Світлій пам’яті всіх загиблих у Луцькій тюрмі та моєму прадідусеві присвячую.
Після третіх півнів прокидаються ковалі. Вони роздмухують вогонь у кузні і клепають…
Мелодійний передзвін їхніх молотків по ковадлу створює дивну музику, наповнює майбутні коси, сокири, серпи, лемеші енергією життя, силою та могутністю міцних, жилавих, ковальських рук.
Ковалі готуються до ярмарку, великого, святочного, на якому зберуться всі жителі Горохівщини, і, як завжди, завітають галичани. На всю округу славляться лемешівські ковалі своїми виробами, золоті руки мають. Саме тому і назвали моє село Лемешів, бо лемеші до плуга дзвеніли доброю сталлю, загартувалися на вогні, кувалися майстерними руками ковалів.
На околиці села притулилася біленька хатина, довкруги чорнобривці та мальви, калина біля криниці, лелека у гнізді. Мабуть, саме він у сім’ю Павловичів приносив у вузликах діточок-ангеляток, маленьких хлопчиків та дівчаток.
Виростали діти, збільшувалась родина, господиня дому, як і кожна мати, прихиляла дітям сьоме небо, не досипала ночей, вишивала рушники на щастя-долю.
І виріс Іларіон Павлович, мій прадідусь, високим, струнким красенем. Все уміли його золоті руки: і чоботи шити, і землю орати, і хліб косити, і коня підкувати. Проте душа прагла не тільки хліборобського діла, а й освіти. Навчався прадідусь у польській школі. Але розумів, що це чужа держава, чужа мова.
Одного разу до рук Іларіона Павловича потрапив «Кобзар» Тараса Шевченка. Тихцем від усіх, вечорами, при гасовій лампі, а вдень – на леваді за селом (бо ж пастушив) плакав над долею Катерини та наймички, уявляв причинну та Лілею, жахався, читаючи про кривавий бенкет у Лисянці. І папороттю-цвітом запроменіла, заяріла в душі юного лемешівця любов до Кобзаревого слова, прокинулася ідея національної свідомості.
Іларіон Павлович організовує у своєму рідному селі «Просвіту». Що тільки не робили юні просвітяни: українські вечорниці, читання творів Шевченка, збір бібліотеки для селян.
Далекий 1940 рік… Протоптаною стежкою сходиться сільська молодь на вечорниці. Це були не просто вечорниці, а засідання культурного осередку «Просвіти».
Наближалися роковини від дня народження Шевченка, просвітяни вирішили об’єднатися в аматорський театральний гурток та поставити п’єсу «Назар Стодоля». Скільки було переживань, як власними силами створювали декорації, проводили репетиції…
І ось 9 березня. Сільський клуб повний люду. Жінки у квітчастих хустках, красиві, балакучі. Чоловіки ж поважні й зосереджені. Відкривається завіса, поступово стихають балачки. Вистава почалася. Самодіяльні артисти грали так щиро й натхненно, що в клубі запанувала мертва тиша. Публіка жила життям героїв п’єси, співчувала, раділа.
Після закінчення вистави грім оплесків викликав на сцену аматорів. Вони були щасливі, особливо мій прадідусь Іларіон, який одночасно був і режисером, і Назаром Стодолею.
Однак успіх затьмарила несподівана звістка: хтось із односельчан зробив донос на просвітян. І чотирьох активістів заарештували. Як злочин інкримінували те, що просвітяни здійснили постановку Шевченкової п’єси. Але це була тільки зовнішня сторона…
Моєму прадідусеві присудили 25 років ув’язнення. За що? Мабуть, за те, що щиро любив Україну, шукав відповіді на всі питання в нашого Т.Шевченка. Думу Кобзаря спинили царські сатрапи на півслові ув’язненням. Прадідусеву ж діяльність, вільне життя обірвали, як струну, як незакінчену мелодію, 23 червня 1941 року. Його разом з іншими в’язнями Луцької тюрми було засуджено до розстрілу на площі біля замку. Проте трапилося диво. Доля була щедрою до Іларіона Павловича. Вночі він вибрався із закривавленої площі до каналізаційного колодязя. Поранений, голодний, холодний просидів там п’ять діб…
Пережив мій прадідусь окупацію, війну, пережив і переслідування радянської влади, переховуючись у землянці, яку викопав йому син. Помер від туберкульозу в 1966 році.
Відходять люди у небуття, але пам’ять про хороші справи залишається. Залишив світлу пам’ять про себе і мій прадідусь. Його рід продовжили сини та внуки. Один із внуків – Григорій Павлович – мій тато, який береже честь роду і передає у спадок нам як найбільшу цінність, як молитву, як Віру, Надію і Любов, як Слово, яке колише спогади, окрилює дух, наповнює нас і націю енергією самоствердження.
Марія ПАВЛОВИЧ