У кожного з нас є хтось такий, про кого ми не можемо згадати без посмішки на обличчі. У когось це мама, тато, брат чи бабуся, у когось кохана людина, домашній улюбленець чи друг/подруга, а у когось це зовсім невідомі люди, які одного разу їм відкрили очі на щось нове. Це може бути будь-хто, але він чи вона дійсно важливі для нас з тих, чи інших причин.
Зараз ми живемо у досить важкі часи, які дуже важко подолати самому, без моральної чи фізичної підтримки. Тому ми повинні групуватися, бути одним цілим, бути прикладом одне для одного та показати ворогу, що коли ми разом нас не подолати.
То хто ж все-таки є моїм джерелом стійкості? Так сталось, що я меланхолійна особа, тобто мене часто огортає смуток, який не дає мені жити спокійне життя. І у такі випадки на допомогу мені приходять Особливі люди, які нагадують мені, що не все так погано, як могло б здаватися на перший погляд. Хто ж ці люди і як вони мені допомагають вистояти в важких ситуаціях?
Одного разу наш ліцей та Український Католицький університет в мажах проєкту «Волонтерське лідерство для школярів та студентів» організували благодійний захід для діток з вадами слуху. Ми досить багато часу витратили для того, щоб організувати все як в найкращому вигляді. Врешті-решт все було придумано до найменших дрібниць. Настав день заходу. Всі прийшли на місце його проведення і з нетерпінням чекають на приїзд дітей. У мене були змішані емоції, з одного боку я дуже чекала цього дня, адже ми так багато зробили, щоб втілити цей задум у життя, а з іншого боку я геть не знала як з ними спілкуватися, адже не знаю жестової мови. В результаті всі мої переживання були марними, адже як тільки ці дітки перейшли поріг будинку я зрозуміла, що ми класно проведемо час.
Саме після цієї події я зрозуміла, хто дає мені наснаги на подальші успіхи в моєму житті. Як ви вже могли здогадатися – це діти з вадами слуху. От тільки подумайте, вони ні разу не чули як котик нявкає, як співають пташки чи як у недільний ранок б’ють дзвони у церкву. Усе це для них щось таємниче, незвідане. Звичайно є дітки, які мають слухові апарати, проте ми повинні розуміти, що це дорого і не всі можуть собі це дозволити. Та й слуховий апарат не завжди зможе передати всю красу навколишніх звуків.
Усвідомивши всі вищеописані події, я можу сказати, що діти, які мають певні вади, можуть жити в рази щасливіше ніж ті, в кого їх немає. Адже вони знають ціну радісного, безтурботного дитинства, тому намагаються радіти кожному моменту в своєму житті, не дивлячись на перешкоди.
Отже, ці Особливі люди, як я їх назвала на початку своєї розповіді, і є моїми джерелами стійкості, саме вони дають мені розуміння того, що у всіх нас є свої суперсили, які треба використовувати, бо в інших їх просто-напросто немає . Тому у сумні моменти, коли мені важко на душі я згадую ці щасливі обличчя дітей, які розуміють нас лише через жестову мову…
Роксоляна ДМИТРІВ,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Ліцею №38 міста Львова