Люди, які мене надихають…. Хто вони?
Я задумалася. У моєму оточенні багато постатей, про яких можна і варто писати. Кожен із них міг би стати героєм цього твору. Та думаю, що читачі зрозуміють мене правильно, якщо я свою розповідь присвячу тому, хто для мене найближчий, найдорожчий, найрідніший. Напишу вам про свого рідного дядечка В’ячеслава.
Дядько Славік, як я його називаю по-домашньому, – рідний брат моєї мами. Нелегка їм обом випала дитяча доля. З п’яти років Славко залишився круглим сиротою, як і моя мама. Стати другою матусею для діточок взяла на себе відповідальність їхня бабуся (моя прабабуся). Я із завмиранням серця, зі сльозами на очах, затамувавши подих, завжди слухаю мамину розповідь про ті тяжкі часи. Як же їм усім було нелегко! Мамі та Славікові – зростати сиротами, а бабусі, яка вже тоді була не молодою, замінити двом онукам матір. Та знаю, що бабусечка своєю ласкою, любов’ю, а деколи й строгістю, робила все, щоб дітки не відчували свого сирітства. І вона таки зуміла їх виховати гідними людьми!
Дядечко ріс добрим, щирим хлопчиком. Бабуся часто говорила: «Наш Славко не образить ні жучка, ні павучка». Любив тваринок. Ріс безстрашним, мав загострене почуття справедливості, через що йому частенько перепадало від товаришів. Але його за це поважали і поважають і дотепер усі його друзі. Був упертим. Завжди доводив до кінця почату справу. Навчання в загальноосвітній школі закінчив на відмінно.
А я дивлюся на дядька «теперішнього» і розумію, що нічого не змінилося, а навпаки, усі його позитивні риси подвоїлися. Він став по-дорослому мужнім. Тож я справді маю ким пишатися.
Горда за нього ще й тому, що із 2016 року мій Герой воював в АТО. Коли всі родичі відмовляли його від рішення стати військовим, він сказав: «Ким я буду себе почувати, знаючи, що там гинуть мої побратими, мої українці?» І таки пішов воювати танкістом. Потім опанував небезпечну професію сапера, розміновував дороги, стежки, поля….будинки.
Повернувся пораненим. Після лікування просився хоча б у ТРО. Оббивав пороги військкомату, а згодом, з перших днів повномасштабного вторгнення, все-таки поїхав туди, де найгарячіше, як тепер кажуть, «на нуль». Ми дуже хвилювалися за нього, а мама й бабуся весь час зверталися в молитвах до Бога, щоб зберіг йому життя. Моляться і тепер. Особливо бабуся, адже її молитви, як молитви матері, найсильніші, бо по-материнському щирі.
Пройшовши ще раз курс бійця, удосконаливши всі навики, здобуті колись в АТО, продовжив навчання спочатку в одній із військових частин Німеччини, згодом у Польщі, знову повернувся у стрій захисників України.
Трохи ліричного відступу. Знаєте, коли обіймаю свого дядька, завжди відчуваю його внутрішню силу, силу духу!
А далі мій дядечко, воюючи «на нулі», знову отримав тяжке поранення під Харковом. За місяць перебування у госпіталі він дуже нервував, говорив, що йому соромно відлежуватися в той час, коли там, на фронті, побратими мужньо відстоюють кожен клаптик рідної землі.
Підлікувався – і знову в стрій! Опанувавши навики ще й водія-механіка евакуатора, мій Герой знову воює, знову захищає Батьківщину. Наближає Перемогу!
Ось такий приклад потужного українського духу, який нуртує у капілярах його душі. Приклад особливої внутрішньої аури, щирого патріотизму справжнього українця.
Це все про мого рідного дядечка В’ячеслава. Думаю, що такі люди, як він, і є образом рішучості, справедливості та нескореності духу. Це наші українські лицарі. Саме вони надихають на найкращі вчинки.
Мілана ПОНОМАРЕНКО,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Смілянської ЗОШ І-ІІІ ступенів №10 Черкаської області