Коли почалася повномасштабна війна, моє життя розділилося на “до” і “після”. Того ранку, коли пролунав перший вибух, я ще не до кінця розуміла, наскільки сильно все зміниться. Але вже за кілька днів стало очевидно: наш світ ніколи не буде таким, як раніше. Мій тато, не вагаючись, вирішив піти на фронт захищати Україну. Це було його свідоме рішення, і хоч мені було страшно його відпускати, я знала, що він не міг вчинити інакше.
Я памʼятаю ту розмову напередодні його відʼїзду. Ми сиділи на кухні, і тато спокійним голосом пояснював, що мусить бути там, де його присутність може врятувати життя. Його очі світилися рішучістю, але я бачила в них і біль — йому було важко залишати нас, свою родину. Перед тим як поїхати, він обійняв мене і сказав: «Ти повинна бути сильною. Ти моя гордість, і я обовʼязково повернуся до тебе».
З того моменту почалося наше нове життя – життя в очікуванні. Ми з мамою та з сестрами рахували дні до татових дзвінків. Іноді звʼязок був нестабільним, і нам доводилося по кілька тижнів чекати бодай короткого повідомлення, що він живий і здоровий.
Війна вчить чекати. Чекати повідомлень, дзвінків, новин. Кожен новий день для мене – це ще одна маленька битва з власним страхом. Ми з мамою та сестрами прокидалися рано і перше, що робили, — перевіряли телефон. Якщо нічого не було, починалося нескінченне очікування. Я сиділа на уроках, але думки були десь далеко – у холодному окопі, де, можливо, зараз мій тато.
Іноді він телефонував. Його голос був стомлений, але він завжди намагався жартувати, щоб ми не хвилювалися. «У нас усе добре», — казав він, хоча я чула, як позаду нього лунали вибухи. «Тримайтеся, я скоро повернуся». Але це «скоро» розтягувалося на місяці.
У ті моменти, коли звʼязку не було довго, я писала листи. Викладала на папір усе, що накопичувалося в серці: як скучаю за його голосом, як хочеться знову піти з ним на риболовлю чи пограти в шахи. Малювала йому маленькі сердечка і писала: «Ти мій герой». А він у відповідь надсилав короткі повідомлення, які я перечитувала десятки разів: «Я пишаюся тобою», «Ти – моя сила», «Усе буде добре». Тато часто розповідав, що найголовніше на фронті — це підтримка побратимів. Вони стали для нього другою родиною. Разом ділилися останнім шматком хліба, разом плакали над втратами, разом сміялися над крихітними радощами життя, як-от чашка гарячого чаю після важкого бою.
Він казав, що людина сильна, поки може любити і піклуватися про інших. І ця любов підтримує його там, де кожен день може стати останнім. «Я воюю не з ненависті до ворога, а з любові до вас і до нашої землі», – сказав він мені одного разу. І ці слова назавжди закарбувалися в моєму серці. 3 часом я почала помічати, як сильно змінилася. Те, що раніше здавалося важливим, стало дрібʼязковим. Я перестала нарікати на складні домашні завдання або погану погоду. Бо що таке дощ у порівнянні з тим, що мій тато щодня стоїть під обстрілами?
Його стійкість передалася мені. Я стала допомагати волонтерам, плести сітки, збирати кошти на амуніцію. Писала листи не тільки татові, а й іншим військовим, вкладала в них малюнки і слова вдячності. І кожного разу, коли мені ставало страшно, я згадувала татові слова: «Ми обовʼязково переможемо».
Він навчив мене, що справжня стійкість – це не відсутність страху, а здатність боротися, попри нього. Він показав мені, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло — у любові, у підтримці, у маленьких проявах доброти.
Іноді я уявляла, як буде виглядати наше життя після перемоги. Ми всі разом підемо на пікнік, тато обійме нас і більше ніколи не відпустить. Я мрію, що ми разом дивитимемося улюблені фільми та готуватимемо недільний сніданок. Ці мрії — ще одне джерело моєї стійкості.
Я знаю, що попереду може бути багато важких днів, але я тримаюся, бо вірю: тато обов’язково повернеться додому. Тато завжди був для мене героєм, але тепер я розумію це глибше. Герої – це не тільки ті, хто бореться зі зброєю в руках. Герої – це ті, хто навіть у найтемніші часи знаходять у собі світло. Ті, хто підтримують інших, хто жертвує собою заради любові, хто вірять у добро, навіть коли навколо – війна.
Мій тато – саме такий. Його віра, сила і любов навчили мене ніколи не здаватися.
Він показав мені, що справжня стійкість – це не відсутність страху, а здатність боротися, попри цей страх. Коли я думаю про нього, я відчуваю гордість і безмежну вдячність. Я вдячна за кожен день, коли можу чути його голос. Вдячна за його мужність, за його доброту, за його безмежну любов до нас і до України. І я знаю, що, поки у нашій країні є такі люди, як мій тато, — Україна вистоїть. Обовʼязково!!!
Вікторія ЧУХРАЙ,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Збаразького ліцею № 3 імені Михальського Тараса Романовича Збаразької міської ради Тернопільської області,
вихованка гуртка «Журналістика і блогерство» Комунальної установи «Станція юних техніків» Збаразької міської ради.