Кожна людина реагує на життєво важливі потреби чи подразники емоційними проявами. Ми плачемо, радіємо, сумуємо, боїмося… І це природно. А як часто посміхаємося? Це залежить від збігу багатьох чинників: принципів, переконань, аудиторії чи позитивних новин. Але є такі люди, для яких посмішка не лише ситуативний прояв, а невід’ємна частина спілкування.
Героїня моєї розповіді – Жукова Ольга. Наша Оля, як називають її діти та батьки. До війни вона була керівником танцювальної студії східних танців «Захаріт» у промисловому місті Краматорськ на сході Донеччини. Її візитна картка – це щира й доброзичлива посмішка. А ми посміхалися їй у відповідь. І хоча заняття відбувалися лише один раз на тиждень, позитиву вистачало аж до наступної зустрічі. Її усміхнене обличчя надихало, додавало стимулу, допомагало повірити в себе й підкорювати чарівний світ мистецтва танцю. Хотілося фантазувати, творити, радіти. І не тільки тоді, коли вона була поруч, але й коли поверталися додому. Частинку її посмішки дарували рідним, знайомим, друзям, а вона не закінчувалася. Її ставало тільки більше. І всім неодмінно хотілося побачити «генератора усмішок». У моменти невдач пам’ять ніби з шухляди діставала світлину Олі, й тоді власні вуста розпливалися у щирій посмішці. Жодного разу вона не підвищила на нас навіть голос, просто з її обличчя інколи зникала посмішка. І тоді ми знали, що наша поведінка, м’яко кажучи, не зовсім коректна.
Війна розкидала мешканців Донецької області, ніби вітер осіннє листя. На деякий час забули й загубили контакти рідних, знайомих, сусідів. А тим паче було вже не до танців. Але поступово поверталися, ні, адаптувалися до нових умов і згадували тих, з ким хотілося поділитися наболілим, розповісти про своє горе, разом порадіти за успіхи наших захисників. Проте пригадували обережно. Боялися розчаруватися в тих людях, яких знали, але як виявилося зовсім не знали. Людські істоти, які вдягали вишиванки, святкували державні свята й проголошували себе патріотами, а вже 25 лютого стояли в чергах на окупованих територіях, пропонуючи свої послуги новій владі. І ти назавжди видаляєш їхні контакти без будь-якого жалю. Чесно кажучи, з острахом згадувала і нашу Олю. А раптом…
Випадково у соціальних мережах побачила її фото без «фірмової» посмішки. І тоді я зрозуміла, що і їй війна підкинула свою чорну мітку. І цій людині можна довіряти. Чоловік Дмитро у перші хвилини війни взяв до рук зброю. Людина мирної професії не вагаючись ні хвилини стала на захист наших посмішок. У тридцять п’ять років назавжди залишився оберігати межі рідної землі…
Війна внесла суттєві корективи у вибір цінностей і пріоритетів. Золото, яке нічого не варте й щирі людські емоції, які коштують дорожче за всі золоті запаси країни. Нам катастрофічно не вистачає доброти, гуманності, тих проявів, які роблять нас людьми, і тих Людей, які їх щиро і безкорисно дарують. Кожного разу, коли спілкуюся з Олею, намагаюся підбадьорити її, сказати про своє захоплення нею, але відчуваю, що підтримку навпаки отримую від неї. Так наша Оля поступово повертається до нас після загибелі свого чоловіка. А ми, її учні, терпляче чекаємо на неї, бо кожному з нас не вистачає її посмішки. Хоча вона ще й досі крокує на шляху до відновлення самої себе. І не тільки. Отримавши диплом психолога, зцілює і надихає інших, неодмінно даруючи й свою посмішку. Важко збагнути якої сили набуває цей емоційний вияв під час війни. Це шалена зброя на рівні з дронами та танками.
На її рахунку немає підбитих літаків чи знешкоджених ракет, проте є тисячі посмішок тих, хто залишився без підтримки рідних, хто втратив близьких. Вона допомагає відшукати миті, заради яких варто продовжувати жити, людей, яким набагато важче, і які потребують просто відвертого слова і співчуття, та які своїм прикладом демонструють стійкість і мужність. Оля не тільки навчає нас не боятися починати все з початку, але й разом із нами сама собі дає старт новому відліку і передає як естафетну паличку посмішку. Адже як сказав Ентоні Дж. Д’анжело: «Посмішка – це ключ, який підходить до замка кожного серця».
А нещодавно я побачила нову світлину Олі. З посмішкою. Будемо жити!
Поліна ТЕНДІТНА,
переможниця XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
студентка ІІ курсу спеціальності «Спеціальна освіта» факультету професійно-педагогічної освіти Донбаського державного педагогічного університету