На просторах інтернету нерідко можна натрапити на відео або статті, де іноземці, спостерігаючи за сучасними українцями, неабияк дивуються нам. А дивує їх наша стійкість.
В часи війни залишатись стійкими ще те випробування. Купа часто невтішних новин, переживання за рідних і близьких, постійна перевірка Телеграм-каналів з інформацією про стан на сьогоднішній день. Все це вибиває зі спокою та звичного ритму життя.
Проте ми продовжуємо жити. І на перший погляд наше життя здається таким як і до війни.
Я думаю, що ми як нація є дуже сильними завдяки джерелам стійкості. Їх є дуже багато. і у кожного свої. Я виділила декілька, які є основними, як мені здається.
Віра. Знаю, це певно одне з найочікуваніших джерел стійкості в даний час. Але задумайтесь, коли людина виконує певний задум чи справу та вірить в успіх роботи, то результат, навіть не швидкий, точно її потішить. Якщо ж думає, що її зусилля будуть марними швидко розчаровується і відкидає, навіть його не дочекавшись. Теперішні українці розуміють і вірять, що спільними зусиллями вони здатні змінити не лише майбутнє, а й коригувати теперішнє. Так само й українці вірять, що війну можна подолати спільними зусиллями. І зусиллями не одних лише військових. Донати на ЗСУ, збори на транспорт та інші речі для військовослужбовців. Волонтерство та гуманітарна допомога для людей в прифронтових територіях, біженців. І не тільки…
Наполегливість і волелюбність. Українці дуже наполегливий народ. Які труднощі перед ними не ставиш – вони їх долають. А особливо наш народ ненавидить будь-які дії, спрямовані на знищення культури, та примусове підкорення владі. Напевне, відстоювати свої права та культуру вже у нас в крові. Інакше як можна пояснити наше минуле і те, що ми досі існуємо як вільна держава? Не були б ми наполегливими не існували б як незалежна держава. О, до речі про минуле.
Минуле. В минулому України є багато історій про те, як ми відстоювали свою гідність, право на територію та існування держави. А про культуру можна й не говорити. Дуже давно наших людей знищували просто за те, що вони писали українською та повставали проти загарбників. Проте ми продовжуємо жити в тій самій державі з могутньою історією і пречудовою культурою. І все так само продовжуємо боротися за своє майбутнє. То… чи варто зупинятися зараз? Чи варто просто здатися країні ворогу зараз і терпіти її владу? Розмовляти російською мовою, забути про свою культуру, мову? Забути про те, хто ми такі і яка у нас могутня історія? А наступним поколінням розповідати, що якоїсь “України” взагалі не існувало? Чи що це була держава без історії і культури, яка не варта розвитку? Ні! Остаточно ні! Ми пам’ятаємо те, хто ми, і це мотивує йти вперед, розвивати свою державу, її культуру, збагачувати мову.
Це лиш декілька прикладів, але не сумніваюсь, що ви знайдете більше. Гаразд, залишу простір для роздумів. Цією статтею я хотіла показати і довести те, що українці стійкі і мають звідки цю стійкість брати. Джерела нашої сили з’явилися не пару днів, місяців чи років назад. Вони були з нами споконвіків. А такі якості як волелюбність, прагнення миру, цінування власної культури і мови є в кожному з нас.
Софія ЛЯШИК,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Сваринівської гімназії Сарненської міської ради Рівненської області