В Україні війна змінила долі тисяч людей. Серед них і Тарас Косар, який до початку повномасштабного вторгнення очолював МГБ “Спільнота-Рідні”, де підтримував молодь з вразливих категорій у пошуку їхнього життєвого шляху.
В червні 2024 року він взяв на себе не лише обов’язки військовослужбовця взводу безпілотних авіаційних комплексів, але й відповідальність за безпеку тисяч українців, яких щиро прагне вберегти від жахіть війни.
Сьогодні ми маємо можливість поговорити з паном Тарасом, дізнатися про те, як війна змінила його погляди, і як, попри всі труднощі, він зберігає стійкість.
– Вітаю, пане Тарасе. Чи пам’ятаєте Ви момент, коли вирішили приєднатися до українського війська?
– У мене думки були вже давно. Єдине – роздумував, куди я саме піду, до якого підрозділу. Тому, ходячи на роботу, займаючись своїми особистими справами, я просто шукав нагоди, можливості, куди я можу приєднатися. Паралельно я відвідував навчання, які були у Львові, для того, щоб краще зрозуміти військову справу. А навесні 2024 року вже конкретніше про це почав думати. І тоді, порадившись з дружиною, ми спільно прийняли рішення, що я піду до війська. Після цього я вже безпосередньо почав спілкуватися з тоді ще майбутнім, а зараз – чинним моїм командиром. Обговорили, які в мене будуть обов’язки, чим я можу бути корисний.
– Дякую Вам за свідомий вибір, за позицію. Пане Тарасе, розкажіть, будь ласка, що Вас надихає продовжувати таку важливу справу?
– В першу чергу мене надихає громадянський обов’язок. Я би почувався недобре, якщо б не був зараз тут. Тому що переконаний, що кожен чоловік повинен захищати свою Батьківщину, свою хату, свою сім’ю, людей навколо. А наступне – це те, що дивлюся на хлопців, дівчат, з якими служу, черпаю від них досвід. Є багато ще чому вчитися, – і це надихає. Бо насправді так само тішуся, коли бачу результати тої роботи, яку робимо.
– Пане Тарасе, Ви і Ваші побратими є прикладом хоробрості і стійкості для кожного українця. А що для Вас є хоробрість і стійкість, як би Ви могли охарактеризувати такі поняття?
– Гарне питання. Ну, як на мене, то найважче – зробити крок. Щоб піти у військо, треба було зробити цей перший рішучий крок. Це перше. А друге – те, що, незважаючи на всі проблеми, негаразди, які відбуваються, зібрати всю свою силу, витривалість, всі ці проблеми проходити, і разом з побратимами і посестрами виконувати необхідну роботу. Попри все, робити те, що ти зобов’язався робити.
– Дякую Вам за вибір, бо хоробрість – це про вибір. Скажіть, будь ласка, як, на Вашу думку, мої однолітки можуть долучитися до української перемоги?
– Ми з побратимами говорили про це і дійшли до спільного висновку, що в першу чергу молодь має навчатися, розвиватися, оскільки ми потребуємо розумних, мислячих людей. Наступний напрям, про який хотілося би сказати – це вивчення історії України. І на основі цього мало би проходити патріотичне виховання. Більше гуртуватися навколо людей, які можуть чимось цікавим поділитися, мають знання і можуть розказати правдиво про історію України.
Крім цього, ми бачимо, наскільки війна стала технологічною. І тому школярі можуть вивчати різні інновації, щоб їх в подальшому можна було розвивати і використовувати, в тому числі, для потреб війська.
– Саме вони і читатимуть нашу розмову. Що б Ви хотіли передати школярам?
– Хотів би переказати дякую, тому що знаю, що багато школярів, багато шкіл доєднуються до різного роду ініціатив, до волонтерства. Побажати наснаги, бо волонтерство дуже важливе для воїнів, для держави. Також – натхнення у навчанні, бо для того, щоб добре вчитися, треба прикласти немало зусиль. Тож бажаю, щоб завжди було це натхнення, і бажання навчатись, і обов’язково – розуміння, заради чого ви здобуваєте освіту.
– Дуже дякую Вам за ці побажання, дякую Вам, що знайшли час поділитись думками і, звичайно, дякую Вам за те, що Ви нас захищаєте, за те, що виконуєте таку важливу місію!
Лука КОЛИБА,
переможець XIV, лауреат XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учень Львівської академічної гімназії при НУ “Львівська політехніка”