З давніх-давен наших предків об’єднувала віра у доброчинну магічну силу оберегів. Їх здатність створювати чудодійну перешкоду перед навислою загрозою, відганяти небезпеку, нейтралізовувати згубну силу зла – усе це мало сакральне значення для українців.
Проте, як на мене, є найдорожчий духовний оберег, який вогненними літерами виписаний в сувої української душі. І це – Любов.
А якщо нам розгорнути цей сувій і спробувати розшифрувати закарбовані формули цього найдовершенішого почуття? На мою думку, геніальним зразком розуміння Любові володів славетний Іван Франко.
Прислуховуючись до роздумів поета, вчитуючись у його безсмертні рядки, я вирішив укласти своєрідну абетку Любові за інтимною лірикою великого Каменяра. Окремі імпровізації пропоную Вашій увазі.
Бажання, біль, Бог…
Любов свята і божественна, піднесена до небесної високості, до потаємного священнодійства, до чистої молитви…
Весна, віра, вітер, воля, втіха…
Любов окрилена і непогасна, яка запалює свічі життя, підтримує осяйний вогонь сердець, виповнює душу всеочисним світлом надії.
Дівчина, докір, доля, дух, душа…
Любов чиста і неосудна, яка приваблює непоборною внутрішньою силою, емоційною забарвленістю, органною багатозвучністю, бо проникає в найпотаємніші закутки наших душ.
Зерня, звук, зоря…
Любов мрійна і ніжна, благородна і щира, яка змушує нас переосмислити власні світоглядні позиції та сягнути глибини людської свідомості. Вона зароджується потай від цинічних і холодних думок, проростаючи променистою зорею натхнення.
Квіти, колос, коріння, крапля, криниця, кохання…
Любов вічна і неосяжна, тисячолітня і жива, яка виливається у чудодійні мелодії закоханих сердець, у величальну пісню безсмертному духу цього почуття.
Рана, радощі, ридання, розрада…
Любов беззахисна і смілива, палка і сором’язлива… Ніби розгорнута формула Франкової душі…
Світло, сім’я, серце, сонце, стежки…
Любов життєдайна і всеперемагаюча, яка допомагає здолати похмуру зиму життя, розтопити кригу розпачу і безнадії, освітити людям шлях до щирості, віри та духовності.
Терня, тінь, тривога, тьма…
Любов скорботна і печальна, зранена і полохлива, яка не зуміла зігріти холодного і байдужого серця, якій не вдалось вивільнити із кайданів болю й страху ні душу, ні тіло.
Ось так пронизливо поет заглядає нам в душу, магнетично висотує наше сумління, формуючи просту, але цілісну і містку лінію: Бог – Любов – Людина. Така вона Франкова абетка любові…
Вадим МЕЛЬНИЧУК,
випускник Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Івано-Франківськ