Нині українці живуть під тиском жахливих та жорстоких подій війни. Щоденник новітньої історії забарвлений сумними й тривожними кольорами. Я та мої співвітчизники щодня переживаємо тривогу від новин, страх від вибухів та повітряних небезпек, розпач від руйнувань, тугу за рідними людьми, які з тих чи інших причин зараз далеко. Однак не можна дати негативним емоціям заволодіти нами – маємо впевнено тримати чіткий орієнтир на Перемогу. Відтак, кожній людині необхідно знайти своє джерело стійкості, яке, пробившись, мов паросток крізь каміння, надасть нам ресурсу, сил і натхнення прямувати вперед, щоб творити життя, незважаючи на складні часи.
У мене є сильні крила стійкості, які допомагають долати політ над прірвами воєнних випробувань. Це підтримка батьків і друзів, яку я відчуваю кожен день, це мої хобі, які розвантажують у кінці насичених буднів, це моє бажання зробити вагомий внесок у нашу спільну Перемогу.
Мій тато – Захисник, який зараз служить в 47-ій окремій інженерній бригаді. У даний момент він виконує спецзавдання на харківському напрямку. Я вражена його мужністю та хоробрістю, хоча надзвичайно хвилююсь за нього. Розмови з татом – це як дихання свіжим повітрям. Виникає відчуття, що наповнюєшся невимовною силою. Він ніколи не розповідає страшні історії з фронту, а найчастіше ділиться якимись кумедними моментами про кота Степана й кицю Жозефіну, які живуть з військовими, цікавиться моїми справами, успіхами та невдачами. Після розмови з татом хочеться ще більше робити добрих прав та досягати успіхів на користь переможної України.
Моя мама працює психологинею в центрі реабілітації. Вона допомагає відновити ментальне здоров’я військовим після поранень, їхнім сім’ям та родинам, а також особам з інвалідністю. Мене особливо вразила одна історія маминого клієнта, який втратив на війні обидві ноги, але не віру в себе. Він зміг повністю змінити своє життя, ставши тренером із плавання. Зараз цей сильний чоловік навчає плавати ветеранів, які втратили кінцівки і навіть тренує команду для участі в Іграх нескорених. Історія цього Захисника вразила мене до глибини душі! Я пишаюся, що живу в один час з такими сміливими людьми!
У мами складна робота, вона часто приходить додому втомлена, але завжди знайде спосіб розрадити мене. Ми не бачили тата вже кілька місяців, і коли пелена втоми та відчаю починає опускатися над нами, нам з мамою вдається віднайти внутрішню гармонію у спільних заняттях: дивимось фільми, ходимо в кав’ярню, переглядаємо архівні сімейні фото чи відео і таким чином підтримуємо одна одну.
Спілкування з близькими та друзями дозволяє мені почуватися краще. Проте не завжди хтось є поряд. Тоді я намагаюсь давати раду собі самостійно, наприклад, чимось займаю себе: танцюю, читаю, прогулююсь. Просто беру олівець та папір й починаю малювати. Мама переконала, що арттерапія завжди допомогає.
Додатковим ресурсом для мого ментального здоров’я є спілкування з домашнім улюбленцем. Коли я гладжу м’яку шерстку моєї киці Бусі, а вона муркоче мені у відповідь, то забуваю про всі негаразди.
Незважаючи на те, наскільки важко не було б кожному з нас, ми завжди повинні пам’ятати про Захисників і Захисниць на передовій, тому що їм однозначно складніше. Думка про таких, як мій тато, допомагає мені вірити в себе та в майбутнє моєї Батьківщини. Я надихаюсь сміливими та сильними українцями і тому продовжую наполегливо навчатись заради свого успішного майбутнього в рідній країні. Наші воїни-Титани мужньо тримаються, значить, і в мене є сила спрямовувати всі сили задля нашої Перемоги. Мої дужі крила підтримки надають можливість творити високий політ попри війну та випробування. Щоранку чую внутрішній голос: «Лети, пташко, лети…» Розправляю крила і лечу на зустріч новому дню. Долаючи хмари перешкод, завжди зустрічаю світло… Переможне світло.
Соломія АНДРІЮК,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Рівненського ліцею «Центр надії» ім. Н.Маринович