Ангели – поруч

Сльози людські…Маленькі крапельки радості чи горя, що котяться з очей  у хвилини щастя або туги…Чи ж бачив хтось колись, як плаче душа, як ридає серце? Що скапує з них, зранених, зболених, змучених бідою? І скільки того горя може винести людина, а найбільше – батько чи мати?

…На долю Ольги та Геннадія, здається, випробування посипались градом  чи не з самого зародження сім’ї. Одна за одною залишили цей світ квіточки-донечки ще в маленькому віці. Затим Господь послав синочка Андрійка, трохи пізніше – ще одного соколика  Сергійка. Андрій навчався в морському коледжі, готувався до складання іспитів і мріяв про світле майбутнє. Та доля розпорядилася інакше: страшна трагедія забрала його життя напередодні важливої події — захисту дипломної роботи. Горе батьків розлилося всесвітнім океаном болю та сліз… Пережити чергову втрату частинки свого серця здавалося неможливим. А повітря розривав нелюдський крик матері:» Та що ж за доля в мене така – виносити дітей зі свого двору…» Сергійко сидів у сусідній кімнаті, не розмовляв ні з ким і чудно дивися на всіх, хто прийшов провести братика  в останню путь…

Час аж ніяк не залікував рану – це Ольга та Геннадій відчували щохвилини, але, як два фенікси, поставали з попелу  й відроджувалися до життя: дорослішав Сергійко, та  й старший син Геннадія від першого шлюбу пустив корені любові у сімейний грунт. Так і перепліталися нитками турботи та підтримки один для одного.

Аж тут нова біда сколихнула родинний спокій: за кілька років після смерті Андрія не стало близької подруги та куми подружжя — Наталки. Без матері залишилися четверо пташенят — старшенька, Варвара,  і троє хлопчиків. Батько двох молодших загинув, а тати  старших дітей десь розпорошилися світом… І доки служби шукали прихисток сиріткам ( бо ж як розділити рідних?), Ольга та Геннадій твердо вирішили, що діти мають бути під одним дахом з ними. Не злякалося подружжя ні паперової волокити , ні відповідальності за чотирьох дітей – розчинили двері своїх сердець і хатини для малечі. Відтоді, здається,  навіть вікна і стіни в цій оселі наповнилися щастям. А оченята  пташенят з надією вдивлялися не лише в обличчя – у душі батьків.

Тим часом Сергійко вже закінчив школу, здобув освіту та прийняв рішення стати на захист Батьківщини. Старший брат Вадим уже давно ніс службу, тож хлопець після довгих роздумів вирішив приєднатися до нього. Ні умовляння батьків, ні ризик для власного життя не зупинили хороброго юнака – він ішов до своєї мети. Однак страшна війна не лише змінила кожного, а перекреслила  мрії і цієї сім’ї. Вадим і Сергій несли відповідальність, що стала ще більшою, адже це вже була не просто агресія, а запекла, жорстока й нещадна боротьба за  незалежність рідної країни.

Піклуючись про життя та здоров’я діток, що стали рідними ( бо вже меншенькі називали Ольгу мамою, а Геннадія татом) , родині довелося на певний час виїхати  до Німеччини. Батько залишився вдома… Здавалося б, за кордоном тільки  жити та радіти : не чутно виття сирен, не літають ракети, приязні сусіди. Варварі сподобалася німецька мова, і країна  наче прийняла її як свою. Але хлопчики з нетерпінням чекали повернення на рідну землю. Ольга не стала перечити нікому: за офіційним дорученням залишила дівчинку добрим знайомим, сама ж з трьома дітьми повернулася додому, щоб бути поруч із батьком і чекати Вадима та Сергія у відпустку.

… Тієї сліпої ночі Вадим привіз страшну звістку — Сергійко…загинув. Що ж це робиться, людоньки? Які сили вирішили знищити останню спільну дитину? Мати й батько, ніби м’ячики, качалися по землі від невимовного болю… Стіни розривалися від несамовитого крику…

Через дев’ять днів душа й тіло Сергія з’єдналися з рідною землею. Від материнських сліз залишилися тільки сухі солоні сліди. З горла виривався лише хрипкий стогін… За кілька хвильок Сергійко востаннє буде у своєму дворі…Ковтає сльози старший Володько – він же так любив названого брата! Маленький Богданчик, наймолодший синочок, обіймаючи матір, переймався, чи не хоче  водички, а вона тремтячим голосом йому: «Синку, зніми кофтиночку, тобі, мабуть, жарко…» А потім…

Вони стояли – голова до голови:
Одна в хустині чорній, друга – біла…
І поряд – три маленьких голубки,

А далі – люди, квіти і …могили…

Як жити далі? І чи потрібно, коли у матері вирвали не половину серця, а наче все… У батька залишалася лише одна рідна кровинка — старший син. « А треба жити, якось треба жити, хоч часто все буває шкереберть…» Жити треба було, бо кожен крок, кожен рух пильнували три пари очей, яким Ольга та Геннадій подарували  родину, любов, ласку.

Три тижні потому Ольга пішла на випускний до сина Назарчика, який переходив до п’ятого класу. Було всього : і сліз, і сміху…А потім  класний керівник тихенько ділилася з найближчими: «Наша Оля навіть усміхалася». Видно, сини-ангели з неба тримали її своїми крилятами, щоб бачили діти тут, на землі, наскільки  вони важливі для батьків. От тому щодня Ольга і Геннадій роблять кожен ковток життя, кожен вдих і видих з пам’яттю про своїх небесних охоронців заради тих, хто вріс у серця. Ці діти  — джерело сили, опора й надія. Вони — майбутнє не лише цієї родини, а й частинка майбутнього всієї України. Бо саме їм прокладати шляхи щастя у мирному завтра нашої незламної країни і робити все, що не встигли названі брати. Джерело любові висихає без взаємності, джерело стійкості б’є завдяки вірі!

Альбіна МОЛОШНИКОВА,

лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,

учениця Новоборисівського опорного ліцею з початковою школою та гімназією Новоборисівської сільської ради Роздільнянського району Одеської області

19.07.2025