Частково я пишу зараз через провину. Провину власну та провину своїх співвітчизників. Бо всі ми завинили одній світлій, щирій та надзвичайно обдарованій людині. Дехто навіть назвав би її «дитиною». Її ім’я — Вероніка Кожушко. Вона була художницею, поетесою та волонтеркою. Вона любила митців Розстріляного відродження, й сама стала новим його розстріляним поколінням. Ми завинили їй тим, що не знали раніш навіть її імені. Тим, що за вісімнадцять років її життя майже ніхто з нас не бачив жоднісінької її роботи. Тим, що подивитись на них нас змусила одна терористська напівкраїна, яку Вероніка так ненавиділа.
Ніка була харків’янкою. Відданою харків’янкою. Звідси вона навідріз відмовилась їхати 24.02.2022, коли місто почали нещадно нівечити російські ракети. В Харкові від російської ракети Ніка й загинула. І цього не мало статись. У всіх найгіркіших сенсах цього речення.
То був передостанній день серпня 2024 року. Ніка їхала на метро додому. Чомусь вийшла на одну зупинку раніше, ніж мала би. Вирішила прогулятися парком. Навколо веселились такі ж, як вона, світлі й життєрадісні діти. Та затяті терористи не щадять нікого з нас. Лавка, де сиділа Ніка, лишилась неушкодженою. Майже все навколо неї лишилось неушкодженим, немовби вона своїм світлом випромінювала невидимий нікому щит. Ушкодженим виявилось лише її власне тіло з уламком всередині.
Частково я пишу через непоборимий жаль. Кого б не питали про Ніку — усі говорили лише одне: вона була надзвичайно щирою та доброю. І я дійсно вірю, що це не пусті слова, не красиві фрази, аби увіковічнити світлу пам’ять про померлу людину. Це просто відверті спогади її близьких. І варто лиш поглянути на пару чарівних Нічиних робіт або відвідати профіль в інстаграмі, щоб в цьому переконатися.
Завдяки своїй щирості вона знаходила спільну мову з усіма. Наступного дня після Нічиної смерті друг-військовий привіз її родині український стяг, золота половинка якого була вщерть заповнена підписами його побратимів. Про неї заговорили навіть ті наші видатні сучасники, з ким вона не була знайома. Оксана Забужко, цитуючи іншого відомого харків’янина — мовознавця та історика Юрія Шевельова — назвала її «непророслим зернятком». За допомогою свого таланту, не лише таланту творити, а й звичайному людському — спілкуватися, вона в свої вісімнадцять особисто знала двох найбільших своїх кумирів: Сергія Жадана — в поезії та Гамлета Зіньківського — в художньому мистецтві. А найголовніше — вони особисто знали її та глибоко цінували, бо ж після того чорного серпневого дня власноруч взялися розбирати та просувати її творчий доробок.
Частково я пишу через захоплення. У найрізноманітніших аспектах цього слова. Я захоплююсь тим, якою людиною Ніка була. Не лише щирою та доброю, а ще й надзвичайно стійкою.
Мені, людині, яка, на щастя, відносно тихо та мирно живе майже в самому серці України, надзвичайно складно уявити, яку силу духу треба мати, аби в розпал війни лишитись у рідному місті під щоденними обстрілами, маючи можливість виїхати в безпечне місце. Мені, людині, яка все своє життя розмовляє українською з елементами суржику, надзвичайно складно припустити, якою витримкою треба володіти, аби за один день, після розстрілу нашого захисника за гасло «Слава Україні!», перейти з ворожої мови на рідну, так до кінця життя і не порушивши цієї обіцянки. Мені, людині, яка тільки починає копирсатися в собі, шукаючи крила для творіння справжнього мистецтва, надзвичайно складно збагнути, як дівчина, котра загинула, будучи на два роки старшою за мене, примудрялася в своєму віці творити так глибоко.
До війни Нічині картини здебільшого були креативними портретами її улюблених музикантів. Після повномасштабного вторгнення вони кардинально змінились, як, за її власними словами, і сама Ніка. В них стало менше кольорів, але більше сенсів. Я не можу показати жодну з тих картин, бо ж всі вони законно належать Нічиній родині, але наполегливо раджу пошукати її роботи та декілька хвильок пороздивлятися. Я написала «декілька хвильок», а не годину чи дві, бо й так впевнена, що, побачивши хоч на мить, ви самі засядете розглядати їх точно не на хвилину. Зауважте при цьому, що ви так пильно вивчаєте роботу самоучки — бо ж Ніка ніколи професійно не вчилась малювати.
Деякі картини з першими прильотами ракет у рідне місто Вероніка почала малювати в малому форматі. Так вона допомагала нашим захисникам. Оскільки грошей на підтримку армії в родині не було, то вона просто підбігала на вулиці до солдатів і дарувала їм ці листівочки. Коли її творчість почала набирати популярності — взялася за проведення регулярних зборів для ЗСУ.
Частково я пишу через подяку. Я дізналася про Ніку набагато пізніше, ніж мала би — навіть не в день її смерті, й не через місяць після неї. І тільки нещодавно я зрозуміла, наскільки сильно ця людина мене надихає. Творчістю, щирістю, стійкістю. Цілим своїм життям. Я теж вважаю себе «творчою людинкою», бо намагаюсь писати художню прозу. Тож історія Ніки, доробок якої за життя був практично невідомим загалу, наводить мене на думки про те, що моя власна творчість, яка зараз мені здається нікому не потрібною, а від того — бездарною, колись таки знайде свого поціновувача. Про те, що його донька пише вірші та прозу, не знав навіть Нічин батько, пан Ігор, — а виявилося, що в неї назбиралося аж сімдесят дві сторінки тексту одинадцятим кеглем!
Тепер пан Ігор разом з Нічиними талановитими друзями та видатними митцями намагаються назавжди увіковічити пам’ять про неї в українському мистецтві, проводячи виставки її робіт. Надходила навіть пропозиція забрати картини в Берлінський музей. Та родина відмовилася — якщо вже віддавати оригінали, то тільки Харкову. Зберегти в історії Нічине ім’я хотіли по різному: назвати в честь неї одну з харківських вулиць, зробити пам’ятну дошку на будинку «Слово» чи навіть вилити бронзовий пам’ятник. Але, за словами близьких, все це не підходило. Ніка уособлювала собою життя, майбутнє, а зовсім не якусь завмерлу статую. Саме тому прикріплене тут фото Ніки я не замальовую у чорно-біле, як то прийнято робити з померлими — у ній було надто багато барв, аби їх стирати.
Тож, врешті-решт, усі зголосились на те, аби заснувати в честь Вероніки благодійний фонд «Генерація Ніка» та однойменну премію для молодих митців — так пам’ять про неї довго житиме в майбутньому, а цим майбутнім і жила сама Ніка. Можу скромно зазначити, що мене з Веронікою дещо поєднує — свої роботи я вирішила, можливо безнадійно, на цю премію подати. Соромно мені лише за одну річ: саме завдяки цій ініціативі, а не набагато-набагато раніше, як мало би бути, я про Ніку й дізналась.
Насамкінець, я пишу через обов’язок. У останній своїй творчій роботі, у відео, записаному за два дні до смерті, Ніка сказала: «Мені вісімнадцять, і я маю творити за тих, хто не більше може. Ми маємо безліч голосів, які, на жаль, ніколи не говоритимуть більше». Тож тепер ми маємо творити за Ніку та стати її вічним голосом.
Єкатерина КРАВЦОВА,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Смілянської загальноосвітньої школи I-III ступенів №10 Смілянської міської ради Черкаської області