Я народилася на українській землі, живу в Україні і сподіваюся, буду жити все своє життя. Тут живуть люди, яких я люблю. Тут моя родина, мої друзі, однокласники і інші знайомі. Україна – моя Батьківщина. І я її люблю, якою б вона не була, злиденною чи багатою. Нехай зараз не зовсім гладко в неї ідуть справи, але вона в мене єдина, іншої такої країни немає. І не буде.
Хтось скаже: «Ну так, зараз модно освідчуватись в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся. Скажу відверто, що мені багато чого не подобається: і на естраді, і в сучасних книгах, зарозумілість націоналістів, готових поділяти усіх на світі на «наших» і не «наших». І взагалі я думаю, що нерозумно вважати, наприклад, українські ромашки кращими ніж польські або румунські. Мені все рівно хто з людей, які мене оточують, українець, а хто – ні. Адже ми живемо на одній землі, ласуємо морозивом фабрики «Хрещатик», радіємо перемоги братів Кличків, дивимося «Роксолану» і «Гарі Потера». Я ніколи не замислювалась над тим, чи можна вважати мене патріоткою. Я просто люблю Україну. Можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або доведеться це зробити, усе може статися. І, можливо, мені сподобається інша країна. Але там не буде моїх друзів, моїх батьків, моїх улюблених мультфільмів про козаків, повісті «Кайдашева сім`я» Нечуя-Левицького і маминих вареничків з вишнями, і ще багато з чим у мене пов`язане поняття «Батьківщина». Хоча й далеко від України можна знайти нових друзів, створити уже власну родину, полюбити інші мультфільми, купити де-небудь Нечуя-Левицького, а вареники з вишнями можна навчитися готувати і самій. Стоп, а як же Хрещатик? А як же архітектурний заповідник у Львові? А як же Сіверський Донець? А Карпати? Де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я все рівно буду хотіти ходити з друзями на пікнік до звичайнісінького ставу.
Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з’Їздити до Австралії ті Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Нову Зеландію. Із задоволенням подорожувала б, скажу по секрету, я не люблю сидіти на місці. Можливо, десь затрималася, десь навпаки. Але я впевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я б повернулася додому, до своєї України. Тут мене чекають. Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.
Олександра ГАРМАСАР,
випускниця Школи універсального журналіста