Моє село, на перший погляд, нічим особливим не вирізняється з-поміж інших сіл України. Воно невеличке – всього три вулиці, які потопають у буйних садах, пишаються чепурними подвір’ями, квітують різнобарв’ям трав із весни до осені. За селом – величезний старий ліс, багатий на гриби й чорниці, а поблизу нього – маленька річка Веселуха, у якій зранку до ночі хлюпочеться дітвора. Та найбільшими скарбами мого Новосілля, безперечно, є люди. Тут стільки цікавих, непересічних особистостей, що годі й розказати! Ось, для прикладу, уродженка нашого села Тумаш Валентина Миколаївна, про яку й хочу розповісти…

Спілкуючись із цією енергійною, доброзичливою жінкою, дивуєшся: звідки беруться такі люди? Її запал, творчий ентузіазм просто вражають. Сама себе вона жартома називає одержимою. Їй однаково майстерно вдається проявляти себе в багатьох іпостасях: вона – прекрасний педагог Мутвицької школи, успішний керівник музею вишивки і ткацтва Зарічненського району, креативний керівник творчих гуртків та ще й науковець-дослідник.

Валентина Тумаш працює над вивченням матеріалів про Зарічненський район у краєзнавчому відділі Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки

Моє знайомство із Валентиною Миколаївною відбулося кілька років тому під час екскурсії в народному музеї, яку вона проводила разом зі своїми вихованцями. Скільки рідкісних експонатів там зібрано, які цікаві розповіді про них і наскільки цінна колекція відновленої поліської вишивки, виконана руками Валентини Миколаївни та її гуртківців! Їхні роботи не раз були відзначені призовими місцями на всеукраїнських виставках і конкурсах із вишивки.

Спілкуючись згодом із ровесниками із Мутвицької школи, чула багато хороших відгуків про Валентину Миколаївну як учителя світової літератури:

– Її уроки, розповідає колишня учениця, нині студентка філологічного факультету РДГУ Юлія Корнійчук,- завжди особливі: цікаві, насичені. Ця вчителька у своїй роботі завжди орієнтується на дитину, на клас і на час. І завжди й у всьому старається знайти щось нове. Пошукова діяльність для Валентини Миколаївни – невід’ємна частина життя.

«Це в мене від батька, – розповідає вона. Він у мене був сиротою і мало знав про свій рід, дуже жалкував про це. Саме в той час у мене з’явилася жадоба знань до свого роду, до минувшини, пошукової діяльності». Кожного літа під час своєї відпустки, замість поїздки на море, вона їде до музею Білоруського Полісся, Рівненського краєзнавчого музею, багато працює в архівах. У неї багато доробок, а ще більше – творчих планів.

Проте найголовнішою справою свого життя, зізналася мені Валентина Миколаївна, вона вважає історію її рідного села Новосілля, задля якої вона об’єднала всіх наших земляків, навіть тих, які живуть за межами Рівненщини. У цій книзі зібрані історичні факти про село ще з XVI століття, відслідковані родоводи новосільських жителів до сьомого коліна (так виконала мрію свого батька-сироти його донька), систематизовано фольклорний матеріал села, є розповіді про наших односельців. Тепер моє рідне село матиме свою історію в розповідях про всіх моїх славних земляків. Завдяки Валентині Миколаївні Тумаш, нащадки знатимуть своїх дідів і прадідів.

Ще раз задумуюсь, як охарактеризувала вона сама себе, – одержима, бо Одержима – любов’ю до пошуку, творчості, минувшини, людей і рідного краю…

Богдана МАРЧУК (ХАРКОВЕЦЬ),

Зарічненський район

Робота Богдани Марчук (нині Харковець) була підготовлена для Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!” у 2014 році, коли Богдана була випускницею загальноосвітньої школи у своєму рідному Зарічненському районі

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Зарічне – моя мала Батьківщина

The post Валентина Тумаш – вчителька, одержима любов’ю до рідного краю appeared first on Я - журналіст.

Любов’ю тут пройняте все, починаючи з мосту через Стир: його жовто-блакитні кольори зігрівають, ніби промовляють: «До краю сонця і блакиті запрошуємо Вас!»

Ідучи вулицями селища, зустрічаю рідних, знайомих, просто приємних людей і обов’язково із посмішкою на вустах.

Зашуміли тополі на Фестивальній, провели мене до найдовшої Центральної – від сучасних житлових будинків, державних установ аж до стареньких хат-мазанок на самому вигоні, де закінчується вулиця. Вітають вікнами-віконницями усіх людей, уклоняються квітучими мальвами за парканом. А за вигоном – знову ліс: Павлінка, Галяве, Тростянецьке, Яськова діброва…

Вертаємося додому… Падає перший лапатий сніг… Чути дзвоник, який закликає на урок учнів трьох шкіл селища, дітей – майбутнього нашого краю. Це вони славлять свою землю. Це вони підкорюють столичні виші, здобуваючи успіхи в медицині та фізиці, в науках гуманітарних та природничих.

Аж раптом… подих перехоплює відлуння церковних дзвонів. Створюючи святковий настрій, дзвонять у храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Той гук звучить і в недавно збудованому храмі Успіння Пресвятої Богородиці. Він ніби поєднує кількасотлітню історію селища із новітніми подіями.

Аж знову дзвін… не дзвін… То, ніби граючись, вітає та й так само прощається тільки у нас ще діюча «кукушка» – малий поїздок із часів XVIII століття.

Вона – одна з найдовших вузькоколійних залізниць серед тих, що нині існують в Європі: від станції Антонівка до станції Зарічне відстань становить 106 кілометрів. Незвична вона й тим, що є однією з небагатьох вузькоколійок, які збереглися до нашого часу і функціонують досі.

Особливий інтерес становить також її маршрут – лісиста і заболочена територія Західного Полісся, де знаходяться кілька заказників державного й місцевого значення, частина Рівненського природного заповідника.

Вважається, що вузькоколійка була побудована в 1895 році, коли територія Волині й Полісся входила до складу Російської імперії. За іншими даними, залізницю збудували на початку Першої світової війни, що було зумовлене її промисловим і стратегічним значенням, адже неподалік у 1915-1916 рр. прохо­дила лінія російсько-австрійського фронту. У той час, крім лісу і торфу, вузькоколійкою транспортували також дьоготь, смолу, бондарські вироби. У роки Другої світової війни колія була зруй­нована, перші її ділянки відновлено в 1946 році. Лінія набула сучасного вигляду в 1968 році, коли проклали ділянку до райцен­тру Зарічне. У 70-80 роки XX ст. паровози були замінені тепло­возами, а старі пасажирські вагони – на нові.

Вантажні перевезення на вузькоколійці припинився під час економічної кризи 1990-х років. Деякий час вважали, що вона буде закрита як збиткова. Нині потяг використовується як паса­жирський і є важливим засобом зв’язку для жителів багатьох поліських сіл із районними центрами. Головна станція лінії – Антонівка. Антонівське депо є філією ковельського, а сама вузькоколійка належить Львівській залізниці. Поїзд складається з двох, а інколи – чотирьох вагонів. Для регулювання руху застосовується електрострижнева система.

Найбільша гордість кожного краю – люди. Потім уже – пам’ятники. Потім – гучні історичні події. Потім – всесвітньо відомі підприємства. Та, насамперед, моє Зарічне славиться людьми. Як зустрічають, так і проводжають вони з посмішкою на вустах, із добрим серцем, вдячним словом благословляють у дорогу…

Анастасія КОМАНДІК, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця Зарічненського НВК “ЗОШ І ст. – гімназія”

Читайте також:

Отець Павло Дубінець – унікальний священик з рівненського Полісся

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Довгобуд у центрі міста Вараш: цікаве – поряд

The post Зарічне – моя мала Батьківщина appeared first on Я - журналіст.