Того дня автобус Віри Усцової, що прямував з Лисичанська до Дніпропетровська, зупинився. Це був один з тих блокпостів, зупинка на яких здавалася нескінченною. Сірі бетонні плити й мішки піску, триколори та великі написи «Новоросія» – усе тут дихало ворожістю, якоюсь незрозумілою фальшивістю і розпачем. Територією ходили озброєні чоловіки без жодних позначок на камуфляжній формі. Кілька з них увійшли до автобуса. Вони повільно роздивлялися пасажирів непривітним сухим поглядом, ніби оцінюючи кожного. Відчуття напруги збільшувалося, ставало тяжчим,  мовбито на автобус давить сіре небо. Тишу прорізав рівний голос пані Віри. Вона швидко промовила якусь незначну фразу рідною українською,  і автомат сепаратиста моментально опинився біля її голови. Що не сподобалось чоловікові? Мова.  Та щира українська, яка ніжно лилася з вуст Віри Усцової,  налякала озброєних чоловіків. Тож єдине, що вони могли вдіяти – наставити автомат на безпорадну жінку. Дуло торкалося потилиці, віщуючи смертельну небезпеку. Вчителька розуміла : кожний її рух може стати фатальним, а кожен подих – останнім…

Вбивство за мову – не спогад минулих століть, а жахлива реальність сьогоднішньої України. У 2014  Вірі Усцовій пощастило – вона залишилася в живих. Хтось після такого випадку, наляканий та морально роздавлений,  забув би рідну мову. Але тільки не Віра Володимирівна. Здаватися – це не про неї.  Тоді, в автобусі,  жінка була сильніша духом за всіх «ополченців» разом узятих, і автомат – далеко не те, що могло б змусити її відректися української.

Віднині у вчительки з’явиться новий принцип – розмовляти мовою предків завжди й усюди, дбайливо оберігати її та нести в народ. У шахтарському Лисичанську на пані Віру скоса дивитимуться, називатимуть «бендеровкою», не розумітимуть. Але навіть це не зупинить. На докори «я не понимаю украинский язык »  вона з гордістю відповідатиме словами Петра Глазового: « У корови язик, а в мене – мова ».  Жінка прикрашатиме російськомовне місто  співочою українською, стане справжнім  «виключенням з правил»   та доведе : і тут, на Сході, є щирі патріоти. Адже саме мова  – це кордон держави, переконана вчителька . Й у складному 2014,  і сьогодні  вона дбайливо оберігатиме цей кордон не тільки українським словом, а  й діями…

Коли  Україну застало в розпач полум’я війни,  наша держава потребувала підтримки й допомоги  перш за все від власного народу.  Пані Віра стала такою підтримкою: вона почала займатися волонтерством . А волонтер, як відомо, – це не просто.  Це не про «одноразову» допомогу, не про легкість , не про нагороди за активну діяльність. Волонтер –  свідоме рішення взяти відповідальність за майбутнє цього світу на свої плечі, рішення працювати натомість відпочинку, вибір безкорисливо допомагати та змінювати. І саме такий вибір у 2014 зробила Віра Усцова.

На фото: заступник міністра освіти і науки України Петро Коржевський вручає Вірі Усцовій Подяку за підготовку переможців і лауреатів Х Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”. Фото Аліни Ромашко

Вона витрачала колосальну кількість часу й сил на збір та пакування посилок, а  натомість родинного обіду  пані Віра їхала на блокпост до хлопців. Так продовжувалося з дня у день, з тижня в тиждень, з року в рік. І якщо колись мене спитають, як виглядає найвища ступінь відданості Батьківщині, я безумовно назву її ім’я. Віра Володимирівна бачилася з бійцями інколи частіше , ніж зі своїм уже дорослим сином. Вона возила на передову все , що необхідно для життя на війні: засоби гігієни, їжу, посуд, навіть робочі інструменти. Жінка щоразу долала непростий шлях до блокпостів, аби  особисто передати допомогу бійцям . Це дуже небезпечно, ризиково, це виснажує, але хіба це має значення, коли на кону доля всієї Батьківщини?

Тепер, через 6 років безперервної волонтерської діяльності пані Віри, неможливо вже перерахувати скільки пар шкарпеток, кілограмів овочів та тисяч власних грошей жінка  залишила на передовій. Віра Усцова   працювала з двадцять четвертою та дев’яносто третьою бригадою,  возила допомогу вісімдесятій  та сорок четвертій бригаді, співпрацювала з батальйоном «Тернопіль».

За ці роки волонтерка стала рідною для бійців. Вони запрошують вчительку до себе в гості, телефонують, ніжно називають  її «Генерал Віруня». Вона дарує їм своє тепло, любов і турботу , але так само має міцну волю, непохитні принципи і потужний характер. Тому  й  «Генерал Віруня» : лагідна та сильна водночас.

Саме Віра Володимирівна започаткувала волонтерський рух у Лисичанській школі №8, долучивши  до нього учнів, батьків та колег. Основний штаб збору посилок  знаходиться у її кабінеті української мови та літератури, що  періодично заповнюється коробками з продуктами , малюнками і  різними подарунками для  військових.  Сюди частинками зносять поміч як школярі, так і вчителі. Варто тільки уявити, чого коштує заохотити та долучити до волонтерства близько тисячі людей! Що вже й казати: якщо ця жінка чогось захоче , для неї не існуватиме нічого неможливого. Так, наприклад,   одного разу пані Віра поставила собі за мету виховувати нове покоління українців , націю свідомих громадян, надійне майбутнє нашої держави. Завдання не з простих, але хіба змінювати світ колись вдавалося легко?..

Різноманітні конкурси, зустрічі з бійцями – тільки частина її роботи поза уроками. До речі, українські захисники є дуже частими гостями у класі Віри Усцової.  Щонайменше сім разів на рік  школярам випадає нагода особисто поспілкуватися із сучасними героями.  Це неабияк сильно впливає на кожного з нас. Чути , чому цей молодий хлопець піддавав ризику своє життя та через що йому довелося пройти задля  Батьківщини  – ось що дійсно виховує. І ніхто не здатен настільки  щиро розповідати про патріотизм та настільки глибоко передавати його нам, як боєць, який ризикував усім заради рідної землі.

Така унікальна можливість спілкування з військовими, участь у Всеукраїнських проектах, відпочинок у волонтерських таборах та подорожі всією Україною – далеко не все, що маємо ми, школярі, завдяки Вірі Володимирівні. Разом з нею  побували вже у Сумах і Миколаєві, далеко не один раз відвідували Київ, крокували Чернівцями й Затокою, відпочивали у Карпатах.

Звучить красиво, чи не так? Але що стоїть за такими результатами? Який він, інший бік медалі? Неприйняття, нерозуміння, часто відсутність підтримки. Ці фактори вже зломили тисячі людей, тільки не пані Віру. Вона не «тисячі», вона інша, і в цьому її безцінність. Скільки чоловічої мужності потрібно мати всередині себе цій вчительці, аби подолати такий шлях! Саме сила – те слово, яке неодмінно перше спадає на думку , згадуючи Віру Усцову.  Сила в переконаннях, сила в любові, у справах, сила у всьому.

Я ніколи не перестану дивуватися  дієвості пані Віри. Як вистачає на все часу, запалу?  Як можна кожного ранку йти на роботу з усмішкою, стільки встигати й при цьому залишатися оптимістом у будь-якій ситуації? Відповідь банально проста: треба палати тим, що робиш. Кажуть : найкращий спосіб навчити – показати приклад. Віра Володимирівна є надзвичайним прикладом того, наскільки щиро можна любити справу свого життя.

«Створювати нове покоління – як вирощувати троянди, – каже пані Віра, – так само багато часу й сил  потрібно віддати і так само вкладати всю свою любов, аби одного разу побачити неймовірної краси  червоні бутони». Подвір’я цієї жінки – маленький рай на землі, інша реальність, справжнє королівство квітів. Вона переконана , що так само колись розквітне Україна – миром, любов’ю та натхненням; вийдуть з щоденного ужитку простих українців  слова «блокпост», «АТО» , «війна ». І якщо це станеться, то тільки  завдяки таким відчайдушним патріотам, як Віра Усцова.

Вона – не просто волонтер. Це людина, яка відроджує рідну мову на теренах Донбасу, людина, яка створює нове покоління України і яка є однією з найсильніших особистостей нашого часу; людина, що змінює світ.

Тетяна УДОДОВА,

переможниця Х Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,

м.Лисичанськ, Луганська область

The post Вчителька і волонтерка з Луганщини Віра Усцова – людина, що змінює світ appeared first on Я - журналіст.

У цієї людини присутня як зовнішня, так і внутрішня краса. Таке поєднання зустрічається досить рідко, тому ми можемо тільки дякувати й гордитися тим, що нам поталанило вивчати мову та літературу саме з таким учителем. Наталія Борисівна струнка, середня на зріст жінка; її темнувате волосся яскраво виблискує і переливається у сонячних промінцях, що ще зранку заглядають до нас через шкільне вікно; погляд у неї добрий і лагідний, проте коли хтось не зробив домашнього завдання або погано відповів, тоді він стає суворим та злегка розчарованим, від чого стає відразу соромно за себе. Наталія Борисівна ніколи не кричить і навіть не підвищує тону, за що, напевно, її і любить більшість учнів. Вона намагається спокійно усе пояснити чи заспокоїти, а лише з одного її погляду ми можемо зрозуміти, коли щось не так. Та якою ж веселою та задоволеною вона стає, коли слухає гарні, правильні відповіді учнів й спостерігає зразкову поведінку!

Найбільше мені подобається, як Наталія Борисівна доступно й з легкістю пояснює навіть важкі теми та поняття. Її цікава, яскрава та насичена промова не дає можливості відволікатися на якісь сторонні справи. Тому навіть не читаючи книжок або не вивчаючи правил, а лише послухавши її розповідь, можна отримати гарні знання й правильно використовувати їх на практиці. Здається, що Наталія Борисівна знає геть усе і до неї можна звернутися з будь-яким питанням, адже вона ніколи не жалкує для нас часу.

Знати та володіти рідною мовою дуже важливо для кожної людини, оскільки вона відіграє значну роль у житті. Утім вивчати мову досконало зовсім не просто, бодай якщо вона і рідна. Багато чого залежить від учителя, його вміння зацікавити, показати переваги і продемонструвати, чим саме унікальна й неповторна наша українська мова. З цією задачею, на мою думку, Наталія Борисівна справляється на усі сто відсотків. Їй досить лише виразно прочитати кілька поетичних творів українських авторів, і ти відразу починаєш розуміти, наскільки гарна, мелодійна і взагалі прекрасна ця мова. Безумовно, це стимулює учнів навчатися, пізнавати щось нове й відкривати для себе таємниці нашого народу. Я переконана в тому, що перед нами розумний, професійний і кваліфікований учитель, якому можна довіряти та бути впевненим, що з кожним роком рівень твоїх знань буде поступово зростати, покращуватись та вдосконалюватись.

Мене завжди дивувало, як їй вдається цілком присвячувати себе роботі, віддавати нам усі свої сили та ділитися набутими знаннями. Це людина, яка серйозно і з пошаною ставиться до своєї професії та вміє детально й цікаво пояснювати кожну нову тему. Мабуть, найкраща нагорода для кожного вчителя – це успіхи й знання учнів її предмета. І Наталія Борисівна у цьому не виняток. Вона завжди щиро радіє і хвилюється за нас, може дати слушні поради не тільки за темою своїх предметів, а й загалом.

Я неймовірно пишаюся тим, що маю змогу вивчати свій улюблений предмет, брати участь в олімпіадах та різних літературних конкурсах саме з таким учителем, як Наталія Борисівна. Я дуже вдячна їй за те, що вона вміє по-справжньому надихати до написання чудових творів, підштовхує на правильні думки і зажди готова допомогти в усіх моїх задумах й ідеях. Вона завжди прагне до досконалості, працює над собою з усіх точок зору незважаючи на те,що їй уже вдалося досягти неабиякого успіху та на даний момент вона є одним з найкращих учителів у школі. Саме ця вчителька неймовірно вплинула на формування моєї життєвої позиції та пріоритетів, допомогла зрозуміти, чим саме я хочу займатися в майбутньому. Гадаю, не кожна людина може стати таким педагогом, тому що ця професія вимагає величезної та кропіткої праці, терпіння, любові до дітей та повсякденного інтересу до власної роботи. Я несказанно рада тому, що саме Наталія Борисівна допомогла мені розкрити свій потенціал і виховати в собі ті якості, які допоможуть досягти успіху в усіх моїх задумах і планах.

Ангеліна БОДЯЛОВА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Чернігівська область

The post Людина, знайомством з якою я пишаюся appeared first on Я - журналіст.

Всю жизнь мечтала быть актрисой, как и ее мама, но, в конце концов, решила связать свою жизнь с преподаванием английского языка в школе.

«В 22 года я пошла работать в сельскую школу в городе Суворово Измаильского района Одесской области. Работала учителем английского и немецкого языков» – рассказывает Галина Абрамовна.

Но как вообще она попала в нашу школу? И почему именно в нашу?

«Признаюсь, в эту школу я попала совершенно случайно. Я собиралась идти учителем в 121 школу, но при заполнение заявки на украинском языке допустила ошибку и меня не взяли. Я очень переживала и очень расстроилась, но моя мама, которая была депутатом в то время, позвонила в областной отдел образования и узнала, что в школе-интернате №2 есть место воспитателя. Я и согласилась» – вспоминает уважаемая нами учительница.

«До этого я уже была в этой школе, когда была еще студенткой. Меня и моих однокурсниц позвали на танцы (мальчикам нужны были партнерши), ну вот мы и пошли» – дополнила историю Галина Абрамовна.

Галина Абрамовна абсолютно не жалеет о том, что потратила всю свою жизнь на преподавание. Она очень любит свою профессию, а главное очень любит детей. Постоянно говорит: «Дети – радость жизни»

«Больше всего в нашей школе мне нравиться дружеская обстановка, спокойствие и уважение. Дети в нашей школе тянуться к знаниям – это самое главное. Ребенок должен быть трудолюбивым, ставить себе цель в жизни и обязательно мотивировать себя – и только тогда они добьются успеха во всем» – говорит рекордсменка Украины.

К Галине Абрамовне постоянно обращаются за советом и дети, и учителя, и даже наш прекрасный директор. Она заслужила уважения и доверие во всех делах, за время преподавания в нашей школе.

Коренная одесситка очень рада, что выбрала именно профессию преподавателя и, конечно же, хочет продолжать преподавать. Я уверена, что Галина Абрамовна может научить абсолютно каждого, но она дает совет детям, у которых не так сильно развиты способности к языкам.

«Самое главное это систематическая работа. Надо понять, что это тебе пригодится в жизни и самое главное – это желание. Ведь если ты не хочешь этого, то ни один учитель в мире не научит тебя» – советует Галина Абрамовна.

Наша школа очень гордиться Галиной Абрамовной. Мы очень рады, что у нас есть такой прекрасный учитель, который настолько любит свою профессию.

Анна КАПЛІНСЬКА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Одеса

The post Одесская учительница-рекордсменка проработала в школе более 60 лет appeared first on Я - журналіст.

Ольга Іванівна Арабей більшу частину свого життя працювала вчителькою, а зараз вона щаслива жінка, яка має 2 дітей, 6 онуків і 2 правнуків та коханого чоловіка, з яким вона вже дуже довгий час разом.

“О сьомій ранку виходила з дому, щоб встигнути прийти до дев’ятої”

– Ольго Іванівно, де Ви народились, навчались?

– Я сама з Рівненської області, Рокитнівського району, станція Остки. Дівоче прізвище – Лозян Ольга Іванівна. В 1961 році я закінчила 10 класів, далі навчалась в Дубнівському педагогічному училищі, яке закінчила в 1963 році. Згодом я вийшла заміж і переїхала на Миколаївщину.

– З чого почалась Ваша кар’єра?

– Перші 4 роки після переїзду працювала в Троянській початковій школі. Жила я в Новогригорівці, тому кожного дня ходила 7 кілометрів до школи, а потім додому, адже в той час не було автобусів, не було навіть нормальних доріг. І в сніг, і в бурю, і в дощ треба було йти, бо на мене там чекали діти. О сьомій ранку я виходила з дому, щоб встигнути прийти до дев’ятої. Весь останній час я викладала в Новофедорівській середній школі.

– Скільки років Ви працювали вчителем?

– Стаж моєї педагогічної діяльності – 44 роки.

“Подобається слідкувати за тим, як дорослішають мої учні”

– Хто Вас надихнув стати вчителем?

– Мені дуже подобалась моя вчителька математики – Галина Макарівна. І легко давалися всі предмети. Слухаючи пояснення вчителя, я могла все переказати, весь матеріал швидко засвоювався. Я з радістю ходила до школи, щоб дізнатися щось нове й цікаве. І ось одного разу я вирішила, що теж хочу навчати дітей, хочу, щоб вони так само поспішали до школи за новими знаннями. Тож не вагаючись вступила до педагогічного училища.

– Чим Вам подобається професія вчителя?

– Якби я мала змогу змінити професію або почати все спочатку, я б нізащо не покинула викладацьку діяльність. Мені подобається працювати з дітьми, спілкуватися з ними, з їхніми батьками. Подобається слідкувати за тим, як дорослішають мої учні, як вони розвиваються.

– А що Ви робили з учнями, в яких була погана поведінка?

– В мене був один учень, який був дуже неслухняним, неспокійним хлопчиком. Він весь час кричав, ображав мене, однокласників. Але я все переносила, ласкаво з ним поводилась, тому що знала – якщо кричати на дитину, то вона ставатиме лише більш агресивною, і нічого з цього не вийде. Тому за весь період його навчання мені все ж таки вдалось виховати в ньому багато гарних звичок, він став добрішим, стриманішим.

“Дуже приємно, коли учні приходять в гості”

– Чи мали Ви якісь особисті методи і технології викладання?

– Ні. Я все вичитувала з різних методичних журналів, застосовувала це на практиці. Ніколи не було такого, щоб я пішла на уроки без підготовлених конспектів. Я завжди ретельно готувалась, продумувала весь матеріал, іноді вигадувала якісь ігри, щоб уроки були цікавими та насиченими.

– Що Ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за всі роки вчителювання?

– Ну це треба подумати… Повага від людей – ось, чим я з гордістю можу похвалитись. Мене завжди поважали – і коли я працювала, і зараз. Дуже приємно, коли учні згадують мене, приходять в гості, не забувають. Хіба ж це не досягнення?

– Цілком з Вами погоджуюсь. Повага – це дуже важливо.

– Працюючи в школі, склалося так, що я вела один клас – від самого початку й до кінця. Це діти, яких я ніколи не забуду. І з радістю можу сказати, що вони – мої.

– Які предмети Ви викладали?

– Спочатку працювала вчителем початкових класів, потім 10 років викладала історію і основи права. А останні роки працювала вчителем хімії та біології.

– Які якості цінуєте в учнях?

– Насамперед це повага до старших, доброзичливість, любов до батьків.

– Як Ви прищеплювали учням любов до своїх предметів?

– Я намагалась дати їм ті знання, яких вони не могли взяти з підручників. Я брала все з енциклопедій, адже інформацію, що знаходиться в шкільних книжках, вони і самі в змозі прочитати, потрібно було надати дітям щось цікаве, щось нове.

“Колись були випадки, що й чорнила замерзали”

– Як змінилась школа за період Вашого викладання?

– Коли я приїхала сюди, це були чотири хати-мазанки. А зараз це двоповерхова будівля, в якій є комп’ютерний клас, газове опалення. А тоді що – топили дровами, вугіллям. Колись були випадки, що й чорнила замерзали.

– Ви пам’ятаєте свій перший урок?

– Не дуже. Пам’ятаю, що був він у Троянці. До цього цей клас займала інша вчителька, але вона була вимушена піти на пенсію, і тут прийшла я – молода, без досвіду. Кожну перерву ми з дітьми грали в різні ігри: і бігали, і стрибали, і з гірки на санях з’їжджали. Адже треба було, щоб діти звикли до мене, що сталося дуже швидко, їм подобалося те, як ми проводили час. Кожного дня я розповідала своєму чоловікові всі цікаві випадки. Пам’ятаю, одного разу ми вчили літеру «К». Я попросила дітей, щоб вони мені сказали будь-яке слово на цю літеру, а щоб їм було легше – дала підказку: «У кожного з вас вдома є господарство, і всі ви маєте кого?». І ось один учень підняв руку, і весь на емоціях вигукує: «Швині!». Я так сміялася з нього. По-перше, він ще погано розмовляв, бо це був тільки перший клас. А по-друге, мені було цікаво, чому не кури, не качки, не корова, а саме свині?..

– Чим займаєтесь зараз?

-Читаю, прочитала вже багато книг. Полюбляю вишивати, пишу вірші.

-Яку найголовнішу дитячу мрію Ви втілили в реальність?

-Я стала вчителем.

Карина НЕСЕНКО, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, Миколаївська обл.

The post 44 роки в школі: вчителька з Рівненщини виховала кілька поколінь учнів на Миколаївщині appeared first on Я - журналіст.