Ті, хто не пам’ятають минуле,
приречені проживати його заново.
Джордж Сантаян
Часом найменший щоденник може приховувати в собі найбільшу історію, що оживає при самій думці про неї. Кожен клаптик паперу старого записника мов єдина жива згадка про близьку людину, яка ще більше і більше віддаляється, як тільки гортаєш останні сторінки. Єдине, що так наближає тебе, і водночас віддаляє. Єдине, що дає можливість відновити минулу реальність.
Я хочу розповісти про мого прадідуся, який воював у Другій світовій війні. На війну він потрапив у 23 роки. В той день його забрали з роботи одразу на війну без можливості піти додому і попрощатися з рідними. Однак у тій місцевості вже ходили чутки, що чоловіків забирають на фронт. Мама мого прадідуся нашвидкуруч зібрала їжу у вузлик і помчала на залізницю. Прадідусь розказував, що він їхав потягом, але попросив хлопців, щоб вони дозволили йому сісти в кінці вагону, біля дверей, щоб він міг бачити, якщо раптом десь з’явиться мама. Він десь глибоко в душі відчував, що таке може трапитися. Так і було. Мама вибігла на колію і бігла за потягом, намагаючись кинути моєму прадідусеві вузлик, який вона зготувала. Прадідусь згадував, що він плакав і казав: “Не біжіть, мамо, бо впадете”. Ніхто з моїх рідних не може це спокійно розповідати. До горла підступає ком. На очах сльози. Дідусь розповідав ці моменти сотні разів, і жодного разу при розповіді не змінилися ні його інтонація, ні вираз його очей. Дідусю було вже більше 85 років, та щоразу, як він розповідав цю історію, ми бачили зморшкувате чоло, сиве волосся, а от очі були ще того 23-річного парубка, який проводжав поглядом свою маму.
Прадідусь пережив війну та Голодомор. Він дуже любив ходити по гриби і ще у 85 років ходив сам до лісу, а опісля – до нас з кошиком. Він помер у 89 років. У прадідуся був щоденник, який він вів багато років. Мама розповідала, що ще в її дитинстві дідусь показував, що веде щоденник. За день до своєї смерті він там написав: “Дякую, Господи, за все….”
Марія ЛЕСИНСЬКА,
випускниця Школи універсального журналіста