Війна… Скільки болю, гіркоти, самотності і смерті несе в собі це слово! Я думаю, війна — ровесниця людству, і в усі часи та епохи люди відчували холодний подих війни у себе за спиною. Ця злісна всепожираюча і руйнівна сила приносить із собою чимало горя, страждань і душевної порожнечі.
24 лютого 2022 року розділило життя кожного українця на до та після. Постало єдине питання: «Як жити далі?». Вже майже три роки кожна українська родина намагається вижити, знайти вірний шлях реалізації, підтримку та надійний тил.
Я звичайна українська дівчинка і мені не байдужа доля моєї країни, родини, моїх друзів. Я намагаюся підтримувати рідних, однокласників, бути надією для батьків. В мене є дуже гарний приклад – взірець, людина, яка мене надихає, допомагає мені не втрачати віру та надію. Це мій тато. Сьогодні він в лавах Збройних сил України. Для нього честь, свобода, незалежність – особливі поняття. Він їх відстоює. Він їх захищає. Він боронить свою землю, свою країну, свою родину. Він – Герой. «Мій Тато – мій Герой. Він – найкращий, найміцніший, найславетніший. Мій тато – мужній воїн і захисник. Він захищає мене, мою родину, мою домівку.
Для мене тато – приклад справжнього сім’янина, адже завжди робив і робить усе для нас. Ми проводимо багато часу разом, а особливо розділяємо любов до риболовлі – це наше спільне хобі. Тепер намагаємося насолоджуватися кожною миттю, проведеною разом, коли тато вдома.
Щоб не хвилювати маму і мене , тато не розповідає про нічні обстріли та інші жахіття війни. Але ми дивимось новини і знаємо, як важко йому там доводиться. Саме такі люди, як тато, ведуть нас до перемоги.
Тепер усвідомлюю, що в житті найцінніше, найдорожче. Розумію, що історію творять звичайні люди, такі, як мій батько. Вони бережуть наш спокій. Мабуть, у кожного під впливом нинішніх трагічних подій змінилися погляди, життєві цінності. Тому хочу, щоб війна найшвидше закінчилась, а всі воїни повернулися до своїх домівок живими.
Звісно важко жити в такий час, але треба йти далі: працювати, вчитися, займатися повсякденними справами. Головне – не впадати у відчай. Лише незламність духу та люди, які нас надихають, допоможуть наблизити нас до перемоги.
Я вірю в нашу перемогу. Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить широко свої крила та полетить вільним птахом в щасливе майбуття.
Анна ЗВОЗЬКОВА,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Павлівської гімназії Снігурівської міської ради Миколаївської області