Йшов 1973 рік… У природі панував травень. Дерева одягали зелені шати, вкривалися білим цвітом, а молода закохана пара чекала народження первістка…
Вони були студентами. Вона вчилася на філологічному, а він – на фізико-математичному факультеті Рівненського державного педагогічного інституту імені Дмитра Мануїльського. Почували себе щасливими, адже кохали один одного, а животрепетне пробудження природи лише підсилювало їхні почуття. І ось настала та мить, коли вони тримали на руках свою новонароджену донечку – мою майбутню маму.
Минали роки… Маленьке допитливе сонечко пішло до школи. Там залюбки навчалося, пізнавало світ, осягало незвідане.
Моя майбутня мама залюбки розв’язувала складні задачі, писала твори про першу вчительку, природу, про те, ким мріє стати в майбутньому, про перше кохання та майбутнє життя. Зрештою, вона пішла дорогою батьків і стала студенткою того ж університету, що й вони. Там зустріла чорнявого кароокого юнака і… закохалася. Закінчивши курс, молоді люди вирішили поєднати долі і серця – створити сім’ю.
Вони продовжували навчатися. Вона – на філологічному, а він – на факультеті загальнотехнічних дисциплін. Мріяли про майбутнє, з нетерпінням чекали на поповнення у родині. Маленьке чудо з’явилося на світ морозного зимового ранку, коли бабуся-зима позамітала стежки-доріжки, дула вітрами, лякала людей хуртовинами, а молоде щасливе подружжя не зважало на її перепони, адже в очах новонародженого синочка відбивався весь світ – такий ніжний, такий тривожний…
Народження мого братика не тільки ощасливило наших батьків, а й додало клопотів. Вони продовжували навчатися, ростили кохане чадо і розпочали свою педагогічну діяльність в Омелянській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Проте, коли кохаєш, повен сил і енергії, здається, що весь світ ляже до твоїх ніг. З часом почали мріяти про бантики, платтячка і туфельки та, звичайно, про їх володарку. Так на світ з’явилася я – маленька, русява і кумедна.
Йшли роки… Батьки зводили дім, садили навколо нього деревця, ростили нас із братом, продовжували працювати в школі. Через деякий час тато розрахувався зі школи і пішов шукати кращої долі на приватному підприємстві.
Мама ж не зрадила свою мрію. Всього було на її життєвій дорозі: і зарплату не платили по декілька місяців, і товарами різними видавали, а якщо й платили, то дуже мізерну в порівнянні з тим, скільки душі, серця, енергії і завзяття віддавала мама школі, дітям. Скільки себе пам’ятаю, мама завжди то книги читає, то зошити перевіряє, то дидактичні матеріали виготовляє, готує своїх учнів до олімпіад, конкурсів, до участі в МАН, допомагає у всьому, з чим до неї звертаються.
Та й як працює! Результати її діяльності вражають мене. Лише у цьому навчальному році завдяки її наполегливій праці Антонюк Ірина посіла І місце в районній олімпіаді з української мови та літератури, Конкевич Юлія – ІІ місце в районному конкурсі читців-гумористів “Поліські пересмішники”, Бруяка Анастасія – ІІІ місце в районному конкурсі читців творів Тараса Шевченка, Ярченко Анна –ІІ місце в районному конкурсі знавців української мови ім. Петра Яцика, ІІІ місце в обласному мовно-літературному конкурсі ім. Тараса Шевченка, І місце в районному та ІІ – в обласному етапі конкурсу-захисту робіт Малої академії наук учнівської молоді, а я – І місце в обласному етапі VIII Всеукраїнського конкурсу-фестивалю “Таланти багатодітної родини” в номінації “Художнє та авторське виконання”. А твоя власна наукова робота на районному конкурсі-ярмарці педагогічних ідей посіла почесне ІІ місце.
Нелегкою була твоя доля, матусенько. Коли виходила заміж за мого тата, думала, що кохання між вами буде вічним, але доля розпорядилася по-іншому. Поряд з тобою зараз інший чоловік, у якому знайшла підтримку, а ми дочекалися сестрички, яка є для нас усіх розрадою і втіхою.
Пам’ятаю, як ми з Сашком колись казали тобі: “Мамо, ми хочемо ще одного братика і ще одну сестричку”. Ось Христинка і здійснила нашу мрію. І всім ти нам даєш раду. Прагнеш, щоб ми були і ситі, і одягнуті, і дружні, щоб цінували кожну хвилину, проведену разом, щоб у важкі часи завжди були готові підставити надійне плече, подати руку підтримки і допомогти.
Мама… Як багато в цьому слові ніжності, тепла, ласки, доброти. Мама завжди підтримає, зрозуміє, утішить, зробить життя веселішим. Вона завжди вислухає мене, порадить щось, зробить так, щоб я ні про що не хвилювалась. Коли я дивлюся в очі своєї мами, я бачу її любов до мене, бачу радість, яку вона відчуває, знаючи, що будь-які проблеми не зможуть зламати мене, бо я з гідністю їх подолаю. Мама – найкраща моя подруга.
Я знаю, що вона ніколи нікому не розкаже мої секрети, ніколи мене не зрадить, не покине. Моя мама – це найдивовижніша людина. Вона не така, як усі. Колись я сказала своїй мамі: “Я щаслива, що ти виховала мене саме такою, якою я є”. Думаю, що якщо колись моя донька скаже мені такі слова, то я вважатиму, що прожила на світі не даремно, що зробила все можливе для своєї родини.
Колись я також стану мамою. І я хочу, щоб мої діти гордилися мною так, як я горджуся своєю мамою. Деколи я боюся, що виховаю своїх дітей не так, як хотіла б, але з часом усвідомлюю, що маю бути гідною донькою своєї матусі: не скоритися обставинам долі, не зневіритися, не розчаруватися, бути відповідальною, як мама, за все, до чого доторкнеться моя душа, у чому залишиться мій слід. Звичайно, це буде нелегко, але я впораюсь, обіцяю тобі, мамо!
Матусенько! Ти у мене ще зовсім юна, але твої скроні вже посріблила сивина, нелегкі випробування долі та наше нерозуміння твоїх порад підірвали здоров’я, але я так хочу, щоб Бог воздав тобі за все, що ти зробила і продовжуєш робити для нас, трьох твоїх дітей, для своїх учнів, для всіх, хто тебе оточує. Так хочеться, щоб ми, твої діти, ніколи не звернули з правильного шляху, не розчарували тебе, не завдали болю і прикрощів.
Нехай воздасться тобі сторицею все те, що ти посіяла у наших душах. Нехай Матір Божа і ангел-охоронець бережуть тебе ще довгі-довгі роки.
З любов’ю твоя донька, учениця 5(9)-А класу Великоомелянського НВК “школа-гімназія” Юлія Ікавчук.