… Він прийшов до нас у школу майже під перше вересня – лисуватий сивоскроній дядечко з веселими хитринками в очах, у якого майже не було пальців на правій руці. Для мене, малої , було дивно й незрозуміло, як він зможе бути вчителем трудового навчання , маючи таку ваду. Це перше здивування дуже швидко забулося, бо навіть у початкових класах мені вистачало всіляких клопотів, які заполонили вільний час . Аж якось, ідучи до школи, постерегла таку картину: ватага хлопчиків і дівчаток пронеслась біля мене, ледве не знісши з ніг, з криком :»Олександре Івановичу , доброго ранку! Сьогодні в нас є праця! Ура, ми знову будемо щось цікаве робити!» обліпила вчителя. Це був другий момент нашої зустрічі, і вдруге вразив. Здається, саме тоді я вперше зрозуміла : щоб бути справжнім Учителем , найголовніше – мати добре серце , щиру душу і любити дітей.
Чого-чого, а любові в нього вистачало на всіх: на школярів , колег, родину, друзів і навіть на… сад і маленьких бджілок. Так-так, він був закоханий у садівництво, здається, знав навіть більше, ніж написано в енциклопедії, – до знань докладав багатющий досвід та життєву мудрість. Він почувався богом бджолярства , коли потрапляв на свою пасіку, і сусідські підлітки часто прибігали, аби осягти хоча б ази цієї непростої справи.
А потім була війна…Точніше, зародок агресії, коли в 2014-му Росія вторглася у Крим, на схід України. І першовересень школярі зустріли без улюбленого Олександра Івановича, бо він добровольцем пішов захищати рідну землю. Багато хто вмовляв не йти, подумати про вік та інвалідність, але він навідріз кидав: » Якщо не ми, то хто? Чоловіки не ховаються за чужими спинами!» А потім були довгі дні, коли всі чекали нової звісточки, зв’язувалися з сином Іваном чи з донькою Наталкою. Яким же щасливим того року був День учителя, коли у школі з’явився він! Так, не примарилось, це таки Учитель, якого відпустили на кілька днів, а він мерщій до школи, до другої родини! У просторому коридорі діти обліпили його зусібіч, кожен тиснувся, щоб хоча б доторкнутися до нього. І звідусіль лунало: »Як ви, дорогий наш? Чи добре годують? Коли вже повернетеся?» І чули у відповідь: «Війна закінчиться – одразу повернуся!»
Одного разу матуся прийшла з роботи не така, як завжди: замислена й серйозна, сіла в куточку, підперши голову руками. Я мимохіть побачила, як по її обличчю одна за одною скочуються сльози. Не втрималась і запитала, що сталося, який біль ятрить її серце. Відповідь була, мов блискавка, коротка і разюча: »Олександр Іванович загинув». Це була перша смерть на війні, яка чорним вороном прилетіла до нашого села.
Проводжали Учителя в останню путь зі стін рідної школи. Почесний військовий караул, приспущені прапори, невтішна родина, колеги, що не могли стримати своїх почуттів, маса учнів, сльози і відчай яких сплелися в один жалобний вінок. У вись зринала його улюблена мелодія – полонез Огінського «Прощання з Батьківщиною», а він дивився з портрета на всіх своїм незмінним поглядом з хитринками, неначе промовляючи :»Не плачте, все буде гаразд!»
Тоді ще ніхто не відав, що все тільки починається. Не думав про це й син його Іван, що на той час теж уже був серед резервістів. Справжній красень, щирий, людяний, великий життєлюб, що взяв від батька не тільки ці найкращі риси, а й несхитну волю та любов до рідної землі. Він мужньо сприйняв смерть найдорожчої людини, чудово розуміючи, що несе за собою війна , та не міг, не мав права опустити руки, адже в родині всі чоловічі клопоти лягали на одні плечі. А ще ріс синочок, і тато мав бути для нього гідним прикладом.
Тим часом страшна машина війни з кожним роком набирала обертів, аж доки не досягла своєї кульмінації 24 лютого 2022 року. З перших днів Іванко зрозумів, що , як і батько, не стоятиме осторонь, – він має продовжити те, що не встиг зробити тато. Не ховався, отримавши повістку, – зібрав речі та й був готовий стати на захист . Спочатку перебував у межах району в загоні тероборони, а ближче до Нового року його перекинули на Донецький напрямок. Кожен день для родини був випробуванням, адже запеклі бої не вщухали. І яким же подарунком став приїзд Іванка на Святого Миколая! Мабуть, найкращим, найдорожчим з усього бажаного! Місцеві волонтери одразу ж зібрали гостинців для хлопців на передову та й з Божим благословенням відправили у дорогу.
…За кілька днів до Нового року Іван не вийшов на зв’язок, і другого дня, і третього теж…Зболена дружина, намагаючись стримувати емоції при дітях, билася пташкою в усі шпарки , шукала можливі й неможливі контакти , аби лиш знати якусь новину, а коли дізналася, мало не зомліла: її коханий із побратимами підірвався на міні у Водяному, знаходиться в лікарні Дніпра, та до тями не приходить. Не роздумуючи, почала збиратися в дорогу, та наступний дзвінок став вирішальним: Іванка не стало… Світ захитався перед очима, земля тікала з-під ніг…Здавалося, час спинився, навколо не існувало нічого…Хіба що діти, заради яких приходила до тями, та чоловікові мати з сестрою, що, мов чайки, билися в горі…
На Василя Герой, син Героя , повернувся додому на щиті. Зібралася вчительська громада тепер уже своєму учневі віддати шану, однокласники не стримували гірких ридань, побратими ковтали скупі чоловічі сльози, схилила в тузі голову вся громада. А біля тата стояв синок Вітько – десятирічний нащадок роду Героїв. Був сумний, але настільки сильний, що зміг стриматися й не заплакати…
Минуло вже більше місяця. На жаль, ще не збулася мрія Олександра Івановича про закінчення війни, а на кладовищі більшає могил під прапорами. Але незламним залишається дух нашого народу, бо вільні люди цінують свободу , хоч і платять за неї найдорожчу ціну. Та не за горами час, коли засяє сонце Перемоги над нашою землею, і тоді відродиться Україна, омиє й загоїть рани, випростає плечі й гордо піде у великий світ. Про це щодня читаємо в очах Олександра Івановича, що дивиться на нас із меморіальної дошки, встановленої на стіні Новоборисівського ОЗЗСО, за це поклав життя Іванко і сотні побратимів, у цьому впевнений маленький , але вже мудрий і розумний Вітя. Бо саме йому, як і мільйонам його однолітків, жити на цій землі, творити прекрасне майбутнє і берегти пам’ять про усіх, хто « на вбогім сумнім перелозі « сіяв «барвисті квітки», хто поклав на вівтар омріяної незалежності України життя . Розквітнуть квіти, й настане омріяна весна величі!
Олександра ШУМЕЙКО,
переможниця ХІІІ всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,
учениця 10 класу Новоборисівського ОЗЗСО Новоборисівської ТГ Роздільнянського району Одеської області