Книги про війну – дуже важливий творчий доробок останніх років, який зазвичай продукують ті, хто має до цього безпосередній стосунок – військовослужбовці та члени їх родин, медики, волонтери, тощо. Фіксація та збереження окремих подій цієї вже більш як десятирічної війни – важливий внесок в скарбницю пам’яті українського народу. І зараз, і через кілька років та десятиліть військова проза та поезія нагадають про ті страшні часи, які ми вже пережили і переживаємо досі щодня. «Кава з присмаком попелу» Олексія Петрова, «Піхота. Наша земля» Мартина Бреста, «Пташники» Дмитра Калинчука, які незабаром вийдуть із друку – ці книги виконують надважливу соціальну місію, адже не дають ні нам зараз, ні нашим нащадкам згодом забути героїчні і трагічні історії останніх років.
До цієї ж категорії, на мою думку, ми можемо віднести і книги Тамари Анатоліївни Дуди, яка працює під творчим псевдонімом Тамара Горіха Зерня (вона не коментує вибір псевдоніму, але він однозначно перегукується з віршом Івана Якович Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» зі збірки «Зів’яле листя»). Її дебютний роман «Доця», написаний у 2019 році, став книгою року за версією ВВС, а сама Тамара Анатоліївна стала лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року.
Роман «Доця» був надрукований у видавництві «Білка», яке добре відомо активною роботою щодо популяризації військової літератури. Сюжет роману викладений в анотації: «Події роману розгортаються навесні-влітку чотирнадцятого року у Донецьку. … Саме тут героїня втратила родину, дім, роботу, ілюзії – і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий сенс і нову опору. Крок за кроком читач спостерігає процес трансформації, переродження гречкосія у воїна. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. …». Він перекладений декількома мовами і виданий у багатьох країнах Європи, також на його основі створено декілька театральних постановок, як в Україні, так і за кордоном.
Після «Доці» Тамара Анатоліївна створила ще дві книги – містичний детектив «Принцип втручання» та дещо «наджанровий» твір «Шептуха», у якому органічно поєдналися спогади авторки про рідне село та родинну пам’ять і початок повномасштабного вторгнення у 2022 році.
Тамара Дуда – не лише письменниця і професійна перекладачка з великим досвідом, яка щодня продовжує обробляти складні технічні тексти, щоб адаптувати їх до потреб наших воїнів і дати їм змогу якомога краще зрозуміти інструкції до зброї, яку нам надають партнери. Ця енергійна жінка з 2014 року не полишає активну волонтерську діяльність: допомагає різним підрозділам і робить максимум, щоб полегшити життя мешканців небезпечних прикордонних територій, зокрема – на рідній Сумщині.
Окрім того, Тамара Анатоліївна – мати трьох дітей, які вже зарекомендували себе активними члени українського суспільства. Її старша донька – Марія Воротило – викладачка історії, сповнена ентузіазму у вихованні своїх учнів і відкриття для них цікавого світу нашого минулого. Вона організовує для свої вихованців позашкільні заняття, регулярні екскурсії, відвідини цікавих місць та зустрічі книжкового клубу. Середня донька – Оксана – наразі закінчує школи і планує вступати до університету, а наймолодший – Марк робить своїх перші кроки в опануванні нових знань та навичок.
На мій погляд, пані Тамара – приклад сучасної української жінки, яка вражає своєю стійкістю, енергійністю, патріотизмом і бажанням зробити для нашої країни якомога більше. Важкі часи народжують сильних людей і Тамара Анатоліївна Дуда – дуже гарний приклад цього твердження. Моє знайомство з її «Доцею» сталося випадково, але я дуже рада, що це сталося і я прочитала твір, який спонукав мене більше дізнатися про його авторку і її внесок у розбудову сучасної, вільної та демократичної України.
Єва ЯЦИК,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця КЗ «Харківський ліцей №46 Харківської міської ради»,
вихованка гуртка «Основи журналістики» КЗ «Центр дитячої та юнацької творчості №4 Харківської міської ради»