Івану Солдатенку – 26 років. Він звичайний українець із міста Покровська Донецької області. І я гордо зараз скажу: «Він мій старший брат!» Іван – кандидат в майстри спорту з боксу. Він звик з дитинства до труднощів та вміє їх вирішувати. Тільки наполегливість та витримка допомогли йому йти до своєї мети. Коли Іван закінчив 11 класів, то він відразу, не вагаючись, вирішує бути військовим і вступає до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба до льотного факультету. Закінчивши університет, він стає бойовим пілотом вертольотів.
24 лютого 2022 року змінилось життя всієї України назавжди, змінилося життя та погляди і мого брата. У військових нема вільного часу, вони кожну швилину на захисті нашої незалежності. Але моє бажання взяти інтерв’ю, розповісти саме його особисту історію, Іван підтримав. Він знаходив для мене декілька хвилин у день, щоби відповісти на мої питання. Писали в месенджері, по смс, якщо було трішки більше часу, то телефонував мені. Інтерв’ю вийшло не великим, але я впевнена, що його буде достатньо, щоб зрозуміти, що мій брат Українець з великої літери.
– Іване, коли ти почув, що почалася війна, що ти відчув, про що думав у перші хвилини?
– Я не можу сказати, що почув про початок війни, бо ми були до неї готові. Задовго до цього ми вже зайняли оборонні позиції навколо Києва. За скільки саме? Не хочу виносити ці деталі, але ми усвідомлювали неминучість війни й готувалися до неї. Вже 23 лютого ми перебували на своїх місцях і чекали на ворога. Того вечора, десь між десятою та одинадцятою годинами, мені не давало спокою відчуття, що вирішальні події ось-ось почнуться. Я не міг заснути. Ми були напоготові, чітко розуміли свої завдання, знали, з якого напрямку противник розпочне наступ. Не на 100%, але загальна картина була зрозуміла.
Коли пролунали перші вибухи і почалося повномасштабне вторгнення, я вже був у повітрі.
– Хто був поряд у важкі хвилини?
– Якщо говорити саме про повномасштабну війну, яка триває три роки, а не про війну, що почалася ще у 2014-му і триває понад десять років (про що, на жаль, мало хто пам’ятає і згадує), то в найважчі моменти поруч завжди була моя сім’я.
Передусім — моя дружина та донька. Вони завжди на зв’язку, завжди чекають на мій дзвінок, у будь-який момент, за будь-яких обставин. І, звісно ж, моя мама, бабуся, сестра, брат, вітчим — ті, хто завжди поруч, навіть якщо фізично далеко. Моя сім’я – це для мене найголовніше в житті. Моя дружина — найнадійніша опора, завжди поруч, навіть коли обставини складні. Моя донька дає сили йти вперед, її усмішка — це те, що мотивує кожного дня. Вони є моєю підтримкою, моїм світом.
– Які твої досягнення за ці роки? Яке в тебе звання?
Моє головне досягнення за ці роки — це виконана робота. Кожен бойовий виліт, кожен удар по ворогу — це не просто цифри, а внесок у нашу спільну перемогу. Я продовжую робити те, що вмію найкраще, і щоразу вдосконалюю свої навички.
Щодо звання — наразі я капітан, але для мене це другорядне. Головне — результат, а не погони.
– Скільки нагород ти маєш та які?
– За три роки повномасштабного вторгнення під час виконання мною бойових вильотів по ворожих цілях я маю орден Богдана Хмельницького III ступеня, а також медаль «За військову службу Україні». Це дві найважливіші нагороди, найвищі серед отриманих мною. Решта відзнак не мають для мене такого значення — головне не нагороди, а виконана робота.
– Чи пам’ятаєш ти свій перший політ? Що ти відчував? Про що думав?
– Такі моменти залишаються з тобою назавжди. Це було поєднання адреналіну, максимальної концентрації і розуміння, що від моїх дій залежить не тільки моя безпека, а й безпека тих, хто поруч.
Був страх, коли йшов до вертольота, але коли почали крутитися лопаті, страх якось відступив. Він десь залишався глибоко всередині, але вже не заважав. І в той момент все ставало чітким — була лише мета, яка стояла переді мною, і я точно знав, що потрібно робити. І з того моменту я зрозумів одну важливу істину, яка залишається зі мною і понині: є ціль — треба працювати.
– Що ти можеш побажати нашим військовим?
– Кожен військовий, який бере безпосередню участь у воєнних діях, а також той, хто стояв чи стоїть на передовій з 2014 року, — це справжній герой. Це людина, яка стала на захист нашої країни та, в першу чергу, своєї родини. Людина, яка не побоялася і не відступила, на відміну від тих, хто сидить вдома, боїться вийти в магазин і кричить про «ганьбу», не розуміючи, що насправді відбувається. Що можна побажати в цей момент? Тільки одне — повернутися живими до своїх близьких, до рідних, до тих, хто чекає вдома.
Історія мого брата – це лише одна з тисяч подібних, які відображають справжню ціну життя військового. Кожен день для військових – це новий виклик, але вони продовжують боротьбу за свою країну, своїх близьких та своє право на життя.
Анастасія СОЛДАТЕНКО,
студентка КЗ ЛОР “Бродівський фаховий педагогічний коледж імені Маркіяна Шашкевича”