Люди завжди мають робити вибір. Починаючи з вибору зубної пасти і кольору шкарпеток до вибору президента й основного заняття у житті. При цьому процес вибирання завжди передбачає наявність кількох варіантів, щонайменше двох, щонайбільше – обмежень немає. Коли українців попросили обрати двадцять великих людей – представників нашої нації, які досягли таких значних висот, що їх ніяк не може забути суспільство і тим паче історики, – люди задумались.
А кого ж вибирати? Які критерії мають бути? Особисті симпатії, заслуги перед суспільством, територіальні примноження чи релігійні перевороти, кількість друкованих сторінок, розбитих сердець чи захоплених послідовників…
Звісно, вибір більш ніж суб’єктивний.
Чому Костянтин-Василь Острозький потрапив у коло обраних? Чим так сподобався сучасному українцю – не тому, хто жив і насолоджувався його мудрим правительством і зараз разом із ним покоїться із миром, а пересічному жителю, який голосує, можливо, за найосвіченішого у той час, можливо, за найбагатшого, найвідомішого, можливо, як за великого фундатора Острозької академії, прабатька Києво-Могилянської академії, чи, у крайньому разі, просто за земляка…
Тоді стає дійсно цікаво: чим же так вгодив вельмишановний Костянтин Україні загалом і мені, як представнику держави і нації, зокрема?
Проблеми, що стосуються пошуку інформації, зараз вирішуються банально, проте швидко – пірнаю в глибини Інтернету.
Шукаю. Знаходжу. Нижче наведені цитати із знайденого і мої розважання з цього приводу.
Гм, “оборонець православ’я” – зважаючи на те, що його наступні родичі геть занехаяли таку його ревність до православ’я, повністю покатоличивши (часто насильно) Остріг і прилеглі землі, то тут лише можна висловити жаль… і велику повагу до князя. Захищати православ’я – для мене звучить гідно. У такі темнющі часи бідолашний князь був як зірка – центр релігії та освіти!.. Це було тяжко… протистояння бурхливій західній течії, що постійно змивала візантійський наліт релігійності, залишений ще київсько-руськими князями – стійку, міцну і прекрасну у своїй величності православну віру саме української еліти, саме вершків суспільства, керманичів держави у той час, коли так модно було бути католиком, йти у ногу із часом, зважати на могутніх і настільки ж примхливих західних сусідів… Ідемо далі… “був претендентом на польський престол” – не кожен із “історичних” українців був у пошані в іноземних народів, поляки тоді ж узагалі не визнавали Україну як самостійну адміністративно-правову одиницю… Такі слова говорять про високий статус князя, отже, маємо тут чому повчитись – високопродумані дипломатичні стратегії!
…”створив перший вищий навчальний заклад на Сході Європи” – ці слова звучать, як чарівна музика – усе-таки, які ж ми, українці, молодці! (Славні одиниці – представники нашого народу – працювали все життя, щоб ми тепер могли так сказати. Чим не іронія! А, зрештою, що тоді не іронія? Іронічне саме наше життя…) Ми, просто кажучи, дуже круті – перша Конституція, перша демократична держава, перший вищий навчальний заклад…
…”віротерпимість” – віє сьогоденням – у наш час інтеграції і всесвітньої толерантності, коли ми так довго йшли до примирення, попри всі хрестові походи, криваві війни, релігійні баталії та церковні міжусобиці, зараз врешті всі конфесії прагнуть до консолідації, ми близькі до цього! …А мудрий князь вже тоді вбачав якусь суть у непригніченні інших рас і їх релігій…Дивно спостерігати ще тоді, в XVI столітті, такий прояв високої натури, тонкості й делікатності, чутливого розуму, гуманності та європейської, не дикої, не варварської, мудрості…
…”настав вік просвітництва” – як не банально буде згадувати про довгі страждання України, про постійні незгоди, “не ті” часи, підневільні періоди, репресії… Але слова “вік просвітництва”, “процвітання” звучать, як полегшення, звучать, як поштовх до розвитку цілої країни! І людей, які створювали стан речей, який потім історики назвуть “епоха (чи період – немає суттєвого значення) просвітництва” поважаємо просто автоматично, співчуваючи усім іншим періодам української історії, коли таких високоосвічених і разом з тим сміливих людей Україна не мала…
…”навіть татари на певний час припинили свої спустошливі набіги” – киваю з повагою – навіть криваві завойовники не встояли перед центром гармонії на той час, осіли собі мирно-тихо під Острогом і розбудували свій район із мечеттю… довіряли князю! Врешті-решт, той факт, що Костятин-Василь “став найзаможнішим від усіх вельмож Польщі” – це при тому, що будував церкви, освітні заклади, розбудовував місто і навколишні території, примножував і захищав володіння, проводив дипломатичні угоди і підтримував міждержавні відносини – надбати найбільшу у процвітаючій на той час Польщі кількість статків – це треба мати велике вміння (тут вам і бізнесмен, і дипломат, й економіст, і разом із тим – справжній представник наукової, просвітньої еліти нації).
Якщо підсумувати сказане вище – можна вважати Костянтина-Василя Острозького дійсно гідним українцем, якого любили і досі любимо ми за Острозьку академію й острозьке книгодрукування (про такі заслуги навіть сенсу немає розказувати тут – сором не знати!), якого поважають іноземці – по цей день у польських королівських музеях у великій кількості є його родові портрети, описані його діяння і заслуги… Князь, що боровся за православ’я і всіляко дбав за розбудовування церков, збагатив Острог і прославив його і понині… Цікаво нарешті, що не київський, не львівський, не московський чи тим більше польський уродженець – князь саме Острозький, наш! – прославив нашу малу батьківщину!! За це його поважаю і горджуся…
Зараз, осмисливши життя й осяги князя, можу задуматися – а що я лишу по собі? Чи оберуть мене потім нащадки великою людиною? Чи внесуть у якийсь почесний список? А це не так і легко… он скільки всього треба встигнути зробити, щоб потім хтось геть простий, наче я зараз, отак сидів і роздумував – гідний ти називатися Великим Українцем чи ні…
Звісно, вибір більш ніж суб’єктивний.
Чому Костянтин-Василь Острозький потрапив у коло обраних? Чим так сподобався сучасному українцю – не тому, хто жив і насолоджувався його мудрим правительством і зараз разом із ним покоїться із миром, а пересічному жителю, який голосує, можливо, за найосвіченішого у той час, можливо, за найбагатшого, найвідомішого, можливо, як за великого фундатора Острозької академії, прабатька Києво-Могилянської академії, чи, у крайньому разі, просто за земляка…
Тоді стає дійсно цікаво: чим же так вгодив вельмишановний Костянтин Україні загалом і мені, як представнику держави і нації, зокрема?
Проблеми, що стосуються пошуку інформації, зараз вирішуються банально, проте швидко – пірнаю в глибини Інтернету.
Шукаю. Знаходжу. Нижче наведені цитати із знайденого і мої розважання з цього приводу.
Гм, “оборонець православ’я” – зважаючи на те, що його наступні родичі геть занехаяли таку його ревність до православ’я, повністю покатоличивши (часто насильно) Остріг і прилеглі землі, то тут лише можна висловити жаль… і велику повагу до князя. Захищати православ’я – для мене звучить гідно. У такі темнющі часи бідолашний князь був як зірка – центр релігії та освіти!.. Це було тяжко… протистояння бурхливій західній течії, що постійно змивала візантійський наліт релігійності, залишений ще київсько-руськими князями – стійку, міцну і прекрасну у своїй величності православну віру саме української еліти, саме вершків суспільства, керманичів держави у той час, коли так модно було бути католиком, йти у ногу із часом, зважати на могутніх і настільки ж примхливих західних сусідів… Ідемо далі… “був претендентом на польський престол” – не кожен із “історичних” українців був у пошані в іноземних народів, поляки тоді ж узагалі не визнавали Україну як самостійну адміністративно-правову одиницю… Такі слова говорять про високий статус князя, отже, маємо тут чому повчитись – високопродумані дипломатичні стратегії!
…”створив перший вищий навчальний заклад на Сході Європи” – ці слова звучать, як чарівна музика – усе-таки, які ж ми, українці, молодці! (Славні одиниці – представники нашого народу – працювали все життя, щоб ми тепер могли так сказати. Чим не іронія! А, зрештою, що тоді не іронія? Іронічне саме наше життя…) Ми, просто кажучи, дуже круті – перша Конституція, перша демократична держава, перший вищий навчальний заклад…
…”віротерпимість” – віє сьогоденням – у наш час інтеграції і всесвітньої толерантності, коли ми так довго йшли до примирення, попри всі хрестові походи, криваві війни, релігійні баталії та церковні міжусобиці, зараз врешті всі конфесії прагнуть до консолідації, ми близькі до цього! …А мудрий князь вже тоді вбачав якусь суть у непригніченні інших рас і їх релігій…Дивно спостерігати ще тоді, в XVI столітті, такий прояв високої натури, тонкості й делікатності, чутливого розуму, гуманності та європейської, не дикої, не варварської, мудрості…
…”настав вік просвітництва” – як не банально буде згадувати про довгі страждання України, про постійні незгоди, “не ті” часи, підневільні періоди, репресії… Але слова “вік просвітництва”, “процвітання” звучать, як полегшення, звучать, як поштовх до розвитку цілої країни! І людей, які створювали стан речей, який потім історики назвуть “епоха (чи період – немає суттєвого значення) просвітництва” поважаємо просто автоматично, співчуваючи усім іншим періодам української історії, коли таких високоосвічених і разом з тим сміливих людей Україна не мала…
…”навіть татари на певний час припинили свої спустошливі набіги” – киваю з повагою – навіть криваві завойовники не встояли перед центром гармонії на той час, осіли собі мирно-тихо під Острогом і розбудували свій район із мечеттю… довіряли князю! Врешті-решт, той факт, що Костятин-Василь “став найзаможнішим від усіх вельмож Польщі” – це при тому, що будував церкви, освітні заклади, розбудовував місто і навколишні території, примножував і захищав володіння, проводив дипломатичні угоди і підтримував міждержавні відносини – надбати найбільшу у процвітаючій на той час Польщі кількість статків – це треба мати велике вміння (тут вам і бізнесмен, і дипломат, й економіст, і разом із тим – справжній представник наукової, просвітньої еліти нації).
Якщо підсумувати сказане вище – можна вважати Костянтина-Василя Острозького дійсно гідним українцем, якого любили і досі любимо ми за Острозьку академію й острозьке книгодрукування (про такі заслуги навіть сенсу немає розказувати тут – сором не знати!), якого поважають іноземці – по цей день у польських королівських музеях у великій кількості є його родові портрети, описані його діяння і заслуги… Князь, що боровся за православ’я і всіляко дбав за розбудовування церков, збагатив Острог і прославив його і понині… Цікаво нарешті, що не київський, не львівський, не московський чи тим більше польський уродженець – князь саме Острозький, наш! – прославив нашу малу батьківщину!! За це його поважаю і горджуся…
Зараз, осмисливши життя й осяги князя, можу задуматися – а що я лишу по собі? Чи оберуть мене потім нащадки великою людиною? Чи внесуть у якийсь почесний список? А це не так і легко… он скільки всього треба встигнути зробити, щоб потім хтось геть простий, наче я зараз, отак сидів і роздумував – гідний ти називатися Великим Українцем чи ні…
Марія ВАВРИНЧУК.