Хірург закрив очі і лише тоді відчув як втомився. Втомився від життя, яке рятував так часто. Останні два роки він працював як проклятий, боровся за кожне життя, видираючи його з лап статистики, брався за найважчі випадки. Життя його, як серце після дефібриляції, отримало новий імпульс і ритмічно застукотіло. Але якось по іншому, по новому.
Хірург зазирнув у медичну картку. Молодий хлопчина, двадцять сім років. Ввечері з другом повертались додому, а вчора його привезли в реанімацію з пробитою головою. Та ще ж і ситуація важка. Уламки черепа потрапили в мозок, хлопець то приходить до тями, то втрачає її, не впізнає близьких. Треба робити лоботомію, а це інвалідність. У двадцять сім років…
Лікар гірко зітхнув і схиливши голову над столом, запустив пальці у волосся. Знову питання на яке шукав відповіді вже років тридцять: ”Чому?”, ”Навіщо?”
Навіщо руйнувати життя, яке тільки почалося? Він не мав на увазі тих п’яних придурків, які скалічили парубка. Хоча їх треба було або повісити або посадити на електричний стілець. А ще ліпше було б… – чоловік солодко посміхнувся, уявивши таку картину – а ще ліпше було б кожного з них посадити ввечері на гілку молодого бамбука, а вранці подивитися на результат (за ніч бамбук виростає на 1 метр). Народи Сходу добре розумілися на покараннях – витончено, але не менш жорстоко.
Він мав на увазі ту силу, що управляла життями людей. Яка вона? Добра, зла, іронічна… Буквально за комір витягує одних з обіймів смерті і не роздумуючи кидає туди інших: немовлят і дітей. За тридцять років він бачив багато і зрозумів, що всі під Богом ходять. Знав, що не від нього залежить жити хлопцю чи ні, але ж як безглуздо… І здавалось, що мав вже звикнути – тридцять років життя не викинеш. Але ж як безглуздо, – хірург сердито відсунув стільця, встав і почав ходити по кабінету, давно вже знайомим маршрутом від дверей до вікна, роздивляючись по ходу грамоти і відзнаки розвішені на стінах. Чи допоможуть вони йому? Пригадав себе у двадцять сім: він – молодий лікар, який тільки но закінчив інтернатуру і отримав перших своїх хворих за якими треба було кожного дня спостерігати, призначати лікування, вести історію хвороби. На перших порах все було так незвично і він почував себе таким важливим. Коли дзвонила дружина, він гордо кидав у слухавку: ”Буду робити обхід” або ”Треба зайти до пацієнта, як він після операції.” Або щось у такому ж дусі.
Жінка його допитувала, щось радила, вони ж бо одружилися ще коли були студентами медичного інституту. Хірург посміхнувся пригадавши шлюбну церемонію. Здавалось все життя попереду, а воно так і пройшло в турботах та буденщині. Після двадцяти, роки ніби з ціпка зірвалися і полетіли десятками: тридцять, потім відразу сорок, не встиг оговтатися вже п’ятдесят, не за горами шість десятків. Не було часу зупинитись, подумати, стати посеред потоку і глянути навкруги.
Коли помер його вісімнадцятирічний син, все навколо зупинило свій рух і перестало його цікавити. Згадав чомусь похорони під дощем і грудки мокрої землі, які глухо стукали об кришку труни.
Діти лікарів, як правило, страждають від тієї хвороби, яку лікують їх батьки. Це доведений факт. У його знайомого окуліста, син в дитинстві пробив собі око іграшковою викруткою. На щастя батько був поряд, відвіз дитину до лікарні і самостійно зробив йому операцію. Бачити, правда, той став гірше, але ж не залишився однооким.
Коли привезли його сина, він – провідний нейрохірург області, вже нічого не міг зробити. Хапливі рухи пальцями, розфокусовані очі, постійне тремтіння… відзначав подумки, ніби вказуючи у некролозі причини смерті. Декілька годин простояв над операційним столом, длубаючись ніби у власній голові, але життя найближчої йому людини вислизнуло поміж пальцями і розчинилось у яскравому світлі ламп.
Від самогубства його врятували робота і алкоголь. В лікарні він затримувався якомога довше, щоб не їхати додому і не бачити дружину, яка постаріла років на десять, не бачити великої кольорової фотографії у кутку, перетягнутої чорною стрічкою. А горілка дивним чином рятувала його від божевілля, чудодійно заповнюючи дивну порожнечу, яка утворилась там в операційній, коли він, стоячи над мертвим сином, відчув себе на диво легким і невагомим. П’яним йому здавалось, що від тієї порожнечі його відділяє лише тілесна оболонка. Епідерміс, дерма і підшкірно-жирова клітковина…
Так тривало десь з півроку поки одного вечора він не забрів до церкви. Це сталось взимку, коли хірург повертався додому. Йшла служба і благодатну тишу порушували лише монотонний голос батюшки та шурхіт одежі мирян, що час від часу хрестилися. Хірург сів на лавку біля стіни з образами і не помітив як заснув.
…Знову він кудись біг, не звертаючи уваги на оточуючих його людей, які хапали його за руки і бридко посміхалися. Перед ним простягався довгий коридор із лампами денного світла на стелі, що підозріло мерехтіли і мали от-от згаснути. Ця думка приводила його в жах і він чомусь сердився на свого батька. Наступного моменту хірург влітав в операційну, кидав оком на усілякі скальпелі та рукомийник біля стіни і підбігав до столу. На ньому лежав його син і в цей час гасло світло. Лікар залишався один на один з небіжчиком у повній темряві, відчуваючи як волосся йому стає дибки, а у горлі пересихає від страху.
Коли хірург прокинувся, то не зрозумів де знаходиться. Спину ломило від довгого сидіння, а голова розколювалася від передчасного похмілля. Він був один у церкві, наповненій теплом і сяйвом від сотень свічок. Здавалось, то тоненькі воскові життя жовтого кольору горять, спливають і поступово завмирають. В їхньому світлі ікони з образами святих коливались і дивились лише на нього – п’яного підстаркуватого лікаря, який не зміг пережити смерті сина. Колесо життя, – подумав він, – котиться й котиться собі у просторі, підминаючи під себе одних, щоб наступного моменту відродитися в інших. Смерть і хвороби переплітаються з народженням та розвитком, і так вічно під пильним поглядом святих. Сльози тихо котилися йому по щоках і краплями воску падали на руки. Хірург встав і повільно пішов до виходу…
Того вечора він дав собі обіцянку боротися за життя кожного свого пацієнта чого б це йому не коштувало. Робота, яку він сумлінно виконував протягом тридцяти років, раптом набула для нього нового сенсу і перетворилась на призвання. Хірург побачив себе і те, що з ним сталося у іншому містичному світлі, а своє життя підпорядкованим благородній меті рятувати людей. Решта не мала жодного значення.
Лікар поглянув у вікно на людей, які метушились внизу на вулиці. Всі вони були такими однаковими зі своїми потребами та бажаннями, і у кожного з них в житті була своя трагедія, яка відразу робила їх такими неповторними. ”Людина не народжується даремно, вона виконує свою місію і відходить у небуття. Не має значення скільки їй для цього потрібно років: одному не вистачає цілого віку, а комусь і двадцяти забагато”.
В двері тихенько постукали. Хірург ніби отямився і ще раз поглянув вниз на вулицю наче сподівався знайти там відповідь. Не отримавши її, він різко розвернувся і схопивши картку хворого рушив до дверей. Рятувати життя. Знову.
Лікар гірко зітхнув і схиливши голову над столом, запустив пальці у волосся. Знову питання на яке шукав відповіді вже років тридцять: ”Чому?”, ”Навіщо?”
Навіщо руйнувати життя, яке тільки почалося? Він не мав на увазі тих п’яних придурків, які скалічили парубка. Хоча їх треба було або повісити або посадити на електричний стілець. А ще ліпше було б… – чоловік солодко посміхнувся, уявивши таку картину – а ще ліпше було б кожного з них посадити ввечері на гілку молодого бамбука, а вранці подивитися на результат (за ніч бамбук виростає на 1 метр). Народи Сходу добре розумілися на покараннях – витончено, але не менш жорстоко.
Він мав на увазі ту силу, що управляла життями людей. Яка вона? Добра, зла, іронічна… Буквально за комір витягує одних з обіймів смерті і не роздумуючи кидає туди інших: немовлят і дітей. За тридцять років він бачив багато і зрозумів, що всі під Богом ходять. Знав, що не від нього залежить жити хлопцю чи ні, але ж як безглуздо… І здавалось, що мав вже звикнути – тридцять років життя не викинеш. Але ж як безглуздо, – хірург сердито відсунув стільця, встав і почав ходити по кабінету, давно вже знайомим маршрутом від дверей до вікна, роздивляючись по ходу грамоти і відзнаки розвішені на стінах. Чи допоможуть вони йому? Пригадав себе у двадцять сім: він – молодий лікар, який тільки но закінчив інтернатуру і отримав перших своїх хворих за якими треба було кожного дня спостерігати, призначати лікування, вести історію хвороби. На перших порах все було так незвично і він почував себе таким важливим. Коли дзвонила дружина, він гордо кидав у слухавку: ”Буду робити обхід” або ”Треба зайти до пацієнта, як він після операції.” Або щось у такому ж дусі.
Жінка його допитувала, щось радила, вони ж бо одружилися ще коли були студентами медичного інституту. Хірург посміхнувся пригадавши шлюбну церемонію. Здавалось все життя попереду, а воно так і пройшло в турботах та буденщині. Після двадцяти, роки ніби з ціпка зірвалися і полетіли десятками: тридцять, потім відразу сорок, не встиг оговтатися вже п’ятдесят, не за горами шість десятків. Не було часу зупинитись, подумати, стати посеред потоку і глянути навкруги.
Коли помер його вісімнадцятирічний син, все навколо зупинило свій рух і перестало його цікавити. Згадав чомусь похорони під дощем і грудки мокрої землі, які глухо стукали об кришку труни.
Діти лікарів, як правило, страждають від тієї хвороби, яку лікують їх батьки. Це доведений факт. У його знайомого окуліста, син в дитинстві пробив собі око іграшковою викруткою. На щастя батько був поряд, відвіз дитину до лікарні і самостійно зробив йому операцію. Бачити, правда, той став гірше, але ж не залишився однооким.
Коли привезли його сина, він – провідний нейрохірург області, вже нічого не міг зробити. Хапливі рухи пальцями, розфокусовані очі, постійне тремтіння… відзначав подумки, ніби вказуючи у некролозі причини смерті. Декілька годин простояв над операційним столом, длубаючись ніби у власній голові, але життя найближчої йому людини вислизнуло поміж пальцями і розчинилось у яскравому світлі ламп.
Від самогубства його врятували робота і алкоголь. В лікарні він затримувався якомога довше, щоб не їхати додому і не бачити дружину, яка постаріла років на десять, не бачити великої кольорової фотографії у кутку, перетягнутої чорною стрічкою. А горілка дивним чином рятувала його від божевілля, чудодійно заповнюючи дивну порожнечу, яка утворилась там в операційній, коли він, стоячи над мертвим сином, відчув себе на диво легким і невагомим. П’яним йому здавалось, що від тієї порожнечі його відділяє лише тілесна оболонка. Епідерміс, дерма і підшкірно-жирова клітковина…
Так тривало десь з півроку поки одного вечора він не забрів до церкви. Це сталось взимку, коли хірург повертався додому. Йшла служба і благодатну тишу порушували лише монотонний голос батюшки та шурхіт одежі мирян, що час від часу хрестилися. Хірург сів на лавку біля стіни з образами і не помітив як заснув.
…Знову він кудись біг, не звертаючи уваги на оточуючих його людей, які хапали його за руки і бридко посміхалися. Перед ним простягався довгий коридор із лампами денного світла на стелі, що підозріло мерехтіли і мали от-от згаснути. Ця думка приводила його в жах і він чомусь сердився на свого батька. Наступного моменту хірург влітав в операційну, кидав оком на усілякі скальпелі та рукомийник біля стіни і підбігав до столу. На ньому лежав його син і в цей час гасло світло. Лікар залишався один на один з небіжчиком у повній темряві, відчуваючи як волосся йому стає дибки, а у горлі пересихає від страху.
Коли хірург прокинувся, то не зрозумів де знаходиться. Спину ломило від довгого сидіння, а голова розколювалася від передчасного похмілля. Він був один у церкві, наповненій теплом і сяйвом від сотень свічок. Здавалось, то тоненькі воскові життя жовтого кольору горять, спливають і поступово завмирають. В їхньому світлі ікони з образами святих коливались і дивились лише на нього – п’яного підстаркуватого лікаря, який не зміг пережити смерті сина. Колесо життя, – подумав він, – котиться й котиться собі у просторі, підминаючи під себе одних, щоб наступного моменту відродитися в інших. Смерть і хвороби переплітаються з народженням та розвитком, і так вічно під пильним поглядом святих. Сльози тихо котилися йому по щоках і краплями воску падали на руки. Хірург встав і повільно пішов до виходу…
Того вечора він дав собі обіцянку боротися за життя кожного свого пацієнта чого б це йому не коштувало. Робота, яку він сумлінно виконував протягом тридцяти років, раптом набула для нього нового сенсу і перетворилась на призвання. Хірург побачив себе і те, що з ним сталося у іншому містичному світлі, а своє життя підпорядкованим благородній меті рятувати людей. Решта не мала жодного значення.
Лікар поглянув у вікно на людей, які метушились внизу на вулиці. Всі вони були такими однаковими зі своїми потребами та бажаннями, і у кожного з них в житті була своя трагедія, яка відразу робила їх такими неповторними. ”Людина не народжується даремно, вона виконує свою місію і відходить у небуття. Не має значення скільки їй для цього потрібно років: одному не вистачає цілого віку, а комусь і двадцяти забагато”.
В двері тихенько постукали. Хірург ніби отямився і ще раз поглянув вниз на вулицю наче сподівався знайти там відповідь. Не отримавши її, він різко розвернувся і схопивши картку хворого рушив до дверей. Рятувати життя. Знову.
Андрій Шкаліберда