Кожен з нас має тих, ким надихається,
Тих, кому вдячний,
Тих, хто назавжди залишиться в пам’яті
як Герої, які не вмирають!
У наші нелегкі часи всі стараються допомогти країні вистояти: своєю працею, волонтерством, постійними донатами, але й, на жаль, ціною власного життя. Джерелами стійкості для мене завжди будуть всі ті, хто з 2014 року не побоялись, а почали зупиняти та протистояти тій нечисті, яка вторглася в Україну. Війна, яка триває не один рік, війна, яка змінила життя українців назавжди, яка забрала тих, хто дійсно любив цю країну і був готовий на все заради неї.
Для мене такою людиною став мій хресний, який зробив набагато більше, аніж можу зробити я. Ніколи не думала, що чоловік, який в житті такий безтурботний і ніколи не переживає за якісь негаразди, може бути настільки мужнім та стійким.
Починаючи з 2014 року він приєднався до АТО і з того часу постійно був задіяний у військовій справі. Пам’ятаю, як тільки це все почалось, він міг місяцями не приїжджати додому. Кожного тижня ми з бабусею дзвонили йому і розпитували як він, чи потрібно щось. Моїм постійним питанням було: «А коли ви приїдете?», на що завжди чула, що наступного тижня, проте реальність була інакшою. Кожного разу, коли мій хресний приїжджав, він старався купити для мене якусь іграшку чи солодощі, але я більше була рада тому, що він повернувся, аніж речам. Таким було моє свідоме дитинство, в очікуванні і молитвах, аби рідна людина повернулась живою.
Зараз йому за 30, і він все ще захищає мене і нашу родину ціною власного здоров’я та безпеки. Мене іноді дивує його сила волі, бо я б так не змогла. Чи змінився він з того часу? — звичайно, як і кожен, хто бачив на власні очі, що таке смерть. Вже не такий веселий як колись, чорне волосся вкрилось сивиною, вже не думає про майбутнє, а просто живе одним днем, якби це сумно не звучало. Для мене він завжди буде заслуговувати на повагу, вдячність та гордість.
А ще одним стимулом бути чесною, відповідальною та сміливою є мій брат Роман. Будучи медиком, загинув на фронті маючи всього 21 рік. І мій дядько Петро, похоронений на Марсовому полі у Львові. А також, дядьки Ігор, Григорій, Володимир, які, хто з 2014 року, а хто з початку повномасштабного вторгнення день і ніч захищають наше небо та землю. Хоч я не можу зробити стільки, скільки роблять вони щоденно, проте буду старатись, на інформаційному полі робити все можливе, аби про них не забували.
Варто пам’ятати, якою ціною нам дається незалежність та право на життя.
Марія БАНАХ,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
студентка ВСП «Львівський поліграфічний фаховий коледж Української академії друкарства»