Того дня автобус Віри Усцової, що прямував з Лисичанська до Дніпропетровська, зупинився. Це був один з тих блокпостів, зупинка на яких здавалася нескінченною. Сірі бетонні плити й мішки піску, триколори та великі написи «Новоросія» – усе тут дихало ворожістю, якоюсь незрозумілою фальшивістю і розпачем. Територією ходили озброєні чоловіки без жодних позначок на камуфляжній формі. Кілька з них увійшли до автобуса. Вони повільно роздивлялися пасажирів непривітним сухим поглядом, ніби оцінюючи кожного. Відчуття напруги збільшувалося, ставало тяжчим,  мовбито на автобус давить сіре небо. Тишу прорізав рівний голос пані Віри. Вона швидко промовила якусь незначну фразу рідною українською,  і автомат сепаратиста моментально опинився біля її голови. Що не сподобалось чоловікові? Мова.  Та щира українська, яка ніжно лилася з вуст Віри Усцової,  налякала озброєних чоловіків. Тож єдине, що вони могли вдіяти – наставити автомат на безпорадну жінку. Дуло торкалося потилиці, віщуючи смертельну небезпеку. Вчителька розуміла : кожний її рух може стати фатальним, а кожен подих – останнім…

Вбивство за мову – не спогад минулих століть, а жахлива реальність сьогоднішньої України. У 2014  Вірі Усцовій пощастило – вона залишилася в живих. Хтось після такого випадку, наляканий та морально роздавлений,  забув би рідну мову. Але тільки не Віра Володимирівна. Здаватися – це не про неї.  Тоді, в автобусі,  жінка була сильніша духом за всіх «ополченців» разом узятих, і автомат – далеко не те, що могло б змусити її відректися української.

Віднині у вчительки з’явиться новий принцип – розмовляти мовою предків завжди й усюди, дбайливо оберігати її та нести в народ. У шахтарському Лисичанську на пані Віру скоса дивитимуться, називатимуть «бендеровкою», не розумітимуть. Але навіть це не зупинить. На докори «я не понимаю украинский язык »  вона з гордістю відповідатиме словами Петра Глазового: « У корови язик, а в мене – мова ».  Жінка прикрашатиме російськомовне місто  співочою українською, стане справжнім  «виключенням з правил»   та доведе : і тут, на Сході, є щирі патріоти. Адже саме мова  – це кордон держави, переконана вчителька . Й у складному 2014,  і сьогодні  вона дбайливо оберігатиме цей кордон не тільки українським словом, а  й діями…

Коли  Україну застало в розпач полум’я війни,  наша держава потребувала підтримки й допомоги  перш за все від власного народу.  Пані Віра стала такою підтримкою: вона почала займатися волонтерством . А волонтер, як відомо, – це не просто.  Це не про «одноразову» допомогу, не про легкість , не про нагороди за активну діяльність. Волонтер –  свідоме рішення взяти відповідальність за майбутнє цього світу на свої плечі, рішення працювати натомість відпочинку, вибір безкорисливо допомагати та змінювати. І саме такий вибір у 2014 зробила Віра Усцова.

На фото: заступник міністра освіти і науки України Петро Коржевський вручає Вірі Усцовій Подяку за підготовку переможців і лауреатів Х Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”. Фото Аліни Ромашко

Вона витрачала колосальну кількість часу й сил на збір та пакування посилок, а  натомість родинного обіду  пані Віра їхала на блокпост до хлопців. Так продовжувалося з дня у день, з тижня в тиждень, з року в рік. І якщо колись мене спитають, як виглядає найвища ступінь відданості Батьківщині, я безумовно назву її ім’я. Віра Володимирівна бачилася з бійцями інколи частіше , ніж зі своїм уже дорослим сином. Вона возила на передову все , що необхідно для життя на війні: засоби гігієни, їжу, посуд, навіть робочі інструменти. Жінка щоразу долала непростий шлях до блокпостів, аби  особисто передати допомогу бійцям . Це дуже небезпечно, ризиково, це виснажує, але хіба це має значення, коли на кону доля всієї Батьківщини?

Тепер, через 6 років безперервної волонтерської діяльності пані Віри, неможливо вже перерахувати скільки пар шкарпеток, кілограмів овочів та тисяч власних грошей жінка  залишила на передовій. Віра Усцова   працювала з двадцять четвертою та дев’яносто третьою бригадою,  возила допомогу вісімдесятій  та сорок четвертій бригаді, співпрацювала з батальйоном «Тернопіль».

За ці роки волонтерка стала рідною для бійців. Вони запрошують вчительку до себе в гості, телефонують, ніжно називають  її «Генерал Віруня». Вона дарує їм своє тепло, любов і турботу , але так само має міцну волю, непохитні принципи і потужний характер. Тому  й  «Генерал Віруня» : лагідна та сильна водночас.

Саме Віра Володимирівна започаткувала волонтерський рух у Лисичанській школі №8, долучивши  до нього учнів, батьків та колег. Основний штаб збору посилок  знаходиться у її кабінеті української мови та літератури, що  періодично заповнюється коробками з продуктами , малюнками і  різними подарунками для  військових.  Сюди частинками зносять поміч як школярі, так і вчителі. Варто тільки уявити, чого коштує заохотити та долучити до волонтерства близько тисячі людей! Що вже й казати: якщо ця жінка чогось захоче , для неї не існуватиме нічого неможливого. Так, наприклад,   одного разу пані Віра поставила собі за мету виховувати нове покоління українців , націю свідомих громадян, надійне майбутнє нашої держави. Завдання не з простих, але хіба змінювати світ колись вдавалося легко?..

Різноманітні конкурси, зустрічі з бійцями – тільки частина її роботи поза уроками. До речі, українські захисники є дуже частими гостями у класі Віри Усцової.  Щонайменше сім разів на рік  школярам випадає нагода особисто поспілкуватися із сучасними героями.  Це неабияк сильно впливає на кожного з нас. Чути , чому цей молодий хлопець піддавав ризику своє життя та через що йому довелося пройти задля  Батьківщини  – ось що дійсно виховує. І ніхто не здатен настільки  щиро розповідати про патріотизм та настільки глибоко передавати його нам, як боєць, який ризикував усім заради рідної землі.

Така унікальна можливість спілкування з військовими, участь у Всеукраїнських проектах, відпочинок у волонтерських таборах та подорожі всією Україною – далеко не все, що маємо ми, школярі, завдяки Вірі Володимирівні. Разом з нею  побували вже у Сумах і Миколаєві, далеко не один раз відвідували Київ, крокували Чернівцями й Затокою, відпочивали у Карпатах.

Звучить красиво, чи не так? Але що стоїть за такими результатами? Який він, інший бік медалі? Неприйняття, нерозуміння, часто відсутність підтримки. Ці фактори вже зломили тисячі людей, тільки не пані Віру. Вона не «тисячі», вона інша, і в цьому її безцінність. Скільки чоловічої мужності потрібно мати всередині себе цій вчительці, аби подолати такий шлях! Саме сила – те слово, яке неодмінно перше спадає на думку , згадуючи Віру Усцову.  Сила в переконаннях, сила в любові, у справах, сила у всьому.

Я ніколи не перестану дивуватися  дієвості пані Віри. Як вистачає на все часу, запалу?  Як можна кожного ранку йти на роботу з усмішкою, стільки встигати й при цьому залишатися оптимістом у будь-якій ситуації? Відповідь банально проста: треба палати тим, що робиш. Кажуть : найкращий спосіб навчити – показати приклад. Віра Володимирівна є надзвичайним прикладом того, наскільки щиро можна любити справу свого життя.

«Створювати нове покоління – як вирощувати троянди, – каже пані Віра, – так само багато часу й сил  потрібно віддати і так само вкладати всю свою любов, аби одного разу побачити неймовірної краси  червоні бутони». Подвір’я цієї жінки – маленький рай на землі, інша реальність, справжнє королівство квітів. Вона переконана , що так само колись розквітне Україна – миром, любов’ю та натхненням; вийдуть з щоденного ужитку простих українців  слова «блокпост», «АТО» , «війна ». І якщо це станеться, то тільки  завдяки таким відчайдушним патріотам, як Віра Усцова.

Вона – не просто волонтер. Це людина, яка відроджує рідну мову на теренах Донбасу, людина, яка створює нове покоління України і яка є однією з найсильніших особистостей нашого часу; людина, що змінює світ.

Тетяна УДОДОВА,

переможниця Х Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,

м.Лисичанськ, Луганська область

The post Вчителька і волонтерка з Луганщини Віра Усцова – людина, що змінює світ appeared first on Я - журналіст.

Одного разу просто гортаючи свої соціальні мережі, я натрапила на жахливе відео, у якому показували, як знущаються над тваринами, аби протестувати різні косметичні засоби, медикаменти, тютюн. Без плачу, без болю у душі дивитися було просто неможливо. Але найважче розуміти, що існує тисячі та, навіть, мільйони альтернатив, наприклад, компанія «Pharmagene Laboratories» в м.Ройстон (Англія)- перше підприємство у світовій фармацевтичній промисловості, що використовує при розробці та тестуванні ліків виключно людські тканини і комп’ютерні програми. Оминути це я, звичайно, не змогла, тому одразу поширила у себе на сторінці. Але на цьому це не закінчилось, адже я дізналася, що було створено спеціальну онлайн-петицію, яку кожен бажаючий може підписати, тим самим зупинити цей жах в Україні! І на мій превеликий подив я була першою ужгородкою, хто її підписав!
«Що далі?»-запитаєте Ви. Пройшло декілька годин, і Ужгород був вже на 5 сходинці міст України за рейтингом! Ефект «вау» був присутній на моєму обличчі ще довго! Це було ще одним підтвердженням того, що разом ми здатні на дуже великі і милосердні справи! А все чому? Бо разом ми-СИЛА!
Підписання петиції займало близько 20 секунд, але, який великий крок до, можливо, маленької, але все одно перемоги зробив кожен із цих небайдужих людей! Будемо сподіватися на щасливе закінчення цієї нещасливої історії і заборону тестування медикаментів, тютюну і косметики на тваринах в Україні!
І таких прикладів можна навести безліч! І саме зараз це дуже актуально, адже люди починають згадувати, що вони мають допомагати один одному. Як по-іншому вижити у цьому похмурому, іноді, навіть, жорстокому світі?
Допомога не має меж або ж ступеня якості. Неважливо, що ти зробив, скільки грошей витратив. В кожну добру справу варто вкладати частинку своєї душі, шматочок свого доброго й милосердного серця.
Потрібно бути готовим, що за це тобі ніхто не заплатить, про ЦЕ, можливо, ніхто не дізнається. Кожен волонтер повинен робити всі справи щиро, а не лише для власного піару або реклами. Адже волонтерство – це, насамперед, безкорислива діяльність, яка ніколи не стане твоїм джерелом заробітку. Але чому ж щодня кількість людей, що стають в ряди волонтерів збільшується? Напевно, справа в доброму серці…
Пам’ятайте, що кожну добру справу потрібно завершувати до кінця, адже ,одного разу ввійшовши в життя цих людей, ти залишишся в їхньому серці назавжди і однозначно отримаєш довіру, а її випробовувати не можна.
Самою природою закарбовано, що сильніший повинен захищати слабшого, так давайте не змінювати і не зраджувати цьому правилу. Зараз ти молодий, сповнений енергії і сил, але прийде час і ти згадаєш мої слова…

Дар’я МАЛЬКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Ужгород

The post Волонтерство – робота для душі appeared first on Я - журналіст.

Люди мають зрозуміти, що незалежно від їхнього бажання, вони взаємодіють з іншими, а отже, беруть на себе відповідальність і за їхнє життя. Кожне наше слово або дія так чи інакше впливають на оточуючих. Варто усвідомити цей факт і бути більш уважним до своїх думок, адже вони мають здатність перетворюватися на дії. Наприклад, кожен із нас хоча б раз у житті коментував зовнішній вигляд незнайомої людини, але мало хто замислювався, як це вплине на неї. Ми не знаємо про її стан здоров’я, фінансові можливості і не уявляємо, на скільки наші слова можуть зачепити її. Хтось не зверне увагу на нашу невихованість, а комусь вона завдасть болю і змусить думати, що він є гіршим, ніж інші люди. Та всі люди рівні, хоча й різні, і ніхто не має права засуджувати інших.

Суспільство – це система міжлюдських взаємовідносин, тому кожен суб’єкт цієї системи має нести персональну відповідальність за свої дії чи бездіяльність. Отже, корені проблеми нашого суспільства криються у неготовності більшості брати відповідальність навіть за себе, не кажучи вже про цілу країну.

Українське суспільство ставиться до влади як до чогось, що зобов’язане вирішити всі їхні проблеми і забезпечити щасливе майбутнє. Та ми забуваємо, що за поняттям «влада» стоять такі ж люди, як і всі ми. Вони так само погано усвідомлюють свою відповідальність перед цілою державою, як і кожен із нас. Коли кожен відчує в собі здатність узяти повністю відповідальність хоча б за себе, а вже потім за інших, тоді можна буде вимагати цього і від людей при владі. Коли народ зрозуміє свою значущість, скажімо, у боротьбі з корупцією, тоді ми її подолаємо. Як тільки громадяни зрозуміють, що вони відповідають за те, брати чи давати хабара, і вирішать цього не робити – проблема зменшиться в рази. Кожному з нас варто перестати вважати себе незначною частиною держави, яка нічого не вирішує, адже без малесенького гвинтика ламається весь механізм.

Як не дивно, але на противагу тенденції суспільної безвідповідальності в Україні виник потужний волонтерський рух. Його появу можна назвати своєрідним викликом бездіяльній більшості суспільства. Волонтери – зазвичай люди успішні, які досягли вагомих результатів у житті своєю працею. Серед них багато бізнесменів, медійних особистостей, митців, але є й звичайні громадяни, які мають сміливість взяти на себе відповідальність за життя інших. Зараз може видаватися, що вони допомагають лише певній частині суспільства, але насправді вони тримають на собі  всю країну. Такі люди, як волонтери, – майбутнє нашого суспільства. Своєю діяльністю вони доводять, що не страшно відповідати за себе і за інших, що тільки від нас залежить, яким буде «завтра», і що ніхто ніколи не робитиме вибір за нас.

Готовність брати на себе відповідальність і допомагати іншим – ознака здорового суспільства. Сподіваюсь, що все більше громадян будуть долучатися до волонтерського руху, формуючи відповідальне суспільство.

Олеся ФІЛОНЕНКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Полтава

Читайте також:

Волонтери – янголи в тилу

10 заповідей щастя

Джерело фото: yavahitna.com.ua

The post Персональна відповідальність – основа здорового суспільства appeared first on Я - журналіст.

Зазвичай, ми не знаємо їхніх імен, але відчуваємо їхню допомогу, їхню підтримку. Наразі наша країна переживає важкі часи, і багато українців саме завдяки оперативній роботі волонтерів продовжують жити нормальним життям.

Хто ж вони такі, ці народні герої? Це може бути банкір, вчитель, звичайний робітник. Але в благородній справі не важливе соціальне становище, головне, щоб людина була з добрим серцем і лише з чистими намірами прагнула допомогти іншим. Благодійність не завершується на збиранні коштів на певні потреби. Навіть старенька бабуся, яка в`яже теплі шкарпетки солдатам на війну, теж є благодійницею.

Завжди люди потребують сторонньої допомоги, не тільки в часи війни. Скільки безнадійно хворих було поставлено на ноги завдяки втручанню сторонніх, але небайдужих людей. Як люди, так і тварини, брати наші менші, стали об`єктом надання допомоги. Безліч притулків, ветлікарень відкрито коштом, зібраним волонтерами.

Вони не потребують визнання і слави, вони роблять свою справу за «спасибі», за вдячний погляд. Щодня за нашими спинами волонтери рятують життя, вселяють надію у сумні серця. Вони ризикують власним здоров`ям, кар`єрою задля добробуту інших у той час, як влада мовчки відводить свій погляд. Волонтери – янголи в тилу, безславні герої сучасності.

Ангеліна БОНДАРЕНКО,  випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, Луганська область

Читайте також:

Найвища цінність – це життя

Що означає бути благодійником?

Мій тато – герой!

The post Волонтери – янголи в тилу appeared first on Я - журналіст.