Життя – цікава й дивна річ водночас. Воно виховує, загартовує, змінює нас, зводить з різними людьми, з кимось розлучає та посилає випробування,які ми або витримуємо й виходимо переможцями, або, схиливши голову, коримося долі. А долю, як казав Василь Стус, не обирають. Отож її приймають – яка вже є, а коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас. Як є долі в людей, так є вони й в народів. І так люди зі своїми долями потрапляють у замкнуте коло долі народу. І знову ж або стають її рушійною силою, або до кінця своїх днів живуть збайдужіло.
Доля українського народу нелегка. Він століттями бореться за право жити, творити, плекати та берегти свою багату спадщину і нести її у світ. Боротьба ця триває й досі: кожен, хто захищає країну на фронті, кожен, хто працює в тилу, готує їжу для військових, допомагає їм медично, психологічно, фізично і морально є тим, для кого Україна – то щось священне та споконвічне і варте всього. Настільки священне та важливе, що він готовий піти заради неї на все, віддати все , і нерідко – найцінніше – життя. Саме вони, усі вони є тими людьми, завдяки яким ми прокидаємось і йдемо спати,навчаємось, працюємо, розвиваємось, живемо. Тому писати , говорити, а навіть кричати про них – це дійсно найменше , що ми можемо зробити.
Тож я писатиму про своїх героїв, про волонтерів та вчителів моєї школи. Саме слово “Волонтер” означає доброчинець, безкорислива людина, яка просто має мету допомогти комусь у чомусь і робить це, а її зарплатнею є не гроші чи коштовності, а неповторні емоції, радість, приємність та досвід. Часи змінилися, змінилося й розуміння цього терміну. Авжеж, волонтери все ще благодійники і люди, які допомагають, не очікуючи винагороди. Однак під час повномасштабної війни волонтерство набуло нових сенсів і значень. А саме допомога військовим, переселенцям, пораненим та полоненим і фактично втримування України непереможною.
Тому я хочу вас познайомити з п’ятьма неймовірними людьми з добрими серцями і світлими думками, які ніколи не втомлюються, бо знають: Україні потрібна допомога! Самі вони жартома називають себе “Волонтерчики.”
2014 рік докорінно змінив життя Людмили Чеславівни – керівниці Волонтерчиків. Виконуючи обов’язки заступника директора,вчителя географії та основ здоров’я, вона знаходила час та сили на організацію допомоги випускникам нашої школи – учасникам АТО. Вона збирала усе, що вони потребували: одяг, їжу, медикаменти, і завжди обов’язковим атрибутом її зборів та посилок військовим були і залишаються дитячі листи та малюнки і маленькі кишенькові образки. Саме вони вселяють захисникам віру у власні сили та перемогу добра і справедливості. Проте сама вона тоді не вважала це волонтерською діяльністю, бо займалася цим іноді, за потреби. Зараз же потреба є постійною. Тож волонтерство стало для Людмили Чеславівни, за її словами “ другою професією та покликанням, місією, яку вона повинна виконати.” Її волонтерська діяльність полягає не лише в організації зборів на автомобілі, дрони, одяг, їжу, медикаменти та інші потрібні військовим речі і їх відправкою на передову, але й своєрідним вихованням захисників. Якщо спитати кожного учня нашої школи про Людмилу Чеславівну, всі вони, безперечно, скажуть, що вона є надзвичайно доброю, приємною, чесною, мудрою і щирою людиною, яка завжди допоможе, дасть влучну й потрібну пораду, вислухає і підтримає. Я й сама неодноразово переконувалась, що до неї можна звернутися з будь – чим. Людмила Чеславівна – то справді скарб, а не людина. Для військових- випускників нашої школи вона є авторитетом, підтримкою, натхненницею, мотиватором , лікаркою душі та другою мамою. Не кожен з них рідним батькам може сказати те, що довіряє їй. “Головне – розставити пріоритети, а наш пріоритет зараз – діти, Україна і їхнє майбутнє тут”, – каже Людмила Чеславівна.
Коли почалася війна , всі були налякані, розгублені. Ніхто не знав за що братися. Тоді у нашому місті заснували волонтерський пункт, куди приходило багато людей, щоб допомагати. Саме там, у перші дні війни я зустріла своїх учителів. Тоді ще навіть онлайн-уроків не було, ніхто не знав скільки це триватиме і як організувати навчання та допомогу правильно. Тож коли ми разом займалися однією справою, вони проводили свою просвітницьку діяльність для тих, хто був поруч. А згодом організували такий волонтерський пункт у нашій школі. Пам’ятаю: на початку школа “кишіла” людьми, було приємно бачити таку кількість волонтерів, які щодня були готові віддати себе повністю цій справі. Робота кипіла: і дорослі, і діти допомагали усім, чим могли. Найбільший попит був на маскувальні сітки, тож дійшло до того, що основ для сіток не вистачало і їх доводилось плести або гачкувати власноруч. Цим під керівництвом Валентини Василівни займалася певна кількість людей.
Станом на третій рік війни масштаби волонтерського пункту моєї школи зменшились. Учні повернулися до навчання, дорослі – до роботи і своїх щоденних справ. Прикро визнавати, але про війну “забувають”… У моїй школі залишилася п’ятірка відчайдушних бджілок, що увійшли до складу «Волонтерчиків», а саме: Кіндерись Людмила Чеславівна, Яворська Ольга Володимирівна, Садлівська Тетяна Іванівна, Монастирська Валентина Василівна та Панів Надія Миколаївна. Війна триває. Міста все більш спорожнілі, моє зокрема. Але колишній кабінет географії, який перетворився на штаб-квартиру волонтерчиків, не пустує ніколи. Саме тут Людмила Чеславівна зберігає пакети з їжею, одягом, засобами особистої гігієни для захисників. І, звісно, саме тут Надія Миколаївна і Валентина Василівна плетуть та маскують сітки. Відколи вони пішли на заслужений відпочинок, щодня приходять на плетіння сіток і нашоломників замість уроків. Зазначають, що за час спільної волонтерської роботи дуже зблизились, допомагають та підтримують одна одну. Насолоджуються працею і таким товариством, обговорюють багато актуальних проблем, вчаться життю одна в одної. Кажуть, що іноді буває надійде втома, але зайде Людмила Чеславівна, виголосить урочисто: «На таку дату треба таку кількість сіток!», і втома проходить. Не менш важливою є роль Тетяни Іванівни та Ольги Володимирівни. Вони вважаються «правою рукою» Людмили Чеславівни, вони – її найперша допомога в організації зборів та поширенні потрібної інформації в потрібному місці у потрібний час.
Волонтерчикам приємно, що допомагають учителі та учні, а часом і випускники: приносять потрібні матеріали, долучаються до зборів та поширення важливої інформації. Ольга Володимирівна каже, що зі зборами справи трохи кепські: в Україні фінансова ситуація складна і донатить щоразу менша кількість людей. До того ж зараз доводиться писати ледь не кожному в особисті повідомлення та просити про допомогу. В основному просять саме у знайомих, учнів, випускників та їх сімей. Зазвичай сітки Валентина Василівна та Надія Миколаївна плетуть лише удвох, але коли хтось приходить допомогти, з радістю навчають плетінню, тоді праця іде легше та швидше. Родичі волонтерчиків вже звикли, що ті «живуть» у школі. Іноді довго затримуються і відкладають особисте життя на потім, але знають – там вони потрібніші. Насправді більшість родичів волонтерчиків часто допомагають та займаються волонтерською діяльністю, тому інколи зустрічаються й «по справі», а не лише вдома. Самі вони усі дуже раді, що мають можливість допомагати, і, приходячи додому, усвідомлюють – день прожито не дарма. Надія Миколаївна наголошує , що окрім боротьби за свої території, ми маємо відчайдушно і невпинно боротися за мову, історію, культуру та традиції, за те, що робить нас українцями і дає нам привід пишатися самим вже фактом свого народження.
Для кожного з них особистим героєм постає хтось інший: випускники, учні, які волонтер- ять чи воюють, особисті знайомі, що активно допомагають. Але, в першу чергу, як усі гуртом відповіли: “Героєм є кожен, хто захищає країну, кожен, для кого вона – Україна понад усе”. Надихаються ці добродії молодим поколінням, зокрема своїми онуками, хочуть їм добра і кращого майбутнього, хочуть їм вільної України.
Я переконана: в України є майбутнє, правда в тому, що воно у наших руках. Саме ми і ніхто інший маємо змінювати та творити його. Ми маємо плекати свою мову та культуру,вивчати і шанувати історію, зберігати традиції,вірити в перемогу України та докладати до цього усіх зусиль, робити все можливе і неможливе,щоб вона настала. Ми маємо бути гідними патріотами своєї країни. Маємо бути справжніми українцями і пишатися цим.
Анна КВАША,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Бориславського ЗЗСО І-ІІІ ступенів №1 Львівської області