Сповідь серця, поцілованого кулею

02.05.2018

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає.

Т. Шевченко

Я був там, де небо сходиться з землею. Де сотні обпечених облич кожного дня благають Бога про добробут своєї сім’ї й держави. Де будь-яка хвилина може стати останньою.

Я захищав твоє життя, українцю. Моє існування було для мене мізерною копійкою у водограї чужих буттів. Може, я чогось не розумію, але, поки попіл війни забарвлює воїнські зіниці в сивий колір і нещадно посріблює чуприну, невже, ти просто продовжуєш повагом складати докупи клапті свого життя, ходити землею, не переймаючись нічим, думати й спокійно заплющувати повіки перед тим, як лягти спати? Вітаю тебе! Ти вже й забув, що ти українець.

Усіх воїнів на фронті сонце палило однаково. Кожен, потрапивши у вир війни, розумів, що більше не вирветься з її кривавих лап. Навіть якщо повернешся , то іншою людиною. Усюди за нашими спинами стояла смерть – вона постійно слідкувала за найменшим рухом і невпинно жадала моменту, коли хтось похитнеться, упаде, опустить руки, знесилиться, змарніє. Невже всі ті, хто були на фронті, і є тими єдиними, у кого в серці золотом гаптувалася Україна? А всі інші просто безпутно прагнули кращого життя?

Улюбленою нашою справою стали скарги на те, що ми народилися не в тій державі, не в той час, не в тій сім’ї, і що тут, в Україні, усе настільки погано й убого, немовбито сам край у цьому винен. Але народ формує обличчя своєї країни. І якщо ми народилися тут, то це наш грунт, наша Батьківщина, вона дана саме нам, як щось глибоко духовне й нетлінне, – і тільки Бог святий знає, скільки помилок ми зробимо до того часу, поки не зрозуміємо цю істину.

Мир із неба не падає. «Сусіди» нам не допоможуть, поки ми самі не захочемо творити державу, саме незалежну державу, не підпорядковану ніяким політичним доктринам, партіям і чужинцям. Зброя сама не опиниться в руках, дух не прокинеться без дії й спокійне прочитання в новинах «доба в АТО: 6 обстрілів, увечері трималася тиша» теж не додасть особливої сміливості. Отож : «Бережи Вітчизну, як око, і вона тебе завжди берегтиме»!

Можна сидіти в холодній кімнаті, вслухаючись у тишу мовчазних стін, і не знати, що відбувається за межами твого простору спокою. Який біль кожного разу поглинає заплакані бабусині очі, які хвороби серця й тіла не дають спати вночі українському воїну. А можна бути в гущі подій, вірити, молитися й жити по-справжньому, уміти співчувати й не ховатися від проблем. Ніхто не прохає всіх лізти під гвинтівку й бути протестувальниками на Майдані, варто просто любити ту землю, якою ти щодня крокуєш.

На лабрадоритній дошці викарбувано блідо-білими горобцями літер прізвище, ім’я, по батькові й дві дати з тире посередині – настільки чітко, нібито вони наскрізь виїдають могильну сірість. На легенях – ще свіжа земля, зверху – кинуті кимось квіти з пелюстками, поцяткованими крихітними кульками сліз. Злегка похилені хрести навколо з фотографіями 20 на 15 збільшуються з кожним днем, утворюючи сіру душевну порожнечу. Покажіть мені ваше козацьке нутро, ваше незгасне прагнення радше померти, ніж коритися ворогові. Доведіть, що тисячі, таких, як я, загинули недаремно.

Ольга ДУДЕНКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ «Острозька академія»,

Полтава

Джерело фото: https://gaponchuk.wordpress.com/%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE-%D0%BC%D0%B5%D1%82%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%96-%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D0%B8/%D0%BD%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D1%96-%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8/

, , , , , переглядів: 661

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *