Величавим свідком минулого Дубровиці є храм – Костел Іоана Хрестителя (1695-1702). Це німий свідок минувшини, який існує вже понад три століття. Все він знає, бо все проходило тут перед ним. Є в ньому велика туга і тривога, і біль душі, і втіха, і надія.
А ми? Ми пробачаємо йому будь-яку неправду і часом від його розповідей завмираємо в очікуванні сліз, що змивають веселий чи буденний грим із нашого обличчя.
Але раптом, зовсім непомітно, начебто без жодної причини – страйк! Страйк нашої душі.
Просто одного сумного вечора, вийшовши з Костелу (саме тоді!), ми намагаємося зазирнути у свою душу. Порожню душу, де немає вже сліду ні сліз, ні сміху. Хоча все начебто й на місці: і приміщення, і звання, і публіка, але… Щось відсутнє. Час? Його тут не існує. Він зникав поступово, не відразу, боровся за своє існування, як міг. Залишився в тайнах пам’яті собору.
Такого ще не бачила Дубровиччина! То голос був, то – пісня, то – чеснота народу. А зараз? Зараз – скам’яніла мумія. Костел цього не помічає, хоч дзвони й досі б’ють і калатають, здається, небо і землю хилитають.
Це безсмертний цвіт Полісся!
Ольга НІКОДІМОВА