Війна прийшла несподівано, хоча весь світ нас застерігав. Того ранку мене тривожно розбудила мама і попросила зібрати найцінніше. Тоді я ще не розуміла, що на нас чекає, але від звуків сирени було моторошно. У рюкзак поклала улюблену іграшку, з якою засинала, накопичені гроші на омріяного поні, улюблені блокноти та маркери. Здавалося, все важливе вмістилося у наплічник. Але ні — були ще мої домашні улюбленці: кролик Пусік та рибка Ларі. Їх я не могла залишити.
Того дня я не пішла до школи. У тривозі переписувалася з подругами, телефонувала їм. Наступного дня, 25 лютого, було особливо прикро — у нас мало бути шкільне свято «Карнавал океанів», до якого я так довго готувалася… Невдовзі стало зрозуміло, що війна — це надовго. Ми вирішили їхати з Києва до бабусі на захід України.
Я продовжила навчання онлайн і так закінчила 4 клас. Батьки оберігали мене від жахіть війни, за що я їм безмежно вдячна. Лише згодом я дізналася, якою ціною наше місто не захопили за три дні.
До Києва повернулися через півроку. П’ятий клас пройшов у постійних тривогах та перебуваннях в укритті. Багато однокласників виїхали за кордон, з’явилися нові учні-переселенці. Саме в укритті я познайомилася з Ліною з окупованого Бердянська. Вона розповіла мені про Svitlo School, де викладають волонтери з різних країн світу.
Щоб відволіктися від тривожних подій, я вирішила спробувати навчання в цій школі. Так у моєму житті з’явилася Елісон Келлі. З першої зустрічі вона вразила мене своєю щирістю та турботою про українських дітей. Її заняття не були схожі на звичайні уроки — ми спілкувалися, ділилися новинами, підтримували одне одного. Елісон навчила нас отримувати задоволення від навчання, ставити цілі та досягати їх.
За рік я подолала мовний бар’єр, знайшла нових друзів і щодня вдосконалюю свої знання. Цього літа планую поїхати до безкоштовної літньої школи у США — і все це завдяки Елісон.
«Ви — майбутнє вашої країни», — часто повторювала нам Елісон. Вона вірила, що саме нам відроджувати Україну та налагоджувати міжнародні зв’язки. І я з нею погоджуюся — наше майбутнє справді в наших руках.
Згодом я запитала Елісон, чому вона вирішила допомагати саме українцям. «Я була шокована, дізнавшись про російську агресію», — відповіла вона. — «Як учителька англійської мови, я зрозуміла, що можу допомогти українським дітям саме через викладання. Ця місія робить мене щасливою».
«Ви надзвичайно сміливі, залишаючись жити в Україні», — сказала мені Елісон. — «Я ніколи не жила під час війни. Мій батько воював у Другій світовій, а мати росла в той час. Вони розповідали мені про війну, але я ніколи з нею не стикалася. Я глибоко поважаю вашу стійкість».
Такі люди як Елісон додають українцям віри, натхнення та сил. Вона стала для мене прикладом любові до людей і віри у власні можливості. Коли я виросту, також хочу бути корисною для свого народу та країни.
Магдалена КУЛЬЧИЦЬКА,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
вихованка гуртка «Основи журналістики» Інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС» Київського Палацу дітей та юнацтва,
учениця Ліцею №117 імені Лесі Українки міста Києва