А в майбутньому я мрію написати та видати книгу. Обрала жанр – біографія. Для мене це справжній виклик, адже раніше такого не писала. Уявіть, як важко писати про людину, яка не допоможе мені внести корективи щодо її життя – це в рази важче та відповідальніше. Писати з пам’яті, а вона, як ми знаємо, любить нас підвести у непідходящий для цього момент.
Моя книга займатиме почесне місце на полиці, а мої внуки будуть гортати її сторінки, навіть, коли ще не вмітимуть читати. Я буду сідати у крісло, і старими тремтячими руками перегортатиму сторінки історії, немов непомітно крокуючи по життю разом із автором знову і знову.
А буде ця книга про одного Воїна. Людину, яка пожертвувала своїм життям, щоби врятувати інших. Людину, яка не звикла говорити про свої мужні вчинки. Людину, яка тепер уже й не розповість про це. Людину, яка варта, щоби про неї знали і пам’ятали.
Але бабуся все це знає. Чи повірять їй онуки, чи подумають, що старенька жила за часів козаччини або за ери динозаврів? Можливо, вони не зрозуміють, як це було жити за часів новітньої війни, коли серце боліло за кожний метр нашої країни. Коли у новинах сповіщали про просування ворога в різних напрямках. Не розумітимуть, як в один момент ракета може влучити в багатоповерхівку і забрати десятки життів. І не зрозуміють, яка була ціна кожного повернуто села під контроль України та щира радість від цього.
Можливо, мої внуки будуть читати або ж слухати про Нього, як про якогось супергероя з твердими принципами, волею та духом. Можливо, слухаючи розповіді про Супергероя (їх прадідуся), в уяві буде поставати образ козака або гетьмана на коні зі шаблею, який поспішає на бій. Я думаю, вони захоплюватимуться Ним. А коли я скажу, що особисто знала Його, мабуть авторитет старенької бабусі зросте у їхніх очах. Коли я додам, що цей Герой був моїм татом, а їх прадідусем, вони, мабуть, дуже зрадіють. Але важко буде уявити дітям, що в двадцятих роках ХХІ століття була така жорстока війна. У світі технологій демократична держава зазнавала атаки дронів, безпілотників, ракет. По її землі їздили ворожі танки та ступали окупанти, які вбивали невинних людей.
Скажуть, що стара на схилі літ щось вигадує або геть зійшла з розуму. Звісно, я ж у душі щиро вірю, що мої внуки не будуть знати, що таке війна. Вони не застануть ті страшні часи, коли в один день у тебе зникає все, що ти мав. Коли я читатиму їм цю книгу, у дещо вони можуть і не повірити. Проте все це не опишуть підручники історії. Припускаю, що інформація буде загальна: роки війни, втрати обох сторін, причини та висновки. А люди? Де тут люди, які пережили все це?
Ні, мабуть, хай мої онуки знають усе до дрібниць, але ніколи не побачать це на власні очі. Нехай знають, якою ціною людям дається життя. Можливо, тому вони ніколи не розпочнуть ще одну війну, навчившись на помилках предків.
Вдавати, що нічого не сталося і Україна перемогла – оце і все, що ви хочете розповісти дітям? Яка ціна? Розкажіть їм ціну сьогодення. І я не про гроші. Розкажіть, скільки людей загинуло. Покажіть їм кладовища, які рясно майорять прапорами, де за кожним із них було життя і майбутнє, яке назавжди уже затерте. Зараз від загиблих героїв залишилася лиш згадка – прапор на могилі, банер з ім’ям, обеліск. Таких людей багато. Залишилася лише пам’ять. Безцінні спогади, які помирають разом із людиною, яка їх береже. Минуть ці хранителі пам’яті та спогадів – хто буде вустами героїв, які уже не розкажуть нічого?
А уявіть, якщо б їх Герой був живий. Якби прадідусь сам розповідав онучатам воєнні історії, а вони б сиділи біля нього й уважно слухали. Вони би захоплювалися своїм Супергероєм, і всім би про це могли розповісти. Так і буде. Мої майбутні онуки не будуть знайомі із ним, і у них не буде ні можливості, ні нагоди послухати історії з перших уст, проте у книзі, яку вони братимуть у руки, коли підростуть, навчаться читати і яка написана зі спогадів їх старої бабусі, – їх Герой немов оживатиме перед їхніми очима. Перед ними оживатиме їх рідна, порізана ворогами Україна. Але хай ще почекають. Поки що бабуся дозволяє собі пропустити деякі страшні та найболючіші моменти життя Воїна та його сім’ї, адже в цій книзі безліч спогадів із уст рідних та друзів Героя.
Старенька радітиме, що дожила до цих днів, побачила Перемогу України. Але вона стане очима тих воїнів, які не побачать цього заповітного дня. Вона буде вухами тих, хто не почує цих заповітних слів. Вона буде вустами тих, хто вже не зможе промовити нічого.
Заради кожного з нас щодня гинуть сотні воїнів, щоби наші онуки не застали і більше ніколи не бачили війни. Ми платимо велику ціну. І лише разом – ми здолаємо усіх ворогів у пам’ять за померлих, у допомозі живим. Нехай усі Воїни повертаються додому живими і граються із своїми внуками.
Я щиро вірю у ту 18-річну дівчину, яка хоче написати книгу про свого тата, щоби в далекому майбутньому після Перемоги, коли ми будемо старими, бабуся читала цю книгу своїм онукам.
Оксана ДИКА,
переможниця XIV та XV всеукраїнських конкурсів “Я – журналіст!”,
випускниця Бродівського фахового педагогічного коледжу імені Маркіяна Шашкевича