24.02. 2022. Пітьма поглинула світ. Було лячно. Було невідомо. Та що соромитися, було страшно. В одну мить всю країну накрило траурною хустиною…
Перші ночівлі у бомбосховищі. Перші тривоги. Запуски ракет. Постійне читання новин. 24/7 ввімкнений телевізор. Нерозуміння того, що відбувається. В голові лише думки «це закінчиться до завтра ?», «а до кінця тижня ?», « у суботу змагання, вони будуть ?»… Я бачив налякані очі мами, сестри, бабусі… Та й сам не розумів, що зі мною…
Єдиний хто був, як сталева гора – це тато, мій Тато. Він чітко знав, що робити, як робити. Був такий спокійний, наче війна триває вже не один рік. Мене захоплювала ця його міць. Шукав в його очах відповіді на свої запитання. А запитати самому не вистачало духу, боявся здатися слабким, не виправдати його сподівань. Але та розмова з ним матиме вплив на мене до кінця життя. Вже тоді у перші дні війни, я зрозумів, що мій тато – Герой. Вже тоді я знав, що він буде воювати, не зможе сидіти і чекати, не зможе ховатися. Натомість, довірив мені найдорожче, що було у нього – нас. Я вмить подорослішав.
Він таки пішов на фронт, не зважаючи на сльози, вмовляння мами, сестри, бабусі. Я ж розумів, що інакше не зможе. І ось мій Герой там, на Сході України. Де точаться криваві бої. Де майже скрізь зруйновані міста. Немає електрики, опалення та води, цивілізованого життя. Де обшарпані від снарядів віття дерев. Де лежать свіжі тіла дітей, жінок. Де мертва безодня. А на дзвінок з того пекла чекають усі, кожен по-своєму. Мама, щоб почути коханий голос, бабуся, щоб почути, що живий, сестричка заради усмішки на обличчі, а я щоб відчути опору під ногами, бо лише розмова з ним, дає мені сили бути мужнім, в свої 15 років бути чоловіком для своєї сім’ї.
Пригадую літо 2022, важкі бої за Лисичанськ. Він – бойовий медик. Дзвінків майже нема. Лише з новин чуємо, що Збройні Сили Оборони України були змушенні відійти із займаних позицій і рубежів. А в телефоні тиша. Тиша, яка з’їдає тебе…Та серце відчувало, що моя сталь зі мною, що з ним все гаразд. Лисичанськ окупований, але ненадовго, бо як каже тато «у кожній пітьмі треба бачити світло, і прийде час, коли пітьма зникне і буде світло».
Вже рік як війна. Ця клята війна, яка відібрала у мене юність, безтурботність. Бо ми усі подорослішали, ми стали поколіннями війни. Ніколи не буде так, як раніше. Ніколи…
Пригадую, коли мого Героя відпустили на декілька днів додому, ми сиділи пліч-о-пліч, споглядали на вечірнє, зоряне небо. Тато був думками там, зі своєю іншою родиною, зі своїми побратимами, які залишились у самому епіцентрі пекла. Він думав, як вони без нього, а раптом він мав би врятувати комусь життя. Я боявся навіть уявити, що він там бачив, крізь дірки від снарядів усіх можливих калібрів, крізь вирви потужних авіабомб. Лише посивіле волосся на скронях, змарніле, зболене обличчя, вкарбовані зморшки, говорили про весь той жах, який він пережив. Та зненацька запитав, чи страшно йому? Нащо отримав відповідь «дуже»…Але не страшно боятися, не страшно плакати, не страшно згадувати, а страшно – зрадити себе, своїх, свою землю, страшно забути…
Зарай мій Герой знову на нулю, знову важкі бої. Знову нестерпні паузи у зв’язку. Але його віра, незламність, його сталь окриляє мене. Вірю, що Бог оберігає його, що у нього великі плани, що у нього велике призначення на цій землі.
Я пишаюсь ним.
Я відчуваю неймовірну силу, за те, що я його син.
Я хочу кричати на весь світ про нього, бо він незламний, мій Герой, мій Тато, моя Сталь.
Іван ЗАДУБЕЦЬ,
переможець ХІІІ всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учень 9 класу ліцею №3 м.Дубно Рівненської області