорить вона тоном вчительки, – якщо ти зараз же не встанеш, то я піду без тебе, а ти запізнишся і вислуховуватимеш догану, стоячи перед усім класом, Сонько-Оленка.

Сонько-Оленочка – це моє прізвисько. Воно походить від дитячого фільму «Розбудіть Оленку!», на який ми ходили разом з Лідою і Вітею Целякіними. Ліда – це моя найкраща подружка, Вітя – її старший брат, теж наш друг, а у фільмі розповідається про дівчинку Оленку, яка весь час запізнювалася до школи, бо зачитувалася книжками і пізно лягала спати. Її брат з однокласниками вирішили провчити дівчинку: змайстрували механізм, який скидав яблука на ліжко порушниці і влаштували так, щоб вона прийшла рано до школи у вихідний день. Власне, фільм мені сподобався, бо був дуже веселий, проте зараз мені сміятись щось не хочеться.

Я зістрибую з ліжка і біжу вмиватися-розчісуватися. Катруся, повільно одягаючись, спостерігає за моїми марними спробами швидко заплести кіски.

– Ти не пришила комірець, – нагадує вона.

А й справді, не пришила.

Я кидаюся до столу і силкуюся протягти нитку через голку. Я поспішаю, руки в мене не слухаються, тому нічого не виходить.

– Катрусю, допоможи мені!

– Ти маєш сама це робити, ти – піонерка, – відповідає сестра.

– Але я не встигаю!

– Я теж не встигаю до школи, якщо чекатиму на тебе!

– Гаразд-гаразд, – здаюся я. – Я зараз все швиденько зроблю сама, тільки почекай на мене і підемо разом до школи!

– Добре, – погоджується сестра. – Я поки піду снідати.

Я ж залишаюся пришивати випраний білий комірець та манжети до темно-коричневої сукні. Це – частина нашої шкільної форми, яка складається з вищезгаданого плаття, темного фартуха та червоної краватки. Все це має бути охайно випрасуване, чисте і без дірок. Завжди. Інакше неохайний вигляд обговорюється на зборах піонерського загону (тобто нашого класу) і робиться суворе зауваження, бо для справжніх піонерів подібне – сором.

Справжні піонери – це такі як Катруся, Ніна Щукова – голова нашого піонерського загону, чи її найліпші подружки – Віра та Галочка. Вони завжди охайні, завжди самі роблять всі уроки (і правильно!), завжди говорять правду, радо допомагають дорослим і ніколи-ніколи не запізнюються.

З останнього пункту цілком зрозуміло: я до справжніх піонерів не належу.

Навіть коли я, страшенно поспішаючи, вкриваю пальці подряпинами від голки, то все одно запізнююся.

– Я не можу тебе більше чекати, – каже мені Катруся, коли я залітаю до кухні. Вона вже давно поїла і тепер струшує крихти із скатертини, – Зрозумій, я не хочу отримати ще одну догану.

– А як же, піонери не запізнюються, – кидаю я, плюхнувшись на стілець.

– Саме так, – сестра киває. – Зустрінемось у школі.

Я проводжаю її поглядом, жуючи хліб з маслом.

– Не давися, а поїж нормально, – говорить мама, яка теж на кухні.

– Тоді я ще більше запізнюся і отримаю догану! З мене погана піонерка.

– І все ж це не привід сидіти в школі голодною.

– Справді? Ти не засмутишся через мене?

– Ні, сонечко.

– Тоді добре, – я посміхаюся мамі, а вона – мені у відповідь

Ми разом снідаємо й говоримо про всілякі дрібниці, такі як погода на вулиці, кісточки у вишневому варенні та кішка наших сусідів, що нявчала під вікнами.

– А тепер – марш до школи, – каже мама, коли я доїла все, що треба було. – Мені вже час відводити твого братика до дитсадка. І не лети вулицею, бо ще потрапиш під машину.

– Обов’язково, – гукаю я, обнімаю маму і вистрибую за двері.

Про звичайний біг (помірної швидкості) мама мені нічого не казала, тож я швиденько тупочу в напрямку школи. Невдовзі я вже віддихуюся перед дверима класу, не наважуючись увійти. Я знаю, що мене чекає і не можу змусити себе постукати у двері, тож натомість йду до найближчого вікна і визираю на вулицю. Там на вітру шумлять дерева.

Що ж, треба йти. Я рішучо відчиняю двері до класу. Усі діти повертають свої голови до мене. Вчителька також.

– Доброго ранку, Галино Дмитрівно, вибачте за запізнення, можна мені увійти? – все це я випалюю одним махом, без найменших зупинок.

– Яблуня Зоя, ти знову запізнилася, – вчителька супиться, – Скажи-но нам всім, чому твоя сестра Катя прийшла вчасно, а ти – ні?

– Я прокинулася пізніше.

– Хіба сестра не могла тебе розбудити?

– Я будила її, Галино Дмитрівно, – втручається Катруся.

– Я в цьому цілком впевнена, Катю, ти в нас чудова піонерка, а от твоя сестра, схоже, часом забуває, що носить червону краватку. Це дуже прикро, Зою, – голос Галини Дмитрівни стає сумним-сумним і я відчуваю, що мої щоки палають, – Піонер має бути надійною опорою партії, а ти! – вчителька обертається до класу, – Уявіть, що ви – весь клас – це одна бригада на заводі. Зоя запізнилася. Що б ви зробили?

Ніна Щукова піднімає руку.

– Так, Ніно.

– Написали б про це у стінгазеті і зробили б догану на зборах.

– Чудова думка, товаришко Щукова. Гадаю, запізнення Зої справді слід обговорити на зборах вашого піонерського загону, – каже Галина Дмитрівна. Вона обертається знову до мене, – Сідай на місце, Сонько-Зоя.

– Сонько-Оленка, – виправляє хтось, і всі гигикають.

Я йду і сідаю на своє місце поряд з Лідою. Галина Дмитрівна продовжує урок, а я дивлюся на дерева у вікні і думаю про справжню Оленочку, ту, яка у фільмі. Цікаво, що вона відчувала, коли з неї глузували через запізнення і навіть намалювали карикатуру на дошці? Не думаю, що вона сама сміялася так, як глядачі. Хоча хто знає? У фільмі про її почуття не згадується.

***

Далі уроки йдуть так, як завжди. Ми пишемо, читаємо, розв’язуємо задачки, а на перервах вибігаємо в коридор. Я з Лідою стрибаю на одній нозі до сходів і назад. Хто встав на підлогу – штрафний бал, а три бали – цукерка «переможцю». Ми так граємо щодня, бо це – весело. Правда, після таких ігор мої кіски часом розплітаються, а Лідине волосся страшенно куйовдиться і вона залишає його таким до кінця дня.

З вищезгаданого зрозуміло: Ліда також не належить до справжніх піонерів.

Саме тому мені з нею так добре. Ми вигадуємо різні неперевершені витівки (наприклад – влаштовуємо будиночки на деревах), до яких часто приєднується її старший брат Вітя. Катруся зазвичай не бере участі в наших авантюрах, бо занадто правильна для цього. Вона часто залишається вдома або йде до Ніни Щукової. У неї часто збираються справжні піонери з нашого класу чи навіть з паралельного. Інколи приходять й старші дівчата з нашої жіночої школи, тож Катруся крутиться в правильному товаристві.

***

На великій перерві всі остаточно забувають про моє спізнення, бо стається приголомшлива подія. Ніна Щукова зачиняє двері класу і стає посередині на місце вчительки.

– Товаришки! – завзято вигукує вона точно так, як голова нашої піонерської дружини (тобто всієї школи). – Товаришки! У мене є до вас звернення!

– Та кажи вже, – гукає Ліда.

– Так, кажи, – підтримують інші.

– Як це не прикро повідомляти, та, боюся, Любов Іванівна, вчителька малювання, може зашкодити нашому соціалістичному суспільству. Я була в неї вдома і бачила різні міщанські книжки. Вони всі були химерними і буржуазними. А ще я бачила у Любові Іванівни вирізки з газет і брошури такі, що тільки палити. Тому я пропоную всім нашим загоном піонерів написати на неї скаргу, нехай влада розбирається.

Я вражено кліпаю очима.

Нічого собі!

Любов Іванівна – наша сусідка, яка мешкає разом з нами в комунальній квартирі. І коли це Ніна встигла в неї побувати? Я запитально дивлюся на Катрусю. Та киває, мовляв, було таке.

– Добре! – тим часом вигукує Вірочка – найліпша Нінина подружка.

– А хто писатиме скаргу? Там же не можна з помилками!

– Ніночка хай і пише!

– Так!

– Добре, але так, щоб інші дружини не дізналися!

– Так, щоб ми були першими і відзначилися!

– Стривайте-стривайте, – втручається Іра Колесник. – А з чого ти, Ніно, вирішила, що ті книжки – буржуазні? Ти їх читала, чи що?

Всі стихають.

– Якщо Ніна так сказала, значить так і є, – відповідає Галочка – інша Нінина подружка. – Вона – піонерка і наш командир, хіба ти їй не віриш?

– Ні, нехай скаже! – гукаю я.

– Так, хай скаже, хай скаже! – підтримують дівчата.

– Те, що книжки міщанські та буржуазні – легко зрозуміти з назви, – тоном знавця пояснює Ніна. – Наприклад, «Роберт Брюс, король шотландський» авторства Лесі Українки. Ми боремося проти королів, панів і всяких експлуататорів та гнобителів. А тут – король, ще й шотландський.

– І це все? – сміюся я.

– Ні, – з притиском відповідає Ніна, – не все. У неї там безліч книжок, і я впевнена, що всі вони подібного роду. Також в неї є багато буржуазних речей. Підсвічники, картини в різьблених рамках. Такі були в панів-аристократів, а Любов Іванівна – вчителька. Вона не повинна користуватися подібним, адже працює в сучасній радянській школі. До цього всього в неї є кілька занадто нарядних суконь і капелюшків. Такі, що за кордоном носять міщанки. Боюся, дівчата, Любов Іванівна може виявитися шпигункою.

– Вчителька малювання – шпигунка? – Іра так піднімає брови, що весь клас пирскає зо сміху.

– Під прикриттям, – незворушно киває Щукова, – Вона хоче розхитати наше суспільство, щоб…

– От цікаво, коли ти встигла побачити ті сукні? – втручаюся я.

– Ми з Катенькою були в гостях у Любові Іванівни. Тоді і побачили.

Я злегка кривлюся. Як же часом мене дратує Ніна Щукова! Особливо оце її «Катенька»! Мою сестру звати Катериною, і вдома її кличуть Катрусею. Для вчителів та незнайомців вона – Катя, а Ніна кличе сестру «Катенькою», щоб підкреслити, які вони гарні подружки. Що ж, нехай.

– Ви могли помилитися, – каже Іра, і сварка між дівчатами продовжується.

– Я хочу сказати лише, якщо вже і подавати скаргу, то треба точно переконатися, що для цього є вагома підстава, – врешті-решт вигукує Іра Колесник.

– Правильно, – підтримую я. Взагалі з Ірою ми не дуже дружимо, але зараз вона має рацію. До того ж, Любов Іванівна – майже моя подружка і талановита художниця, яку поважають тато з мамою. Я часом приходжу до неї в гості порозглядати  малюнки й поговорити.

– Так-так, правильно! – погоджуються інші дівчата.

– І як ви це збираєтеся перевірити? – в’їдливо запитує Ніна.

– Дуже просто, – заявляю я, – Ми підемо в гості до Любові Іванівни!

– І знову подивимось ті книжки, – додає Катруся.

Я вражено поглядаю на неї. Зазвичай сестра не підтримує моїх ідей.

– Вистежуватимемо злодіїв, як Оленка! – радісно сміється Ліда.

Вона має на увазі продовження фільму «Розбудіть Оленку» – «Оленочка і виноград» , де головна героїня з друзями допомагає ловити крадія винограду. Яка в них була весела пригода!

– І хто ж піде? – запитує Іра.

– Ми, – негайно кажу я, – Це ж наша сусідка.

***

Останні уроки тягнуться нескінченно довго. Я весь час поглядаю на годинник, що висить на стіні недалеко від портрета Леніна – вождя Жовтневої революції , під час якої пролетарії (тобто робітники) скинули царя і капіталістів (власників фабрик, заводів, землевласників та всіх інших, хто мав багато майна чи грошей). Після цього всі стали рівними і люди почали жити краще. Так нам розповідають у школі та наголошують: якщо ми старанно працюватимемо і знищуватимемо ворогів народу, то житимемо ще краще. Саме тому портретів Леніна по школі багато. Вони повинні нагадувати нам про обов’язок перед державою багато і гарно працювати.

Моя сестра-близнючка тихцем барабанить пальцями по парті (мені це видно зі свого місця). Навіть їй важко всидіти перед такою цікавою подією, як стеження за вчителькою.

Нарешті лунає дзвоник і ми водночас зриваємося з місця. Я швидко запихаю речі до портфелика і вистрибую з класу першою, бо Катруся затримується, охайно складаючи зошити та книжки.

– Я піду з вами і почекаю у вашому дворі, – каже мені Ліда.

– Так, а потім я здихаюся товаришки Яблуні і вийду все тобі розказати.

Ми змовницьки підморгуємо одна одній та гигочемо. Нарешті з класу виходить Катруся, а за нею – Ніна.

– Ходімо, дівчатка, – каже Щукова. – Нам треба встигнути зробити домашні завдання до того, як ви підете до Любові Іванівни. А також  продумати план.

Ми з Лідою одночасно закочуємо очі. Як же ця Ніночка любить командувати! І найгірше – те, що сестра дозволяє їй це. Катруся зовсім не проти, щоб Щукова йшла з нами. А я так сподівалася, що шпигування за Любов’ю Іванівною стане нашою (і тільки нашою!) з сестрою спільною пригодою!

Схоже, я помилялася.

У коридорі до нас приєднується ще Віра та Галочка, і ми всі вшістьох крокуємо зі школи в одному напрямку – до нашого будинку. Наші піонерські краватки майорять на вітерці, а у вересневому сонці виблискують капоти машин.

– Піонерський загін дуже відзначиться, якщо таки подасть скаргу на Любов Іванівну. Гадаю, якщо так станеться, то про нас навіть можуть написати у місцевих газетах! Це стало б чудовим прикладом для інших піонерських загонів, – торохкоче Ніна.

– Ми з Зоєю зайдемо зустріти Вітю зі школи, – вставляє Ліда.

– А це не може почекати? – незадоволено починає Ніна. – Сьогодні такий…

– Відповідальний день, – перебиває її Ліда. – Так, ми знаємо, але ми домовлялися з Вітею, правда ж? – тут вона непомітно штурхає мене ліктем у бік.

– Так, авжеж, – підтакую я. – Недобре, якщо Вітя нас чекатиме, а ми не прийдемо. Піонери ж дотримують слова.

– Що ж, ваша правда, – погоджується Ніна. – Тоді, дівчатка, біжіть, тільки не дуже затримуйтеся.

– Так, звичайно, – киваємо ми і вже за мить мчимо вулицею в протилежному напрямку.

Добігши до місцевого скверику, ми падаємо на найближчу лавку і голосно сміємося, так, що аж якийсь перехожий збентежено на нас оглядається.

– Піонери ж дотримують слова!- попискує крізь сміх Ліда. – Так точно, товаришко Зою! Ти це добре сказала! Щукова ніколи нічого не скаже проти піонерських правил, і ми не будемо робити з ними домашні завдання! Знаючи Ніну вона чіплятиметься до дівчат гірше за вчительку!

Ми ще трохи сидимо на лавочці та віддихуємося від бігу та сміху, а потім йдемо до Вітіної школи. Він вчиться в чоловічій гімназії, яка стоїть за кілька вулиць від нашої жіночої гімназії. Уроки в них закінчуються на кілька хвилин пізніше, тож Вітя ще у шкільному дворі разом із своїми товаришами.

– Вітько! Вітько! – з усіх сил кричить Ліда, щоб перекрити гамір.

– Вітько! – я аж махаю рукою, щоб привернути увагу піонера Целяткіна.

Нарешті він помічає і, попрощавшись з друзями, підбігає до нас. На Віті така сама червона краватка, як і на нас, але вона зав’язана недбало, а верхні ґудзики сорочки розстебнуті. Це дуже пасує до його завжди скуйовдженого русявого волосся.

– Привіт, дівчатка, – весело каже Вітя, – Яким це вітром вас сюди занесло?

– Щукова хоче писати скаргу на Любов Іванівну і відправилася до нас додому, щоб все пильнувати, – поважно пояснюю я.

– А перед цим треба зробити уроки під її наглядом, – додає Ліда.

Ми обидві говоримо дуже зловісним тоном, щоб Вітя краще відчув ситуацію.

– Йой, – каже він і ми всі втрьох прямуємо назад до скверику.

Там ми у всіх барвах переказуємо йому подробиці сьогоднішнього дня і під кінець я починаю страшенно пишатися тим, що мені доведеться обшукувати під прикриттям кімнату Любові Іванівни.

– Це ж шпигування за шпигуном! – захоплено вигукує Вітя, і я гордо задираю голову.

Далі ми гуляємо вулицями, розмахуючи нашими портфелями, копаючи носаками туфель камінці та насвистуючи різних пісень. Час від часу ми зупиняємося порозглядати плакати, що кричать до нас різнокольоровими закликами зі стін. Найчастіше на них пишеться: «Релігія – отрута, бережи дітей!» , «Жінки, йдіть у ради, комнезами, кооперацію!», «Менше слів – більше діла!», «Житлова кооперація – шлях до нового побуту!», «Піонере, вчися і борися за справу робітничого класу!» , «Не пий!», «Безграмотна дитина – сором матері» , але трапилися і кілька: «Пишним цвітом розквітає в серцях мільйонів жінок священне почуття материнства»  та «Ніж дітей сварити і бити, краще книжку їм купити». Це дуже сподобалося б Катрусі, адже вона перемальовує кожен вид плакату до свого блокнотика.

Біля одного з магазинів висить напис «Культурно торгувати – почесна праця». Ми сідаємо на тротуар навпроти (точніше – на портфелі, покладені на тротуар) і спостерігаємо за перехожими. Тітоньки із сумками та дядечки з портфелями або папками все поспішають і поспішають у своїх справах.

– Що ви скажете про «Рачків»? – хитро запитує Вітя. Сонце сліпить очі, тож він примружується.

Він має на увазі цукерки «Рачок», які продаються практично в кожному магазині.

– У нас немає ні копійки, – сумно відповідає Ліда.

– Ха! – Вітя підводиться з портфеля.

Він переходить вулицю, засунувши руки в кишені і поважно роззираючись довкола. Одразу ясно, що Вітя хоче похизуватися. Ми з Лідою з цікавістю спостерігаємо за цим. Невдовзі Вітя повертається з магазину. У руці він тримає торбинку цукерок «Рачок».

– Ого! – із захватом вигукую я.

– Де ти взяв гроші? – цікавиться Ліда.

– Знайшов копійки на вулиці, коли сьогодні йшов до школи, – пихато заявляє Вітя. – Бачили? – він махає торбинкою в нас перед носом.

І я, і Ліда хочемо дотягнутися до цукерок, але Целяткін відстрибує в бік, зухвало сміючись. Тоді і ми схоплюємося на ноги. Вітя кидається навтьоки, а я з Лідою з вереском за ним. Так ми гасаємо один за одним, аж поки перехожі не роблять нам зауваження.

– Хулігани! – свариться якась тітонька. – А ще піонерами звуться!

Та насправді ми всі просто дуркуємо. Набігавшись і нареготавшись, ми падаємо назад, на портфелі, а Вітя розкладає цукерки. Звичайно, що поділиться з нами. Я посміхаюся до нього. Вітя завжди ставиться до нас з Лідою серйозно і як до рівних, хоч ми на кілька років молодші. Він ніколи не повчає нас таким тоном, як Катруся чи Ніна, і не поводиться так, ніби він правильніший, розумніший чи кращий за нас. Вітя не соромиться гуляти з нами, навіть коли є можливість ненароком наштовхнутися на його однокласників. І радо бере участь у наших витівках. Це мені в ньому дуже подобається.

Тепер Вітя намагається поділити цукерки на три рівні купки. Це нелегко, адже «Рачків» всього п’ять. Вітя розкладає їх у рядочок і розглядає таким замисленим поглядом, ніби впевнений, що може знайти спосіб, поділити все порівну. Але ні. Такого способу не існує.

– А ти не хочеш пригостити свого малого братика? – врешті запитує Вітя.

– Хотілося б, – відповідаю я.

– Тоді ходімо.

Ми йдемо до дитячого садочка. Мій молодший братик Ромчик ще там, бо мама забере його тільки ввечері, після роботи. Я підходжу до кованої огорожі, за якою бігають діти. З-за дерев видно і саму будівлю. Кажуть, у цьому будинку колись жили пани, але після приходу більшовиків їх кудись виселили і тут зробили дитсадок.

– Поклич Рому Яблуню, – кажу я першій-ліпшій дівчинці, що несеться повз.

Невдовзі до огорожі підбігає мій маленький братик.

– Зоя пийшла! – пищить він.

– Привіт-привіт! – я присідаю навпочіпки, – А в мене для тебе щось є.

– Що? – Ромчик з цікавістю дивиться на мене, а тоді – на моїх друзів, які зупинилися неподалік.

– А ти вгадай!

– М’ячик?

– Ні, не він.

– Машина?

– Теж ні.

– Хим… – Ромчик супиться точно, як тато, коли читає газету.

– Ось! – з тріумфом кажу я і простягаю крізь ґратки долоню з цукеркою.

– «Рачок»! – радісно скрикує Ромчик.

– Тільки з’їж зараз, а то вихователька сваритиметься, якщо побачить, – радить Ліда.

Вона має рацію. Приносити цукерки до дитсадка заборонено, бо це погано впливає на дітей. Молоде покоління повинно бути стійким та загартованим, а цукерки (міщанські солодощі) тільки розбещують маленьких хлопчиків. Так принаймні якось пояснювала вихователька.

Ромчик одразу розгортає цукерку і запихає її до ротика.

– Хочеш ще? – запитує Вітя.

– Так!

– Тримай, – Вітя простягає крізь ґрати другого і останнього «Рачка».

– Ставайте в пари! Ставайте в пари! – кричить з кінця саду вихователька.

– До побачення, – кажу я.

– До побачення, – киває Ліда, а Вітя з серйозним виглядом тисне долоньку Ромчику.

Мій братик махає всім нам, широко посміхаючись, а тоді біжить шикуватися разом з іншими дітьми.

***

На жаль, Вітя не залишається почекати, як мине наше з Катрусею шпигування за Любов’ю Іванівною. Він відправляється до себе додому вчити уроки та читати повість «Пригоди капітана Врунгеля», яка друкується в щомісячному журналі «Піонер».

– А може ти даси мені «Пригоди Буратіно»? – запитую я, коли ми прощаємося.

– Іншими разом, – відмахується Вітя і біжить вулицею.

– Не ображайся, – каже мені Ліда.

Я вже давно прошу Вітю дати мені почитати книжку «Золотий ключик, або пригоди Буратіно», але він завжди відповідає щось на кшталт «Іншим разом». Власне, його можна зрозуміти. «Золотий ключик» Віті нещодавно подарували на день народження, і хоч повість трохи дитяча (там розповідається про пригоди дерев’яного хлопчика-ляльки, який ожив і пішов мандрувати), він дуже дорожить цією книжкою, бо вона в гарній обкладинці й ще зовсім новенька. Може, він дасть мені почитати «Буратіно» колись згодом.

– Звичайно ж я не ображаюся, – безтурботно відповідаю я, і ми біжимо мого дому готуватися до шпигунської операції.

***

– Де ви так довго були? – супиться Ніна Щукова.

Вона сидить у нашій спільній із сестрою кімнаті, на моєму ліжку.

– Ясно де – гуляли з Вітьком, – каже Катруся.

– Це – дуже недбала поведінка! – починає Ніна і я одразу розумію, що так просто від нас вона не відчепиться, – Замість того, щоб вчити уроки разом з нами і готуватися до відвідин Любові Іванівни ви просто гуляли! Бігали вулицями з Вітею Целяткіним! Ганьба! Хіба так поводяться піонерки? Хіба так вони вистежують ворогів народу та підлих шпигунів? Хіба так допомагають нашій чудовій радянській державі?

Ми з Лідою присоромлено мовчимо. Що тут скажеш? До правильних піонерів нам ой як далеко, і Щукова ніколи не втомлюється про це нагадувати. А Катруся сидить і з серйозним обличчям слухає палку промову своєї Ніночки так, ніби я не її сестра. Мені хочеться втекти звідси кудись подалі. До Віті, наприклад.

– А хіба Зої ще не треба йти до Любові Іванівни? – врешті запитує Ліда, – Здається, вона вже повернулася з роботи.

Ніна на мить замовкає, а тоді знову супиться.

– Перебивати дуже не добре, – каже вона. – Але так, дівчаткам вже час іти. А ми сидітимемо під вікнами про всяк випадок.

– Пихата курка, – шепоче мені на вухо Ліда, коли ми йдемо показати вікна вчительки Щуковій та її подружкам. – Не дивно, що вона така, коли в неї тато працює в міліції.

Я не встигаю як слід обдумати ці слова, адже за мить ми з Катрусею вже піднімаємося назад, на наш другий поверх.

Кімната Любові Іванівни розташована недалеко від наших. Власне, ми всі живемо в одній комунальній квартирі, де кожній родині чи пожильцю належить одна кімната, а кухня і ванна кімната спільні. Нам з сестрою пощастило, бо в розпорядженні сімейства Яблуні опинилася ціла зала. Це все тому, що в нашій родині аж шість осіб, які не можуть вміститися в одну кімнату. Таким чином Яблуні мають дві кімнати: одну більшу, у якій живуть мама з татом і Ромчиком (зала) та одну меншу, у якій спимо ми з сестрою та Христина (дівчача).

У Любові Іванівни кімната одна-єдина, і саме перед її дверима ми нерішуче тупцяємо на місці. Коли викривають шпигунів у фільмах – це одне, а в житті це не так вже і просто.

– О, це ви, дівчатка, – каже Любов Іванівна, відчинивши двері.

– Добрий день, Любове Іванівно, – протягує Катруся.

– І вам добрий день, – посміхається вчителька.

Вона вбрана у звичайну картату сукню, які нині є практично у всіх жінок. Нічого буржуазного я в цьому не бачу.

– Можна зайти до вас в гості? – чемно запитую я.

– Звичайно, дівчатка! – Любов Іванівна посміхається ще ширше і відступає в бік, даючи нам пройти. – Проходьте, подивіться на мої роботи, мені цікаво знати вашу думку.

– Ви завжди малюєте чудово, Любове Іванівно! – кажу я.

– Дякую, Зою, – сміється вчителька, а Катруся мовчки заходить до кімнати.

Роботи Любові Іванівни не цікавлять її так, як шпигування. А от я одразу іду дивитися, що нового намалювала наша вчителька-сусідка. І не дарма. Нова робота Любові Іванівни просто приголомшлива. На дерев’яній дощечці зображено букетик квітів, на яких сидить великий біло-блакитний метелик.

– Яка краса! – скрикую я.

– Я рада, що тобі подобається, – каже Любов Іванівна. – Якщо хочеш, то можеш взяти її собі.

– Собі? – перепитую я.

– Так.

– А вам не шкода?

– Що ти, – Любов Іванівна знову сміється. – Малюнки для того і потрібні, щоб ними милувалися. Бери, – вона простягає мені картинку. – Дівчатка, сідайте на диванчика, а я збігаю принесу чаю.

– Дуже дякую! – гукаю я і з захватом дивлюся на неочікуваний подарунок у своїх руках.

– Пам’ятай для чого ми сюди прийшли, – Катруся смикає мене за рукав. – Починаймо обшук.

Я злегка кривлюся і неохоче кладу картинку назад на стіл.

Що ж, Катруся права, треба таки починати.

Я і раніше бувала в кімнаті Любові Іванівни, але ніколи не розглядала її з точки зору кімнати шпигуна. Шпалери тут такі-самі, як і в інших кімнатах – у дрібненьку квіточку з хвилястими лініями. Не думаю, що це якось неправильно чи по-міщанськи. Ніхто не винен, що у будинку раніше жили підприємці і поклеїли такі шпалери. Те, що у Любові Іванівни є диванчик з гарною оббивкою теж нічого не означає. А от картини – це справді розкішно. По-перше, вони висять в різьблених дерев’яних рамах, а по-друге, на них дуже гарні зображення. Всього картин три. На першій зображена вродлива жінка у блакитній сукні. У руках вона тримає букетик квітів і мило посміхається всім, хто стоїть перед нею. На другій картині – великий букет польових квітів, що стоїть у склянці з водою. Це зображено так, ніби збоку світить сонце. А на третій картині розстеляється пшеничне поле, за яким видно ліс. Роботи дуже гарні і, думаю, мало в кого такі є, проте я не бачу в цьому нічого підозрілого, адже Любов Іванівна – художниця.

– Поглянь, – шепоче Катруся, – ось ці книжки.

І справді, на книжкових поличках рядочком стоять збірки віршів та романи. Серед них і «Роберт Брюс, король шотландський».

– Ти займися книжками, а я огляну все довкола, – кажу я сестрі.

– Гаразд, – погоджується вона і обережно підводиться.

Я ж прямую до шафи. Якось негарно копирсатися в чужих речах, але дверцята прочинені, тож я просто гляну, що крізь них видно. Проте краєчок побаченої сукні мене настільки вражає, що я обережно торкаюся його рукою. Вона блідо-рожева, а по тканині розходяться мереживні візерунки.

– Подобається? –  лунає голос.

Я здригаюся, а Катруся рвучко відскакує від книжкових поличок. Перед нами стоїть і посміхається Любов Іванівна.

– Вибачте, будь ласка, – скрикую я.

– Нічого страшного, – посміхається вчителька. Здається, вона зовсім не сердиться на нас. – Можете подивитись, якщо вам цікаво.

Ми не рухаємося.

– Що ж, тоді дозвольте я вам покажу, – каже Любов Іванівна і повністю відчиняє дверцята шафки.

Як тут багато різних суконь! Одні – прості, такі як картата сукня, що на вчительці. Інші – складніші та гарніші. Я помічаю кілька схожих на ті, які є в нашої мами.

– Звідки у вас стільки одягу? – похмуро запитує Катруся.

– Це ще з минулих часів, – пояснює Любов Іванівна. – Тоді мода була дещо іншою.

– Мода?

– Так. Тобто одяг, який було прийнято носити. Наприклад, ось це – сукня ще моєї мами, а це – бабусина, – вчителька дістає плаття з дуже довгою спідницею.

– Ого! – скрикую я.

Тканина не схожа на ту, з якої шиють одяг зараз, але видно, що за нею доглядають.

– А навіщо вам це? – не вгаває сестра.

– Як пам’ять про мою маму, – просто каже Любов Іванівна. – А ще – тому, що це гарно.

– Чому ви тоді тримаєте цей одяг у шафі поряд з тим, що носите?

– А чим це погано? – збентежено запитую я.

Катруся кидає на мене гнівний погляд.

– А тим. Я підозрюю, Любов Іванівно, що ви інколи одягаєте цей старомодний, дореволюційний і буржуазний одяг.

– Так, ти права, – киває вчителька.

– Навіщо? Ви аристократка?

– Ні, що ти. Просто мені в ньому легше малюється, бо приходить натхнення.

– Чому ж це?

– Катрусю, – починаю я, але сестра продовжує говорити далі.

– Певно, річ у тім, Любове Іванівно, що ви ніяк не можете прилаштуватися до нашого нового суспільства. До революції ви були заможною міщанкою, яка безтурботно жила за рахунок праці інших. Ви звикли до дорогих речей і досі не можете від них відвикнути. Та зараз часи змінилися. Люди повинні працювати для розбудови нашої країни, а ви носите ці розцяцьковані сукні і малюєте непотрібні гарненькі квіточки, замість робітників! Ви досі тримаєте підсвічники, хоча в будинку давно є електрика, та завішуєте стіни картинами в різьблених рамах. Зараз усі працюють на суспільне благо, а ви думаєте тільки про себе. Витрачаєте купу часу на прогулянки й малювання замість того, щоб зайнятися чимось кориснішим. Який приклад ви подаєте?! Вам, Любове Іванівно, має бути соромно, за свою поведінку, бо ви, на жаль, зовсім негідна вчителька, – виголосивши цю палку промову Катерина нарешті замовкає, щоб подивитися, яке враження справили її слова.

У кімнаті панує тиша. Чути тільки, як на стіні цокає годинник, а за вікном шумлять дерева.

– Що ж, – врешті каже Любов Іванівна. На жаль, я зовсім не можу зрозуміти вираз її обличчя. – Я почула твою думку, а тепер, будь така ласкава вислухати мою. Підсвічники і картини мені залишилися від бабусі. Я не збираюся викидати їх тільки тому, що комусь не подобається, що я їх маю. Ти права, я багато часу проводжу на природі, бо роблю замальовки та ескізи. Якщо тобі не подобається те, що я малюю, то не дивись, я тебе не змушую. Хочеш, щоб було більше картин робітників? Будь ласка, вчись малювати і створиш такі картини.

– Ми напишемо на вас скаргу, – говорить сестра. – Ходімо, Зою, нам вже час додому, – з цими словами вона, гордо задерши голову, виходить із кімнати, а я залишаюся розгублено стояти на місці.

Любов Іванівна зітхає і сідає за стіл, на якому досі стоїть підніс з горнятками.

– Ось такі нині діти, – бурмотить вона, ні до кого конкретно не звертаючись, і відпиває трохи чаю.

– В-ви-бачте, будь ласка, – пискаю я.

Як же я сердита на сестру! Ми мали просто прийти в гості до Любові Іванівни та подивитися, чи не має в неї якихось підозрілих речей. Все! Не треба було нічого розпитувати чи виголошувати промови! Це мала бути пригода, така ж, як і в Оленки з фільму. А Катруся все зіпсувала! Тепер Любов Іванівна на нас образиться і вже ніколи не запрошуватиме в гості навіть мене!

Від безсилого гніву я стискаю кулаки. Це помічає вчителька.

– Гей, – каже вона, – Чого ти?

Я мовчу.

– Ти теж думаєш про мене так, як і твоя сестра?

Я хитаю головою.

– Не гнівайся сильно на Катерину, вона чинить, як піонерка, і це її вибір. Якщо ти думаєш інакше, це теж твій вибір. Що скажеш? Ми можемо залишитися друзями? – Любов Іванівна серйозно і спокійно дивиться на мене.

– А ви не образилися на мене? – обережно запитую я. – Через слова Катрусі?

– Ні, що ти! То ж були слова Катерини, а не твої. Ти за них не відповідаєш.

– Тоді так, – полегшено видихаю я.

– Так?

– Так, я хотіла б, щоб ми залишилися друзями.

– Тоді так і буде, – посміхається Любов Іванівна. – А тепер, гадаю, тобі таки слід повернутися додому. Катерина чекає на тебе. І не забудь малюнок.

***

– Чому ти так затрималася? – суворо запитує Катруся.

Вона чекає мене на сходах, зовсім недалеко від дверей Любові Іванівни.

Я не відповідаю.

– Навіщо ти з нею розмовляла?

Я мовчу.

– Що це? – Катруся вказує на картинку-подарунок у моїй руці.

Я ховаю руку за спину, але вже пізно.

– Ти взяла той малюнок, – каже сестра. У її голосі чується розчарування.

Я витріщаюся на носаки своїх туфель. Вони доволі запилені, доведеться почистити.

– Що ж, – говорить Катруся. –  Любов Іванівна, певно, переконала тебе це взяти. Проте нам не потрібні подібні подаруночки, тим паче від контрреволюціонерки.  Піонер повинен твердо знати, проти чого він бореться і не дозволяти збити себе з правильного шляху. А тепер викинь це.

– Що? – пискаю я.

– Викинь картинку.

– Контрреволюціонер – це той, хто проти Жовтневої революції. Любов Іванівна до цього не має ніякого стосунку.

– Має.

– Ні.

– Невже ти хочеш залишити малюнок собі?

– Так.

– І яка ти після цього піонерка? Піонерам не потрібні такі міщанські дрібнички. Цей малюнок просто безглуздий, він не несе в собі ніякої глибокої суті, а ти хочеш його залишити! Навіщо?

– Я поставлю його на письмовий стіл і буду милуватися.

– Коли ти сидиш за письмовим столом, то повинна вчити уроки, а не дивитися на всякі картинки. Ти будеш відволікатися і отримувати погані оцінки. До того ж, у всіх інших дівчат таких картинок немає. Невже ти вважаєш себе кращою за інших? – Катруся здіймає брови.

Я дивлюся спочатку на неї, а тоді переводжу погляд на картинку в руці.

За мить я кидаю її крізь вікно на сходовому майданчику.

– Молодець, – схвально киває Катруся. – Тепер ти справжня піонерка.

***

– І ти викинула малюнок? – питає Христина.

Ми сидимо у нашій кімнаті, а вечірнє сонце зазирає сюди крізь фіранки. Катруся читає Ромчику, і чути, як мама про щось розмовляє з татом, адже двері до кімнати прочинені. Тут тільки ми з Христиною. Я роблю домашні завдання, а вона розчісує волосся.

– Так, – кажу я. – Тепер я справжня піонерка.

– Ти так думаєш?

– Так Катруся сказала, – дещо збентежено відповідаю я.

– А сама ти як вважаєш? – Христина йде до шафи і дістає звідти блузку.

Вона збирається вийти прогулятися разом із своїм кавалером Степаном, тому в гарному гуморі і мугикає під носа мотив якоїсь пісеньки. Я дивлюся на блузку, яку сестра вибрала з-поміж кількох інших. Вона у світло-синю смужечку.

– Ти хочеш натякнути, що я недобра піонерка? – обережно запитую я.

– Я хочу сказати, що ти, здається, збрехала Любові Іванівні, – Христина перестає мугикати і береться застібати ґудзики на блузочці.

– Збрехала?

– Так, – киває Христина. – Ти сказала їй, що не проти дружити, а потім тільки-но вийшла з квартири, викинула подарунок.

– Але я справді хочу дружити з Любов’ю Іванівною! – палко вигукую я. – Проте разом з цим я хочу бути і піонеркою також!

– Я гадаю, що перш за все ти маєш бути сама собою, а не якоюсь там піонеркою, – каже Христина.

Вона обнімає мене і цілує у маківку.

– Хочеш, я піду принесу ту картинку? – запитує сестра, куйовдячи мені волосся. – Гадаю, вона ще досі лежить у кущах за вікном.

Я замислено поглядаю на неї. У Христини волосся темніше, ніж у нас з Катрусею, бо вона більше вдалася в тата, а також – сіро-коричневі очі. Сестра справжня красунечка і, думаю, розкішні сукні Любові Іванівні їй дуже личили б.

– Я зараз, – говорить Христина.

Здається, вона сприйняла моє мовчання за згоду. За мить сестра повертається з картинкою в руках і простягає її мені.

– Я не думаю, що Любов Іванівна робить щось неправильне, – бурмочу я.

– Якщо чесно, то я теж так не думаю, – Христина кладе малюнок переді мною на розкритий зошит.

– Ми думаємо, що Любов Іванівна хороша, а Катруся з Ніною Щуковою вважають, що вона погана, – я дивлюся на світло-синього метелика, а тоді піднімаю очі на сестру. – Я не можу зрозуміти, яка вона насправді.

– Тоді спробуй зрозуміти, через що саме її вважають поганою і чи справді це справедливо, – серйозно радить Христина.

***

– Знищимо ворогів народу!  – каже Катруся.

Ми стоїмо перед стіною магазину, завішаною плакатами.

– Знищимо ворогів народу: саботажників, шпигунів і диверсантів! Не дозволимо троцькістам, бухарінцям і буржуазним націоналістам зруйнувати нашу славетну державу! Допоможи Сталінцям боротися з нечистю!  – читає Катруся.

– Ходімо, Христина просила після школи одразу йти додому, – я смикаю сестру за рукав.

– Почекай трішки, – Катруся сідає на лавочку навпроти і дістає свого блокнотика.

Я зітхаю і притуляюся спиною до стіни.

Катруся – це Катруся. Вона нізащо не пропустить можливість поповнити свою колекцію новенькою замальовкою. Хоча Христина справді дуже просила нас одразу після школи йти додому. Сьогодні на вечерю до нас має прийти її кавалер Степан, тому ми повинні допомогти з приготуванням.

Деякий час я спостерігаю, як Катруся старанно водить олівцем на папері, а  потім відштовхуюся від стіни і прямую вперед.

– Катрусю, ходімо.

– Зараз-зараз, – бурмотить вона.

Я зазираю через плече в блокнотик.

– Дуже гарно, – кажу я.

– Дякую, – посміхається Катруся. Вона страшенно любить, коли її хвалять. – Ти теж можеш почати свою колекцію. У тебе ж є блокнотик. Я навіть дам тобі перемалювати свої роботи.

– Іншим разом, – відповідаю я.

Блокнотик у мене є, це правда. Його подарувала Катруся на минулий день народження, от тільки я малюю там метеликів, як Любов Іванівна, а не плакати. А ще – фото Оксани Петрусенко  – талановитої оперної співачки. Не думаю, що Катрусі сподобається, якщо вона це побачить, а напрошуватись на чергову палку промову я не збираюся.

– Ходімо, – сестра підводиться.

Ми швидко крокуємо вулицями, тож зовсім скоро вже відчиняємо двері на кухню нашої квартири. Христини ще не повернулася з університету. Вона вчиться там на педагогічних курсах, а після них ще має забігти до Степана, який працює в міському архіві й хоче стати журналістом, та віддати йому якісь матеріали для  статті. Катруся дістає ємність, у якій буде випікатися пиріг. Я дістаю каструлі.

– Тепер пішли переодягнемося, – командує Катруся, і ми прямуємо до нашої кімнати зняти шкільну форму і перевдягнутися в простіші сукні, які не страшно забруднити.

На письмовому столі Христина залишила записку, у якій вказала, що саме ми повинні зробити до її приходу.

– Ти чиститимеш картоплю, а я – моркву і яблука для пирога, – вирішує Катруся і ми повертаємося на кухню.

Я не протестую проти рішення сестри. Картопля – то й картопля, яка мені різниця, що чистити. Загалом нам треба зробити зовсім небагато. Тільки почистити і поставити варитися картоплю, зробити пиріг й поставити його пектися, почистити моркву. Це ми виконуємо доволі швидко, бо працюємо в чотири руки.

– Все уміємо робити самі, допомагаємо нашій мамі,  – задоволено каже Катруся.

Це – фраза з чергового плакату, який сестричка старанно перемалювала до блокнотика і тепер дуже пишається тим, що може її так вдало використати.

– Допомагаємо нашій сестрі, – виправляю я.

– Так не римується, – Катруся морщить носика, і ми йдемо по свої підручники.

Уроки сьогодні ми вчитимемо на кухні, щоб пильнувати картоплю в каструльці на плиті.

***

– Ви в мене молодці, – Христина цілує нас по черзі в маківку. – А тепер біжіть, можете накривати на стіл.

Двічі мене просити не треба. Я обожнюю накривати на стіл, коли до нас приходять гості. Мені подобається розставляти святковий сервіз (який подарували батькам на весілля) на гарній скатертині так, щоб було якомога красивіше. Катруся, якщо накриває на стіл, то просто розставляє тарілки, не замислюючись, як це виглядає збоку.

– Яка різниця, це ж просто тарілки, – обурюється вона, якщо я роблю їй зауваження, – Піонерки не мають морочити собі голову такими міщанськими дрібницями.

Зараз вона не накриває на стіл, а просто спостерігає. Під її пильним поглядом мені чомусь стає ніяково, тож я починаю мугикати пісеньку собі під ніс.

– Як гарно ти все розставила, – каже Христина, коли заходить до кімнати.

– Схожий стіл було намальовано на одній картині Любові Іванівни, – з притиском говорить Катруся. – І за тим столом сиділи пани.

– Справді? – Христина здивовано здіймає брови й оглядає стіл. Я завмираю в очікуванні. – Я й не помітила.

– Сучасні радянські люди не повинні накривати обідній стіл так по-міщанськи, – починає Катруся тоном голови піонерського загону. – Ми повинні…

– Я не бачу тут нічого міщанського, – незворушно перебиває її Христина. – А тепер, коли все приготовано, марш вмиватися й переодягатися. Ми зі Степаном хотіли піти сфотографуватися разом, а вам також не завадить мати нове фото. З такої нагоди одягнете свої нові сукні, а потім я заплету вам волосся.

Проти фотографій і суконь Катруся нічого проти немає. Ми всі встигаємо причепуритися якраз вчасно: за кілька хвилин стукають у двері.

– Які ви всі неймовірно гарненькі, – говорить, посміхаючись, Степан.

При цьому він дивиться тільки на Христину.

– У вас теж чудовий костюм, – чемно кажу я.

– Дякую, – тепер Степан посміхається і мені. – А ти… – він морщить чоло.

– Зоя, – нагадую я.

Дивно, та нас з Катрусею інколи плутають. Зазвичай ми зовсім несхожі. Мій одяг і волосся розтріпані, тоді як сестра виглядає так, ніби тільки-но вийшла з дому. Сплутати нас можна тільки тоді, коли ми зранку виходимо до школи, і я ще не встигла побігати на перервах, або тоді, коли ми з дорослими йдемо на прогулянку. Зараз саме другий випадок. На нас з сестрою однакові білі сукенки в смужечку. На голові – однакові зачіски з бантиками, а на ногах – однакові шкарпетки й туфельки. Не дивно, що Степан нас сплутав.

Ми виходимо на вулицю. Мої туфельки виблискують у променях вечірнього сонця, і я не можу не милуватися ними. На розі вулиці ми наштовхуємося на Любов Іванівну, яка повертається з магазину. Христина і Степан кивають їй та вітаються, а Катруся вдає, що не помічає вчительку. Коли Любов Іванівна проходить повз, я наважуюся посміхнутися так, щоб не побачила сестра. Вчителька посміхається мені у відповідь, а наша компанія прямує далі – до фотоательє, де нас чекають мама з татом і Ромчик.

Вони також будуть фотографуватися, але тільки на загальному фото. Власне, фотографій всього декілька: на одній – тільки Степан і Христина, на іншій – тільки ми з Катрусею та Ромчиком, а остання – це родинне фото, на якому є всі.

– Можете приходити за знімками через кілька днів, – привітно каже нам фотограф і ми повертаємося додому, де на нас чекає вже накритий стіл.

І патефон, який вмикає тато.

Одразу стає зрозуміло, що до нас прийшли справжні гості.

Я обожнюю, коли до нас приходять на гостину. Правда, зазвичай, це татові знайомі з роботи, такі ж лікарі, як і він. У нас вони збираються, щоб обговорити якісь розумні статті, новини з газет тощо. Але це – не те, що я називаю «справжніми гостями». Подібні зустрічі зовсім нецікаві, бо на нас з Катрусею залишають Ромчика і наказують не шуміти. Справжні гості (вони бувають набагато рідше) – це коли разом з татовими знайомими приходять їх дружини. У таких випадках мама готує щось смачне (печиво чи коржики) і вмикає наш старенький патефон – програвач музичних платівок.

Степан – не татів знайомий і не має дружини, але його можна сміливо зарахувати до справжніх гостей. Тато ставить якусь тихеньку музику, і вона грає весь той час, поки ми їмо та розмовляємо. Згодом, коли мова заходить про газети, я встаю з-за столу та йду поставити котрусь платівку Олени Петрусенко. Я дуже люблю її пісні (недарма ж я збираю її фотографії!), так само, як і Христина, а от Катруся вважає їх недостатньо радянськими. Нічого, сестричка може трохи потерпіти.

Але терпіти плівки Олени Петрусенко Катрусі так і не доводиться. На перших акордах «Стоїть гора високая»  тато відривається від обговорення новин і розвертається до мене.

– Зою, постав-но якусь іншу плівку, – каже він.

– Катруся…

– Справа не в Катрусі. Просто постав іншу плівку. Не Петрусенко. Вона зараз недоречна.

– Але чому? – обурено запитую я. – Ти ж знаєш, як я люблю ці пісні! Вони завжди доречні! Христино, скажи! – останнє я вже вигукую.

– Авжеж, любиш, – Христина швидко підходить до патефону та виймає платівку. – Але ми хотіли потанцювати, правда ж?

Я не встигаю нічого відповісти, як сестра дістає «Ріо-Ріту». Це – зовсім нова платівка, вона вийшла лише цього року, але вже стала популярною. Не Оксана Петрусенко, але мелодія мені теж подобається, тож я не заперечую. Степан запрошує Христину, і всі, здається, забувають про дивний татів наказ.

Ми з Катрусею танцюємо разом. Христина навчила нас різних танцювальних кроків, от тільки сестричка не дуже старанно вчила їх, тож тепер час від часу наступає мені на ноги. Це нічого, головне, що ми весело танцюємо. Невдовзі тато з мамою також приєднуються до танцю, а Ромчик залишається сидіти за столом. Він наминає варення і з захватом спостерігає за парами, що кружляють кімнатою.

Ми всі танцюємо, танцюємо і танцюємо, аж поки в двері не гупають.

Та ні. Не гупають, а гатять так, що вони здригаються.

– Відчиніть, міліція! – гарикає російською грубий голос, і всі в кімнаті завмирають.

Катруся одразу біжить відчиняти.

До кімнати заходять чоловіки у формі.

– Доброго вечора, – чемно вітається Катруся.

Чоловіки не звертають на неї уваги.

– Документи, – гаркає один з них.

Тато мовчки дістає папери з верхнього ящика комоду. Степан риється в кишенях, а потім кладе паспорт на стіл. Чоловік (здається, зараз він головний) переглядає документи, а його помічники тим часом роздивляються кімнату. Ромчик перестає їсти варення, зістрибує зі стільця і біжить до мами.

– Ви арештовані, – кидає головний чоловік Степанові. – І громадянка Христина Яблуня також.

– За що? – скрикує Катруся, але їй ніхто не відповідає.

– Я піду з ними, – каже тато.

– Як забажаєте. Заберіть їх.

– Будь ласка, не треба, – просить геть бліда мама і хапає одного з чоловіків за рукав.

– Спокійніше, громадяночко, – гаркає той.

Тато застережливо дивиться на маму, і та відступає крок назад. Ромчик судомно стискає поділ її сукні та починає схлипувати.

– Не плач, малий, – каже тато, але це не допомагає.

Я ловлю погляд Христини. Вона злегка посміхається мені, ніби хоче підбадьорити, проте я чудово бачу, яка вона бліда. Я хочу підбігти і обійняти її, та не встигаю. На сестру вже одягають наручники та виводять за іншими з кімнати. Хряскають двері.

Все так швидко відбулося.

Платівка з «Ріо-Рітою» вже дограла, у кімнаті панує тиша. Чути тільки, як схлипує Ромчик.

Ми стоїмо нерухомо і дивимося на двері.

Першою оговтується мама.

– Подивитеся за Ромчиком та приберете зі столу, – каже вона та йде одягати пальто.

– Куди ти? – одночасно запитуємо ми з Катрусею.

– Немає значення.

– Ми з тобою.

– Ні, – мама відповідає таким тоном, що стає зрозуміло – сперечатися марно.

Вона швидко одягається, складає щось з комоду до сумочки. Потім вона цілує нас усіх по черзі і зникає за дверима.

Деякий час ми так і стоїмо перед дверима, а тоді беремося заспокоювати Ромчика.

– Хоцю до мами і тата! – голосить він,  ані я, ані Катруся не знаємо, що йому на це сказати.

Врешті-решт ми робимо висновок, що краще дати братику спокій, і беремося прибирати зі столу та мити посуд. Як не дивно, але це дуже заспокоює. Коли ми повертаємося з кухні до кімнати мами ще немає, а Ромчик вже спить, зморений плачем. Я допомагаю Катрусі перевдягнути його у нічну сорочку і вкласти в ліжечко, а тоді сідаю за стіл. Сестра опускається на стілець поряд. Так ми сидимо в цілковитій тиші аж поки не засинаємо.

***

Наступного ранку я прокидаюся у своєму ліжку, але мами в квартирі немає. І невідомо, чи приходила вона. Ми з Катрусею самі мастимо собі і Ромчику бутерброди, самі одягаємося і самі відводимо братика до садочка. Сестра мала б пишатися, що така самостійна, але вона така ж похмура, як і я.

У школі ми вдвох дуже тихі і мовчазні. Я не бігаю і не стрибаю на перервах, а Катруся не тягне руку на уроках.

– Дівчатка Яблуні, ви часом не захворіли? – стурбовано питає Ніна Щукова.

Ми однаково хитаємо головами.

– Уявляєш, до нас вчора приїхав дядько і повів нас з Вітьком на «Аеліту»,  – торохкоче під боком Ліда. – Ми хотіли покликати і тебе, але в дядька було тільки три білети. Фільм просто неймовірний! Там головний герой подорожує на Марс! Ти тільки уяви! На Марс!

Я тільки неуважно киваю. Ще вчора мене б дуже зацікавив фільм про подорожі на Марс, але зараз я переймаюся іншим.

Я раз у раз прокручую в голові вчорашній вечір і ніяк не можу зрозуміти, чому ж так сталося. Чому? Ні Христина, ні Степан, ні тато не зробили нічого поганого. Тоді чому їх арештували? І чому мама нам нічого не пояснила? І чому вона так швидко зникла? І куди вона пішла? І куди повезли інших? І що ж ми тепер будемо робити?

Ой, як багато питань і як мало відповідей!

***

Коли ми повертаємося зі школи, мама вже вдома. Це дивно, бо зазвичай вона ще працює, а зараз – бліда, як крейда, прибирає в кімнаті. Тільки-но ми її бачимо, як кидаємося обнімати. Мама якимись дивними, ніби механічними, рухами пригортає нас до себе, а тоді відступає назад і продовжує прибирання.

– Матусю, з тобою все гаразд? –  обережно запитує Катруся.

Мама не відповідає.

– Біжіть вчити уроки, дівчатка, – з коридору лунає голос Любові Іванівни.

Ми з Катрусею запитально дивимося на маму. Вона нічого не каже, тож ми виходимо в коридор.

– Любов Іванівно, ви знаєте, де наш тато, і сестра, і Степан? – чомусь пошепки запитую я.

Любов Іванівна якось змінюється на обличчі, але я не можу зрозуміти, про що саме вона думає. Вчителька довгий час мовчить, а ми з сестрою очікувально дивимось на неї.

– Вони поїхали у термінове відрядження, – врешті говорить Любов Іванівна.

***

– Свято, свято! Сонце і травичка. У місті тепло й радісно – весна! Наша Яся зовсім невеличка, та на свято піде і вона. На голівці в неї гарна стрічка, як вогонь червона і ясна,  – читає вголос Катруся.

Ромчик уважно слухає її, обхопивши ручками колінка, а я лежу на сусідньому ліжку і дивлюся в стелю. У руці я стискаю свій блокнотик з малюнками метеликів та фотокартками Оксани Петрусенко. Я люблю розглядати її фото в костюмах з вистав, а зараз особливо, бо співачка чимось нагадує мені Христину.

Відколи їх всіх кудись забрали минуло вже кілька днів. Мама часто затримується на роботі, а коли вдома, то дуже мовчазна. Інколи мені навіть здається, що вона подумки десь не тут.

– Школярі ідуть, і в них на грудях краватки палають, як вогні. І дзвенять-летять по всіх усюдах піонерські захватні пісні! І говорить мама Ясі стиха: «У нас сьогодні свято, співи й сміх. А в чужих країнах – сльози й лихо для таких, як ти, діток малих. На панів працюють там трудящі, голодно і холодно живуть, і за те, щоб стало жити краще, проти панства боротьбу ведуть. Ти мала, тобі не зрозуміти… Підростеш, тоді ти будеш знать, що робити, щоб в цілому світі всім цей день веселий святкувать, щоб на Перше травня в цілім світі всім на свято радісно іти і щоб скрізь могли маленькі діти так радіти й тішитись, як ти!  – Катруся читає розділ з дитячої книжки «Ясочка» Наталії Забіли.

Ми сьогодні знову самі забирали Ромчика додому і тепер розважаємося, як можемо.

– Ми не радіємо і не тішимось, – похмуро кажу я.

Катруся піднімає голову від книжки, не дочитавши кілька рядків.

– Ти про що? – збентежено запитує вона.

– Ми не можемо радіти, коли тата і сестру забрали в якесь дурнувате термінове відрядження.

– Як ти можеш так казати! Їх відрядження зовсім не дурнувате! Якщо вони так швидко поїхали, значить потрібні державі й працюватимуть на користь суспільству!

– Що це за робота така, на яку забирає міліція?! Їм навіть зібратися не дали!

– Значить, так треба було.

– І ти в це віриш?

– Ми всього не знаємо… – роздратовано починає Катруся.

– Саме так, ми всього не знаємо! – я перебиваю її, рвучко сідаючи на ліжку і одночасно відклавши блокнотик на подушку. – Невже ти думаєш, що вони справді поїхали в якесь відрядження?!

– А хіба ти думаєш, що ні? – в’їдливо питає Катруся.

– Чому тоді мама така бліда й дивна?

– Вона хвилюється, як всі доїхали.

– А чому ті чоловіки сказали, що Степана арештовано?

– Може, його справді арештовано, а тато з Христиною поїхали у відрядження.

– Вони сказали, що Христину арештовано також! – кричу я і зриваюся на ноги. – Як ти цього не розумієш! Їх усіх АРЕШТУВАЛИ, тому мама така стурбована і засмучена!

– Їх не могли арештувати, Христина з татом не зробили нічого поганого, це точно, – спокійно говорить Катруся. – Не вигадуй дурниць.

Я стискаю кулаки, рвучко розвертаюся і прямую до дверей. Я така люта, що забуваю про обачність і перечіпляюся за ніжку невеличкого столика біля ліжка Христини. Столик падає, я разом з ним, а всі книжки, що були складені охайними стопочками, розлітаються кімнатою.

– Зоя впала! – скрикує Ромчик і біжить мене обнімати.

Катруся з незворушним виглядом починає збирати розкидані книжки.

Від болю і злоби мені на очі набігають сльози. Ну чому, чому, чому, все сталося саме так! Чому я перечепилася, ще й на очах у Катрусі?! Я тру кулаками очі й навіть не намагаюся підвестися.

– Не плач! – жалібно просить братик. – Ромчик тебе обнімає!

Я швидко кліпаю очима, намагаючись струсити сльози. Мій погляд зупиняється на перекинутому столику. Певно, лакована стільниця подряпалася. Прикро, Христина дуже любить цей столик. Я ладна розплакатися знову, як раптом помічаю між дошками, що під стільницею щось дивне. А саме – якийсь записник. У наступну мить я вже тримаю його в руках.

– Ух ти! – вигукує Ромчик.

– Що це? – запитує Катруся.

Я мовчу і роздивляюся записник. Він має потерту коричневу обкладинку і перев’язаний мотузками. Катруся підходить і сідає поруч зі мною. Я обережно розв’язую мотузки й розгортаю записник на першій сторінці.

До неї приклеєна вирізка з газети.

«КУРКУЛЯ, ЗЛОДІЯ ШУЛЕЖЕНКА ЗАСУДЖЕНО ДО РОЗСТРІЛУ. Немає помилування ворогам громадської власності. На охорону врожаю, проти куркулів організувати всіх чесних колгоспників! Днями газета сигналізувала про злодійський вчинок куркуля Шулеженка Грицька, з Васильківського району, який систематично займався крадіжками, шкідницькою роботою, який навмисно скосив на ланах артілі ім. Петровського (околиці міста) 112 квадратних сажнів ярої пшениці. Шулеженка було затримано об’їзником артілі й віддано до суду.

  6-го липня виїзна сесія Одеського обласного суду розглянула справу куркуля, злодія Шулеженка. На суді виявилося, що батьки Шулеженка розкуркулені і вислані за межі України, а сам Шулеженко залишився в місті Зінов’ївському, займався шкідництвом, на кожному кроці мстив за розкуркулених батьків. При обшуку на подвір’ї було знайдено покошену пшеницю. Шулеженко всіма засобами намагався якнайбільше завдати шкоди Радянській владі, підірвати міць колгоспників.

  Як класово-ворожого елемента, активного розкрадача громадської власності, суд на основі закону уряду від 7 серпня 1932 року засудив Шулеженка ДО НАЙВИЩОЇ МІРИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ – РОЗСТРІЛУ З КОНФІСКАЦІЄЮ (ВИЛУЧЕННЯМ) НА КОРИСТЬ ДЕРЖАВІ ВСЬОГО МАЙНА. Разом з цим суд ухвалив стягнути з куркуля Шулеженка на користь артілі ім. Петровського 2000 карбованців за завдані артілі збитки.

  Вирок пролетарського суду колгоспники зустріли з задоволенням.

  Пролетарський суд нещадно каратиме всіх ворогів громадської власності – куркулів, злодіїв, крадіїв. Треба ще більше посилювати класову пильність, уміти впізнавати і викривати найменші спроби куркулів та їхніх агентів шкодити, підривати міць колгоспників».  

Далі Христина писала від руки:

Вирізку показав мені Степан. У нього є знайомі в газетних архівах, тому він завжди має цікаві статті, які жахають мене до тремтіння в руках. Правда ця перевершує усі попередні. Пролетарський суд злодія Шулеженка засудив до РОЗСТРІЛУ З КОНФІСКАЦІЄЮ ВСЬОГО МАЙНА! І таке покарання виписують лише за те, що ти вкрав зерно в колгоспі!  На суді виявилося, що батьки Шулеженка розкуркулені і вислані за межі України. Виходить його батьки були працьовитими селянами (куркулями), а це суперечить пролетарській рівності. «Всі мають бути рівними!» –  говорить влада. Тобто, всі мають бути рівно бідними, а не багатими. Якщо ти власною працею заробив більше, то повинен віддати тим, хто не має стільки, бо не працює. Вирок пролетарського суду колгоспники зустріли з задоволенням. А як же! Що ж іще могли написати в газеті, яку перевіряють і затверджують більшовики? Тільки те, що показує їх у хорошому світлі, тобто про те, що їх звірське рішення підтримало населення, а вони, більшовики-комуністи, діяли в інтересах спільноти. Та особливо мені «сподобалося» ось це: «Треба ще більше посилювати класову пильність, уміти впізнавати і викривати найменші спроби куркулів та їхніх агентів шкодити, підривати міць колгоспників». Отже, пролетарський суд фактично закликає селян доносити один на одного, щоб потім когось з сусідів стратили.  І закликають до такого не тільки селян.

  Я, як людина, що вчиться на педагогічних курсах, можу, на жаль, багато чого розповісти з цього приводу. Микита Скрипник, Надя Риндя, Митя Гордієнко, Павлик Морозов – це діти, що у часи колективізації, коли всіх зганяли до колгоспів, а за найменший сніп колосків, зрізаних на полі, розстрілювали, завзято боролися «із ворогами колгоспної власності». Тобто вони робили доноси на односельчан, які переховували вдома хліб для родини. І не тільки на односельчан. Славнозвісний Павлик Морозов доніс на власного батька за те, що він переховував зерно і прикривав інших селян. Його батька засудили на десять років заслання, а самого хлопчика вбили родичі, яких згодом розстріляли. Жахлива трагедія. А найгірше те, що з Павлика та інших дітей, яких спіткала така сама доля, зробили зірку-піонера. Про Морозова написано кілька книг (Наприклад «Один з одинадцяти» Віталія Губарєва), і образ хлопця ставлять у приклад іншим.

«Вище класову пильність! Відповімо на звірську вилазку кулаків (вбивство Павлика та його брата) ударною боротьбою за знання! У відповідь на контрреволюційну вилазку класового ворога (кулаків) ми зобов’язуємося ще краще вести боротьбу за збільшення піонерських рядів, за підняття якості навчання і свідомої дисципліни в школі!»  – ось приклад статті в котромусь журналі. А от стаття, яку надали нам у рамках навчальної програми педагогічних курсів: «…На прикладах юних героїв Миті Гордієнка, Микити Сліпка й інших піонерів, що показали себе героями в боротьбі з ворогами колгоспної власності, що відважно стерегли колгоспне добро і затримували злодіїв–куркулів, виховуйте юних більшовиків і ваших піонерів».

  Страшно подумати, що мені та іншим молодим вчителям доведеться виховувати дітей у такому дусі. А таки доведеться, бо ми, вчителі, маємо «виховати покоління, віддане справі комунізму».

                                                   ***

   Нашукали зі Степаном матеріалу про внутрішні паспорти, що були введені у грудні 1932. Селянам таких не видавали, а без них не можна було працевлаштуватися в місті. Отож сиди, селянине, собі в селі і помирай з голоду чи роби в колгоспі з ранку до ночі. Все це жахливо, та я задаюся питанням: чому? Не може ж людина (маю на увазі тов. Сталіна, генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу, фактично – голову держави) іти-іти і в одну мить вирішити: «Ага, замордуймо українське село!».  Всьому має бути вагома (принаймні більш-менш вагома) причина. І не тільки має, а й є. Ми довго обговорювали це хитромудре питання зі Степаном (я знову приходила до нього в архів) і дійшли висновку, що все пояснює економіка та манія величі тов. Сталіна та його соратників.

  1925 був проголошений курс на індустріалізацію, тобто з країни аграрної (що виробляє/продає зерно та інші сировинні рослини) СРСР і УСРР мала стати країною індустріальною (що виробляє/продає машини та станки). Для чого це було потрібно? Щоб показати світові, які молодці більшовики-комуністи, як вони ефективно працюють, і отримати гроші. Але! Щоб виробляти різного роду машини, потрібні заводи, а щоб побудувати заводи, потрібні гроші. Отже, потрібні гроші і люди, що працюватимуть. Де їх взяти? З села!

  Селян – загнати в колгоспи, щоб відбирати в них за безцінь хліб і перепродавати закордон. От вам гроші.

  Тих, хто бунтує – відправити до в’язниць (концтаборів) і змусити безкоштовно працювати на будівництвах. От вам люди! 

  А те, що люди не можуть здати захмарні норми хліба, бо вони НЕРЕАЛЬНІ, і що село голодує і вимирає, нікого не цікавить! Сказано – йти до колгоспу, значить – іти, бо так людей контролювати легше.

                                                    ***

   Довго не писала, була страшно зайнята і схвильована, і все це через відомості з газет. Серед класичних повідомлень на кшталт «КУРКУЛЯ, ЗЛОДІЯ ШУЛЕЖЕНКА ЗАСУДЖЕНО ДО РОЗСТРІЛУ» ми відкопали «Чорну дошку»[46]. Якщо дослівно, то це – «Чорна дошка сіл, що злісно саботують хлібозаготівлю». У нас пішло багато часу та сил, щоб з’ясувати, що ж це таке і результат просто приголомшливий.

  Виявилось, що у 1931-32 роках була впроваджена так звана «Чорна  дошка», на яку заносили села, що не здали хліба стільки, як прописано в нормі. Якщо село потрапляло туди, то його оточував озброєний загін, що нікого не впускав і не випускав. Люди, у яких відібрали все продовольство, просто вимирали.

  Не дивно, що Микола Хвильовий – талановитий письменник і публіцист, застрелився після відвідини сіл на Полтавщині, де на власні очі побачив жахи колективізації.

                                                      ***

  Сьогодні весь день перешивала сукні дівчатам і допомагала мамі з Ромчиком. До архіву я вже давно не ходжу, бо не можу спокійно думати про всі ті газети, нашпиговані «Чорними дошками» та «Злодіями Шулеженками». Степан в цьому плані витриваліший за мене. Він досі спокійно ходить на роботу і потай готує статтю про голод 1931-32-х років. Про нього (голод) ніде ані слова. Заборонена тема. Що ж, подивимось, чи залишиться вона такою забороненою, коли Степан допише свою статтю.

 До речі, про сукні. Стосовно моди в більшовиків теж є своя думка. Особливо – стосовно косметики. Ми знайшли в архівах плакат 1923, який закликав:  «Дівчата-голубоньки, ви не мастіть рожі, краще ми запишемо вас до союзу молоді!». Косметика (мазання рожі) вважається міщанським і непотрібним пережитком панського минулого. Сучасні радянські жінки не повинні замислюватися, як би виглядати красивіше. Вони повинні працювати, ні одяг, ні косметика не має їм заважати. Саме тому в нас випускається безліч простого, однотипного одягу, а якщо людина вбирає щось, що залишилося з минулих часів, це викликає незадоволення у влади. У радянському суспільстві всі мають бути як один, ніхто не повинен виділятися.

                                                      ***

   «Всі як один» – таке гасло не тільки в моді, а і у виборі професії. Молодь має ставати робітниками, щоб працювати на заводах і фабриках. Таку позицію підтримують всі друковані видання. Особливо – щомісячний журнал «Піонер». Пам’ятаю, ще коли я була молодшою (1928-1931 роки), у ньому було опубліковано лист 15-річної Шури Клімової  з Барнаулу. Вона писала, що мріє стати відомою кіноактрисою і заробити великі статки. Половину з них Шура планувала віддати державі, а на іншу половину – купити гарний будинок, для себе, свого майбутнього чоловіка та решти родини. «Ввечері до мене приходитимуть подруги та товариші мого чоловіка. Я гратиму на роялі, а гості танцюватимуть. Ми гратимемо в лото і в карти. Я гадаю, що в лото і карти можна грати не на гроші і нічого поганого в цьому немає»,  – писала дівчинка. Та, на жаль, вона помилялася. Грати в лото не на гроші можна, а от писати про це – ні.  У країні, де всі мають бути як один, небезпечно виділятися. У відповідь Шурі було надіслано безліч листів, де піонери засуджували її за міщанські, буржуазні та «нікому не потрібні» мрії. У другому листі дівчина писала, що втекла з дому, щоб вступити до кінотехнікуму, а в третьому – що вступила до фабрично-заводської семирічки і тепер збирається стати інженером чи монтером.

  Бідна дівчина відмовилася від своїх мрій через загальне несприйняття і насмішки. Я тоді надсилала їй кілька листів-підтримок, але таких писалося дуже мало. Переважно – глузування.  

                                                    ***

   Глузування з таких «міщанських» дівчат, як Шура Клімова влада цілком підтримує. А от коли глузують і критикують саму владу, більшовики застосовують «чистки», тобто вилучення. І вилучати, виявляється, можуть будь-що. Майно, гроші, землю або ж примірники газет. На цю тему Степан зробив мені цілу доповідь в архіві (так-так, я знову туди повернулася). Журналістика – його тема, ніхто не сумнівається, та перейдемо до суті справи. У Харкові, у 1922 році почав виходити двотижневий сатиричний журнал «Червоний перець». Через брак коштів на окреме видання він став додатком до «Вістей ВУЦВК», але сама суть – сатира, залишилася. «Червоний перець» спеціалізувався на політичній сатирі, а саме – на висміюванні «дрібних» недоліків радянської влади. Зрозуміло, що подібне владі не подобалося, тож було ухвалене рішення про конфіскацію номера 15, який згодом взагалі засудили.

 Проте на цьому влада не зупинилася. У 1933 році в  редакції «Перцю» почалися арешти, через які видання припинило виходити.

                                                      ***

   До речі, про арешти.

 Сталін загубив люльку й подзвонив до НКВС, щоб знайшли. Через якийсь час люлька знайшлася, і Сталін телефонує до НКВС, мовляв, не треба шукати, бо люлька є. Звідти повідомляють, що за люльку арештовано вже десятьох. «Випустити», – наказує Сталін. «Не можна», – відповідають в НКВС. «Чому?», – питає Сталін. «Усі зізнались, що вкрали вашу люльку».

  Саме так можна сказати про справу «Спілки визволення України»  – показову судову справу над українською інтелігенцією, яку розпочала радянська влада, щоб заплямувати її репутацію, а згодом вилучити з суспільства – відіслати в концтабори за межі України. Степан знайшов нам запис радіопередачі про день процесу. Усі підсудні (зокрема С. Єфремов  – український політичний діяч, академік Української академії наук) погоджувалися з тим обвинуваченням, що їм закидав терор. Тільки Петро Холодний його відкинув. Тоді засідання, що відбувалося в будинку Харківської опери, перервали до вечора. Згодом його знову поновили і Холодний вже все підтвердив. А що йому залишалося робити? Не секрет, що на допитах працівники міліцейських відділків застосовують різного роду тортури, побиття і знущання, щоб вичавити зізнання в будь-якому злочині.

                                                      ***

     Писати про такі прикрі речі дуже втомлює і виснажує. Гадаю, треба додати чогось зі свого справжнього життя, а то весь мій записник – все про статті і статті. Отож, напишу-но я про своїх сестричок.

    Зою та Катрусю сьогодні прийняли в піонери. У їхній школі було організоване свято, на якому усіх молодших дівчат зараховували до юних ленінців. Мама не змогла піти, бо сиділа вдома з хворим Ромчиком, а мені довелося складати батькові компанію. Що ж, все дійство урочисте, не прискіпаєшся. Дівчатка спочатку давали клятву перед залою глядачів, а тоді їм на шию зав’язували червоні краватки. Катруся дуже пишалася собою і Зоя також. Це легко зрозуміти. Вони ще маленькі і дуже хочуть відповідати образу «вірного ленінця», який так завзято розповсюджує влада.

«Вірою і правдою служити Радянській владі», – ось один рядок з клятви. Власне, вся піонерська організація має на меті виховувати слухняних громадян (партійних робітників), які повинні захищати більшовицьку політику чи, за потреби, жертвувати собою задля неї. Павлик Морозов – яскравий цьому приклад.

                                                     ***

  Писати про сестер, чи принаймні про щось, що пов’язане з ними, мені дуже сподобалося. Отож продовжимо.

 Сьогодні я з дівчатками ходила на дитячий фільм «Оленка і виноград». Це комедія, від якої сестрички були просто в захваті. Я вважаю, що фільм непогано знятий (з технічної точки зору), проте є одне вагоме «Але». У стрічці розказується, як Оленка з друзями ловили крадія винограду, яким врешті виявився місцевий кухар. Про те, чому і з якою метою він це робив, нічого не сказано, зате велика увага приділяється тому, щоб показати, як весело було вистежувати крадія. Звичайно ж, після такого фільму дітям захочеться й собі когось вистежити і байдуже кого. Фактично, це – те саме, що і книжка про Павлика Морозова. От тільки вистежування подається не як обов’язок піонера, а як цікава пригода. Що ж, такий підхід має успіх. Дорогою додому Катруся сказала мені, що дуже прикро, що в нас біля міста немає виноградних полів, а то б вона також вистежила б когось.

  Треба сказати, що Катруся в нас взагалі дуже захоплюється піонерами. Інколи мене лякає, як завзято вона повторює різні гасла з плакатів, навіть не усвідомлюючи до кінця їхню суть, чи сварить Зою за «неналежну поведінку піонерки».     

                                                     ***

    Продовжимо, про фільмографію. Ми зі Степаном вирішили відкласти роботу в архіві та сходити в кіно. Сьогодні були на «Ягідці кохання»  Олександра Довженка  – видатного українського кінорежисера. Це – комедія, проте задля різноманіття приємно подивитися і таке, а не тільки глибокодумні «Земля» , «Арсенал», «Звенигора».                                                   

                                                      ***

   А тепер знову до сумного:

  Коли хтось з-за кордону запитує в радянського громадянина: «Як живете?», то чує: «Як пасажири в автобусі». «Що?», – перепитує чужинець. «Одні сидять, а інші – трусяться».

 Ось таке наше життя. Сьогодні Степан показував мені одну постанову (не знаю, де він їх дістає) «Про внесення змін у дійсний кримінально-процесуальний кодекс союзних республік». Ухвалено ще 1934-го. Зміст ось такий (перекладений мною на українську):

  Внести такі зміни в діючий кримінально-процесуальний кодекс союзних республік з розслідування й розгляду справ про терористичні організації й терористичні акти проти працівників радянської влади:

1. Слідство в цих справах закінчувати в строк не більше десяти днів.
2. Обвинувачувальний висновок вручати обвинувачуваним за одну добу розгляду справи в суді.
3. Справи слухати без участі сторін (моя примітка: тобто без захисту обвинувачуваного).
4. Апеляційного оскарження вироків, як і подачі клопотань про помилування не допускати (моя примітна: тобто, що суд вирішив – те і буде і ніяк інакше).
5. Вирок до вищої міри покарання здійснювати негайно після винесення вироку (моя примітка: сказали – розстріляти і негайно розстріляли).

Таке в нас нині судочинство. Якщо ти виділяєшся, не достатньо палко підтримуєш владу і нові порядки або їх критикуєш,  тебе арештують. Якщо тебе арештували, то допитуватимуть і змусять підписати будь-яке зізнання. Якщо ти підпишеш зізнання,  тебе на багато років відправлять у в’язниці-концтабори, де ти будеш безоплатно працювати і жити в жахливих умовах. А якщо тобі не пощастить – тебе розстріляють на місці.

Далі ще є вирізка про те, що Оксану Петрусенко звільнили з театру через підозру, що вона хотіла поїхати до Італії і це розцінили як зраду державі.  Тепер зрозуміло, чому тато не хотів, щоб я поставила її платівки. Здається, слухати неправильних співачок теж розцінюється, як злочин.

Добре, що в нас грала «Ріо-Ріта», коли прийшли чоловіки у формі.

Хоча це нічого не змінило.

Я повільно опускаю записник на коліна і дивлюся на сестру.

Що ж, тепер ні в кого не виникає сумнівів про «термінове відрядження».

***

Ми з Катрусею старанно складаємо книжки так, як і було. Столик, як не дивно, зовсім не постраждав від падіння. Ми кладемо записник назад, до його сховку і продовжуємо прибирання. Ромчик, який нічого не розуміє, сидить на ліжку і грається своїм ведмедиком. Час від часу він позирає на нас так, ніби хоче запитати, чи все гаразд, а потім знову повертається до іграшок.

Ввечері мама остаточно розвіює останню мою надію.

– Завтра після школи одразу йдіть додому, – каже вона. – Нам треба зібрати речі з великої кімнати і перенести їх до вас. Відтепер ми всі житимемо в одній кімнаті.

Зрозуміло, що до «всіх» тато і Христина не належать.

Я мовчки киваю і повертаюся до ще нашої кімнати.

Що собі думає Катруся – невідомо, але я і не хочу запитувати.

***

Наступного дня ми збираємо речі, які можна забрати з великої кімнати. Нам допомагає Любов Іванівна. Вона написала довгий список, щоб викреслювати з нього те, що вже взяли і нічого не забути. Любов Іванівна складає татові сорочки в охайні стопочки, а стопочки – до старої валізи.

– Ми відішлемо їх поштою, – говорить вона.

Ми з Катруся допомагаємо складати речі в ящики, які звідкись притягла вчителька, і переносити їх до нашої кімнати. Мамин одяг розкладається на поличках, які належали Христині, а те, що там лежало раніше пересувається трохи далі – в глиб шафи. Поряд Любов Іванівна складає найкращі татові костюми.

– Вони йому зараз не знадобляться, – говорить вона і, здається, ніяковіє.

Ми з сестрою мовчки йдемо по наступний ящик. У ньому лежить наш фотоальбом, глиняні фігурки, мереживні серветки, які сплела мама, та інші подібні речі. Їх ми поки так і залишаємо. Наступний ящик – речі Ромчика. Їх ми ставимо під одне з ліжок.

Коли ми ходимо від кімнати до кімнати, то сусіди якось дивно на нас дивляться і хитають головами. Я не звертаю на це уваги. Мені байдуже.

Велика кімната дуже швидко втрачає знайомий нам вигляд і порожніє, а наша маленька навпаки змінюється до невпізнання. Тепер тут скупчується  безліч речей, а під кожним ліжком стоять валізи чи ящики. У великій залишаються лише порожні меблі.

Коли все готово, ми з Катрусею йдемо за патефоном і коробкою платівок. Це – останнє, що нам можна забрати собі. Та не думаю, що він нам знадобиться.

***

Вже за кілька днів до великої кімнати заселяється інша родина. У них є хлопчик приблизно нашого віку і трішки молодша дівчинка, але я не збираюся з ними знайомитися. І Катруся, гадаю, теж.

Якось я проходила коридором і побачила крізь прочинені двері нашу стару кімнату. У ній була якась жінка, що розставляла на підвіконні коробки. А мама любила, щоб підвіконня були чисті, бо тоді до кімнати потрапляє більше світла. Я теж люблю вільне підвіконня, адже на ньому можна посидіти і нічого не затуляє краєвид. Тепер я часто дивлюся у вікно. Там шелестять дерева. Можна подумати, що гілки танцюють. Мені згадується сон, той, що наснився одного ранку, коли я проспала в школу й Катруся будила мене мокрою ганчіркою. У чудовому сні я, сестра-близнючка і Христина танцювали разом у сонячних променях на галявині. Христина була тоді така гарна! Як і тоді, коли танцювала під «Ріо-Ріту» із Степаном.

Тепер я вже ніколи не побачу, як вони танцюють.

Хіба що уві сні.

***

Тепер, коли ми всі живемо в одній кімнаті, мама спить разом з Ромчиком на ліжку Христини. Вона все така ж мовчазна, як і раніше, але часом запитує, як в нас справи чи щось у цьому дусі. Мама часто заходить до Любові Іванівни, і Катруся нічого проти цього не каже. Сестра взагалі багато говорить тільки на уроках, а я – тоді, коли бавлюся з Ромчиком. Сусіди чомусь перестали пускати дітей гратися з ним, і братик після садочка й на вихідні постійно залишається вдома. Коли ми з Катрусею закінчуємо робити домашні завдання, то разом з Ромчиком будуємо вежі з кубиків або малюємо літаки.

Правда, я зовсім не люблю малювати літаки. Я зображую метеликів у своєму блокнотику і вже не боюсь, що Катрусі це не сподобається.

Метелики гарні. Метелики різні. Але головне – я вірю, що вони можуть долетіти туди, де зараз тато, Христина і Степан. Хай де б вони не були.

***

– Всі мають зібратися в актовій залі, – оголошує Ніна Щукова, заходячи до класу.

– Ну от, – незадоволено бурчить Ліда.

Зараз кінець навчального дня, всі хочуть пошвидше дістатися додому, а тут – непередбачені  збори. Ліду це дуже обурює. Мене – тільки стомлює, власне, як і вся школа відтоді, як я прочитала записник Христини.

Ми всі збираємося в актовій залі. Там не тільки наш клас, а і вся школа. Дівчатка гомонять, крутяться на стільцях та гигочуть. Я ж сідаю і одразу дістаю блокнотик з метеликами. Катруся сідає не біля Ніни, а біля мене. Відтоді, як сестра прочитала слова Христини про піонерів, вона тримається більше осторонь від усіх, але в натовпі разом зі мною. Ліда сідає з іншого боку і нахиляється ближче. Поки в залі панує галас я малюю, а мої сусідки спостерігають за процесом. Я додаю завитки на крильця, коли на сцену виходить директор разом з Галиною Дмитрівною.

– Товаришки! – гукає вчителька. – Товаришки! Хвилинку тиші!

Зала затихає.

– Доброго дня, юні ленінці! – говорить директор.

– Доброго дня, товаришу директоре! – гудить зала.

– Сьогодні ми всі зібралися тут, щоб обговорити одне важливе питання. Дві дівчинки з піонерів опинилися в скрутному становищі. У їх родині сталася дуже прикра подія – хлопець їхньої старшої сестри виявився злісним контрреволюціонером, ворогом народу. Уявляєте таке?

– О-о-о! – гуде зала.

– Та це ще не найгірше! Він спромігся схилити на свій бік їх сестру! А вона ж готувалася бути вчителькою! Мала нести світло майбутнього в маси! Вчителька – ворог народу!

Всі в залі починають роззиратися навкруги, шукаючи, про кого йде мова. Починають шушукатися. Вигукувати, як це жахливо і обурливо. Тільки ми з Катрусею тихо сидимо і дивимось на сцену.

– Певно, ви всі здивовані, – продовжує далі директор, – але дивуватися зовсім немає з чого. Батько дівчини, як виявилося, був таким самим! Уявіть собі таку родину!

Зала шумить.

– Зою та Катю Яблуні, вийдіть, будь ласка, на сцену, ваші товаришки хочуть побачити, про кого я говорив!

У залі враз стає тихо і всі голови розвертаються до нас.

Я сую блокнотика Ліді і підводжуся. Ми з Катрусею повільно прямуємо до сцени, а по залі пробігає шепіт.

– Подивіться, піонерки, і подивіться уважно! – продовжує директор, коли ми стаємо перед залою. – Ці дівчатка дуже схожі на вас і нічим не відрізняються, крім того, що їх батько та сестра – вороги народу! Чи могли б ви подумати про них таке? Чи помічали ви за товаришками Яблунями якусь антирадянську діяльність? Ви дружите, граєтесь разом, певно, щось могло вас збентежити? Чи ні?

Після цього питання зала остаточно затихає. Дівчатка розгублено переглядаються.

– Катенька завжди – добра піонерка, – каже Ніна. – а от Зоя була розбишакою.

– – Що ж, – директор звертається до Галини Дмитрівни, – Ви можете це підтвердити?

– Так, авжеж, – погоджується вчителька.

– Ох, – говорить директор так, ніби йому треба вирішити нелегке питання. – Я навіть не знаю. Все це дуже-дуже складно, товаришки. З одного боку, у родині Яблуні є вороги народу і всім, хто має встосунок до них, не місце серед піонерів. З іншого боку, товаришка Ніна Щукова та Галина Дмитрівна запевняють мене, що одна з дівчат відповідально ставиться до своїх обов’язків перед суспільством. Що ж, товаришки, гадаю, ми можемо дати дівчатам другий шанс. Якщо Яблуні щиро визнають, що їх родичі – вороги народу і відмовляться від них, то вони цілком можуть залишитися піонерками й нашими друзями. Що скажете?

Зала схвально гуде.

– Тепер ваше слово, дівчатка, – каже Галина Дмитрівна.

Я кліпаю.

Всі дивляться на нас. Катруся, вся бліда, нервово мне в руці кінчик краватки.

Нарешті я поступово починаю усвідомлювати, що відбувається.

Вони хочуть, щоб ми відвернулися від своєї родини. Визнали, що тато, Христина і Степан – злочинці.

От тільки вони не злочинці. Вони просто докопувалися до правди. А ця правда не подобалася владі. За це їх й арештували.

Вся школа дивиться на нас.

Я підводжу руки, розв’язую червону краватку і мовчки простягаю її Галині Дмитрівні.

– Зою, ти мене дуже засмучуєш, – говорить директор.

Залою пробігає шепіт. Я обертаюся і бачу, що Катруся стоїть поруч. І тримає в руці свою краватку.

– Як ти можеш? – обурено запитує Галина Дмитрівна. – Не піддавайся під згубний вплив сестри.

Катруся не рухається.

Галина Дмитрівна, червона від обурення і гніву, вириває з наших рук краватки.

– Ці дівчата – сором нашої школи! – вигукує вона до зали. – Їм ніколи більше не бути піонерками і нашими подругами!

***

Коли ми доходимо за ріг школи, нас хтось гукає. За мить підбігає Іра Колесник. В її руці – мій блокнотик з метеликами. Іра тицяє його мені в руки.

– Ви дуже сміливі, дівчата, – захекано каже вона і тікає геть.

***

Удома ми заходимо до Любові Іванівни. Вона пакує речі у валізу.

– Ви переїжджаєте? – збентежено запитує Катруся.

– Так, – відповідає Любов Іванівна. – Мене звільнили зі школи.

– І куди ви поїдете? – цікавлюсь я.

– До тітки, – бадьоро відповідає вчителька. – Доведеться освоювати якусь нову професію. Педагог з мене поганий, як і казали.

– А ми більше не піонери, – випалює Катруся.

– Як це?

– А ось так. Ми відмовилися зректися тата й Христини. Ви це пропустили, бо не були сьогодні в школі.

– О, – тільки й каже Любов Іванівна і на довго замовкає.

– Що ж, – врешті говорить вона, – Якщо так, то, може, ви візьмете собі щось із мого майна? Все я точно не заберу.

– Гаразд, – погоджується Катруся, кожна з нас вибирає собі по кілька малюнків.

***

Коли приходить мама, ми розповідаємо їй новини зі школи. Про те, що ми більше не піонерки і про те, що Галина Дмитрівна хоче, щоб нас виключили зі школи.

Мама уважно все вислуховує, довго мовчить, а тоді міцно-міцно обнімає нас.

– Гадаю, нам треба поїхати з цього міста, – говорить вона, зазираючи нам в очі. – Мене звільнили з роботи, і навряд чи я зможу її тут знайти. Що скажете?

– Гаразд, – одночасно киваємо ми.

***

Наступного дня я йду забрати з фотоательє фото. Ті, які ми зробили в день арештів. На них – Христина, тато, Степан. Всі вони посміхаються.

– Дякую, – кажу я фотографу і прямую до дверей.

На вулицях міста безліч людей. Всі вони кудись поспішать. Тато, Христина і Степан більше не ходитимуть цими вулицями. І ми також.

На розі однієї вулиці я наштовхуюсь на Вітю Целяткіна. Він не відповідає на моє вітання, просто завмирає. Я проходжу повз.

– Стривай! – гукає Вітя навздогін.

Я зупиняюся.

– Ліда розказувала, що вчора сталося, – говорить він. – Нам заборонили з тобою спілкуватися.

– Не переймайся, – кажу я. – Ми їдемо.

– Їдете? – Вітя розгублено кліпає очима.

– Так, – я розвертаюся і йду далі, притискаючи до грудей папку з фотографіями.

На розі наступної вулиці мене наздоганяє Вітя.

– Ось, – він сує мені до рук «Пригоди Буратіно», які я колись давно в нього просила. – Може, почитаєш у потязі.

***

Коли я приходжу додому, то нашу кімнату неможливо впізнати. Різноманітні речі розкладені скрізь, навіть на підвіконні. Ромчику це здається страшенно захопливою грою, але всі старші дуже заклопотані.

Ми можемо взяти тільки по валізі на кожного, тож потрібно зрозуміти, що спакувати з собою, а що залишити. Патефон ми точно не можемо взяти, та я все ж прихоплю одну-дві платівки. Гадаю, це буде «Стоїть гора високая» та «Ріо-Ріта».

Не знаю, чи бере свій блокнотик Катруся, але я точно візьму. Я складаю його поруч з «Пригодами Буратіно», папкою з усіма нашими фото та малюнками Любові Іванівни.

Валізи швидко наповнюються, у кімнаті метушня, бо вже зовсім скоро треба їхати на вокзал.

Я спритно дістаю з-під столика записник Христини і засовую його між своїм одягом.

Він – моя пам’ять про сестру та її розслідування. Вона хотіла, щоб правду дізналися. Ми дізналися. І я її не забуду.

Я закриваю валізу.

Марія КОЖЕВНИКОВА,

випускниця Школи універсального журналіста

31.08.2025