Чи багато з вас зуміли б написати некролог? Чи змогли б ви витримати той шалений потік емоцій, які сповнюватимуть душу в момент спілкування з рідними і близькими загиблого?
Я ніколи не ставила собі ці питання раніше, в мирному житті. Жодного разу журналістика, з якою мені доводилось стикатися, не містила контекст смерті, жалоби чи страждань. Але в реаліях, які захопили наше буденне життя, все змінилось, переосмислилось, переоцінилось…
Мені пощастило побувати на West Media Forum 2022. Стільки корисного досвіду і знайомств я ще не отримувала, а презентації та виступи спікерів викликали чистий, непідробний захват. Під час чергової панелі-дискусії про чутливий контент в умовах війни, моєю увагою заволоділи розповіді однієї журналістки – Мирослави Ільтьо. Фрілансерка, левова частка робіт якої – некрологи, висловлювала власні думки щодо того, як має продукуватись чутливий контент, посилаючись на свій досвід. Мене вразило те, якою силою було просякнуте кожне її слово й наскільки врівноваженою та раціональною була розповідь, попри всю емоційність теми.
«У мене є лише одне мірило питань, щодо їх доречності. Я не ставлю запитань…»
«У мене немає втішних слів. Це те, що може поставити мене в умовно вищу позицію. Я не шукаю мудрих фраз і не беру на себе більше, ніж можу дати як уважна слухачка», – так журналістка пояснила, що будь-які питання й необережні слова можуть стати тригером для людини, коли мова йде про її загиблого близького або власний травматичний досвід. Ми не знаємо, у чому та чи інша особистість найбільше вбачає свій біль. Це може бути як щось, безпосередньо пов’язане з інцидентом, так і речі абсолютно буденні.
«Не існує ієрархії болю. Весь досвід, який болить людині, — важливий».
«Ідучи на зустріч зі своїми героїнями, я ніколи не очікую якогось патерну поведінки. Немає правильного проживання горя», – власне, ця частина діалогу зачепила мене найбільше. Я шалено вдячна Мирославі за ці слова, адже сама думала про таке неодноразово. Часто люди несвідомо зранюють тих, хто проживає горе, необачністю своїх зауважень. Явні чи завуальовані, вони можуть завдати непоправного удару по свідомості та психіці особистості. Ця мудра емпатія журналістки відгукнулась у моєму серці моментально.
Після виступу я ще довго поверталась думками назад у залу, де відбувся медіафорум. Мирослава Ільтьо, з її проникливою промовою, раз у раз згадувалась мені. Я вирішила поцікавитись її фейсбуком і була вражена й потішена. Пригадала, як журналістка жартома назвала свою сторінку у соцмережі «біполярною», адже постить некрологи про загиблих у повномасштабній війні Героїв поруч з кумедними моментами, що трапляються у власних буднях: «Бо життя, воно не чорно-біле…». Жінка, паралельно з журналістською діяльністю, надає ще й послуги репетиторки з української мови, тож її блог заповнений чарівними історіями й «#апоговоризмами», які викликають посмішку й підіймають настрій усім підписникам. Дотепні фрагменти переписок і розмов з учнями, смішні моменти в спілкуванні з героями статей «оповідачки історій» (так Мирослава називає саму себе натомість звичному «журналістка») стають справжнім ментальним розвантаженням для кожного, хто їх читає.
«Добро розчулює, а зло викликає бажання помсти», – зауважила пані Ільтьо, говорячи про власний емоційний стан. І, здається, цей принцип знайомий багатьом із нас сьогодні.
З великим захватом я переглядала нинішні роботи жінки. Зараз вона відважно працює на Донеччині на борту евакоавтобуса «Австрійки» разом з екіпажом Добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», що перевозить поранених Героїв з фронту в безпечні шпиталі, і невпинно пише статті й репортажі, аби нагадувати нашим громадянам і всьому світу про незламність української нації.
«Моя місія: робити видимими невидимих людей, які наближають нашу Перемогу».
А за кілька днів до надсилання цієї творчої роботи на конкурс, я мала нагоду зустрітись з пані Мирославою на презентації книги, яку та модерувала. Знову проникнувшись світлою енергією жінки, попросила її зробити фото, на що вона з радістю погодилась.
Я глибоко шаную і ціную доробок таких людей як Мирослава Ільтьо. Воїнів, що звитяжно захищають кордони нашої держави; волонтерів, які забезпечують бійців і постраждалих під час війни всім необхідним; і журналістів, які ризикують своїм життям заради того, аби оприлюднити інформацію про Героїв, аби надати їхньому поступу конкретного обличчя й ім’я, увіковічити це.
Мене щиро проймає вся та сміливість, якою обрамлений кожен вчинок цих людей – людей, що доводять українську незламність щоденними безкомпромісними кроками до Перемоги.
Юлія РАК,
вихованка гуртка «Юний журналіст»
КЗ «Палац учнівської молоді Луцької міської ради»