Я пишаюся тією країною, де я зросла. Мені любо дивитися на її щедроти й милуватися веселковою красою її величі. Я можу тисячі разів об’їхати рідну землю від краю до краю й мені це не набридне. Проте чогось усе-таки не вистачає.
А все досить просто. У наших серцях немає грому. Сили, міцності, витривалості. Ці якості ледь-ледь почали з’являтися ще в материнському лоні й так і не розквітли, очікуючи на світлі часи. Кожен із нас – винуватець. Бо не розвинув ці риси так, щоб країна дихнула на повні груди, стала творцем свого майбутнього, не боячись невідомого й незнаного.
Спитати будь-якого перехожого на вулиці: «Чи вважаєте Ви Україну сильною?», і почнуться далеко не промовисті пояснення щодо того, як тут важко жити з невпевненістю у власному майбутньому…
Сильна країна та, де люди не почнуть зневірятися, а могутньо повстануть проти закостенілих норм і стереотипних поглядів. Де кожен почує гімн своєї держави, і щось невидиме, глибоке в душі забринить, задрижить, заплаче. Де здатні боротися до останнього. Та країна, яка збирає переповнені зали театрів на прем’єрах вистав. Та, яка спроможна «перекувати мечі на рала» й запалити світло миру у вибухах війни.
Нам залишається пробивати величезний панцир жорстокості, котрий поодиноко засліплює очі й змушує приймати неправильні, аморальні рішення. Розраховувати не на підтримку інших країн, а торувати власну стежку славної історії й самостійності. Робити так, щоб наступні покоління не мали жодних сумнівів у тому, що їхня країна – сильна. Що здатна піднятися після падіння, хай навіть найболючішого.
А ще варто більше фінансів і сил вносити в розвиток культури. Мало музеїв, мало театрів, мало арт-центрів. Завжди повинні бути своєрідні пам’ятки для того, щоб про країну чули, щоб її духовне обличчя бачили. Культура припинить рухатися вперед – зникне освіченість, народ втратить оригінальність і неповторність, загубиться серед тисячі інших національностей. Колись Оксана Забужко в одній зі своїх статей згадала цитату шведської журналістки, сказану письменниці під час інтерв’ю: «Вибачте, будь ласка, можливо, я помиляюсь, але мені здається, що ваша країна якось дуже мало розповідає про себе, мало інформує про те, що в ній є цікавого».
Тому сильна країна – земля самодостатніх і розсудливих людей, які не літатимуть у піднебессі, а вмітимуть тверезо мислити й утілювати мрії. Які, власне, й зроблять цю державу сильною. Почнуть діяти самостійно, бо їм не потрібний персональний архімедів важіль: вони просто бачать перед собою мету й знають, що, витративши порох і піт, можна наблизити її до дійсності.
Отож варто прагнути ідеалу. Почати з маленьких кроків і продовжити широкими й значними. Викликати в себе бажання створювати, кричати, шепотіти, змінювати, а не залишатися у власних коридорах пам’яті, гублячись серед міріад непотрібних сумнівів. Зважати на уроки історії й черпати з них користь для вирішення важливих питань і процесів. Поставивши на вівтар державотворення власні зусилля, можна здобути свободу й силу. Треба лише зрозуміти цю істину й рухатися вперед, не забуваючи, що будь-яка терниста дорога приведе до процвітання.
Ольга ДУДЕНКО,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Полтава
Джерело фото: everyday.in.ua