Сто років… Це мало чи багато, як думаєте? Тридцять шість тисяч пʼятсот двадцять пʼять днів. І це, справді, немало. Але для того, щоб насититися життям сповна, устигнути зробити все задумане, налюбитися і зігрітися теплом рідних, і ста років буде мало.
Сто років… Саме стільки прожила моя прапрабабуся Оля. Тринадцять років тому я стала її першою праправнучкою. Моя мама Ірина зробила бабусі неоціненний подарунок, народивши мене майже в день її народження. Так-от, на той час у прапрабабусі Олі було вже шестеро внуків, пʼятнадцятеро правнуків – і зʼявилася я, Настуня Артурівна. Для нашої родини це стало подією року, бо я була першою праправнучкою бабусі Олі. Моя мама була ще такою молодою, бо 21 рік – це, я вважаю, надто рано, щоб народжувати дітей. Але що зробиш, кохання! Про це я вже пізніше дізналася. Про велике щире кохання мого тата Артура до красуні мами Іри. Та я не про це!
Баба Оля (так ми її всі називали) попросила привезти її до нас додому, коли мама повернула зі мною з пологового. Розповідають, що привезла багато гостинців, гроші. А ще дуже тішилася мною. Ще б пак, я ж, напевно, такою милою була.
Минулої весни баби Олі не стало. Для мене це була перша смерть у родині. Донині я цього не знала. Боялася, плакала, але й розуміла, що бабусине життя згасло. Мама плакала. Але найбільше журилася бабуся Світлана, мама моєї мами, бо ж баба Оля доглядала її в дитинстві. Баба Світлана була найпершою внучкою баби Олі. Проте приїхати Світлана не змогла на поховання, бо живе в білорусі, і виїхати зараз не може.
Моя мама завжди казала, що баба Оля була для нас якоюсь особливою ниточкою, що повʼязувала нас з ріднею. Саме заради неї ми зʼїжджалися на свята, бо вона завжди казала: «Відвідуйте мене частіше, бо, може, скоро вмру». Але ще жила. Для нас усіх жила, розмовляла свідомо, сама їла, самостійно ходила, доглядала за собою. І навіть у день смерті встала з ліжка, поснідала, помилася. Після обіду їй стало зле – і через годину душа полетіла до раю. Сталося це у світлий день Великодня.
Сто років згасли, як згорає свічка в голові померлого. Боляче і страшно. Я назавжди попрощалася з прапрабабусею, а вона нам усміхалася.
Одного дня я спитала у мами про бабу Олю. Цікаво дізнатися, якою вона була. І виявилося, що доля випала їй нелегка. Чоловік помер від туберкульозу після війни, перебуваючи в Києві. Там його й поховали. А вона сама виховувала трьох дітей, працювала в колгоспі, ткала доріжки для односельців. А якою була красунею… Ох, як прикро, що життя таке безжальне. Воно мчить на красивому коні, а ми лише ледве встигаємо триматися за його гриву, щоб не зірватися донизу, не впасти. Але, на жаль, шлях, яким біжить цей кінь, закінчується. І копита стираються, і грива сивіє. Отак і людина згасає. А баба Оля стільки промчала, що нам, напевне, не під силу так багато. Вона вигляділа всіх онуків і правнуків. Навіть я пам’ятаю таку неньку-кошик, у якій колихали всіх малих дітей. Знизу був прив’язаний так шнурок, щоб зачіпляти на ногу. Так баба Оля колихала всіх онучат. Це картина назавжди залишиться у моїх спогадах, бо ще при мені баба там гойдала малого Дмитрика. То мій дядько, хоча менший за мене на 7 років. А тепер колиска пустує і бабусі вже немає…
Якби ще трохи часу, щоб натішитися вами, бабусю. Ви завжди були зі мною щирі й добрі. А цукерки, що ховали в мою жменю, стануть приємним спогадом про вас. І дні народження, на які ви збирали всю родину, єднали нас, зближували.
Я пишаюся вами, рідна. Ви – символ незламності української жінки-матері, берегині. Напевно, потрібно спішити любити, жити, цінувати час з рідними, бо, як виявилося, і ста років буде мало для цього.
Якби ще трохи часу, рідна.
Анастасія КИСІЛЬ,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Заліського ліцею Заболоттівської селищної ради Ковельського району Волинської області
Щемно на душі від прочитаного.
Хай доля буде прихильною до Вас.