Сподіваюся, що рідні не змогли переконати тебе піти до 11 класу. Я вірю в те, що ти настояла на своєму або довела свою правоту, адже, це твоє життя і вирішувати долю в ньому повинна саме Ти. Ти б мала здобути омріяну професію, а не слухати поради родини. Ти вже знайшла роботу, яка приноситиме тобі задоволення. Змогла чи ні, тепер це відіграє особливу роль. Вибір, який тоді був зроблений тепер будує твоє майбутнє. Знаю, боязно відстояти свою думку, але ти завжди переборювала себе, не погуби цієї риси характеру. Пам’ятай, страх супроводжуватиме тебе протягом всього буття, головне: не дати йому заволодіти собою. Лише кілька хибних сходинок і впадеш в прірву, з якої буде важко вибратися. А тепер про позитив ніше.

Твоя найбільша мета та слабкість – подорожі. Вони давали змогу відчути себе вільною та живою. Звичайна поїздка в інше місто робила тебе по-справжньому щасливою. Підлітковий вік здебільшого супроводжувався жагою до мандрівок. Я впевнена, що за ці роки ти не втратила цього бажання. Якщо ще досі не здійснила мрій, то згадай фото, які колекціонувала у 15 років. Картинки з місцями, в яких найбільше хотіла побувати: Кьераг, Язик Троля, Національний парк Гьореме, Стоунхендж, гори Аватара і Гранд Каньйон. В цьому твоя особливість, замість спокійного віддиху, ти вибирала екстрим та адреналін. Не знаю чому, але тобі завжди більше подобалися природні чудеса. Маю надію, що хоча б деякі країни з цими неймовірним місцями ти вже відвідала. Якщо ні, знай я тебе не виню, хоча ні мене охоплює злість. Якщо не зараз, то коли? Не відкладай справи з одного дня на інший, бо це переросте в місяці та роки в  очікуванні відповідного часу. Так що не будь лінивою, складай речі та їдь подорожувати. Я вірю, що ти зможеш, потрібно лише захотіти.

Також хочу знати чи вдалося стрибнути з парашутом? Мені цікаво чи відчула цей адреналін? Ти хотіла цього дуже довго. Це навіть кілька разів снилося і прокинувшись тебе переповнювало відчуття незавершеності та злості, так ні разу не додивившись до кінця. Якщо зробила це, то я щиро рада за тебе!

Хоч ти вже доросла, та пам’ятай, не потрібно бути похмурою, повністю зануреною в проблеми дівчиною, хай в середині залишається частинка маленької дитини. Будь справжньою! Не змінюйся для тих, хто не зробив би цього для тебе. Будь собою! Не забувай цього.

Наталія КАЛИНЮК, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”.

The post Лист майбутній собі: чого я хочу досягнути? appeared first on Я - журналіст.

На момент написання цих рядків мені п’ятнадцять і, чесно кажучи, мені досить складно уявити якою ти стала,  як змінилася і чи змінилась взагалі; як склалося твоє подальше життя. Так багато питань і так мало відповідей. Та, я думаю, кожній людині цікаво, що на неї чекає в майбутньому, так само, як і кожен з нас бажає собі тільки кращої долі.

Я – не виняток. Я також маю цілу купу побажань і забаганок щодо майбутньої себе, які б я хотіла, щоб втілились в реальному житті. І я також чудово розумію, щоб всі мої прагнення і мрії здійснились, я повинна вже зараз докладати для цього максимум зусиль, покладаючись тільки на себе і не розраховуючи на випадкову удачу чи успіх. Адже майбутнє залежить тільки від нас самих, від того, як ми працювали в теперішньому та минулому.

Кажуть, немає очікувань, немає й розчарувань. Однак, я пишу цього листа для того, щоб перечитуючи його через деякий проміжок часу, перевірити як те майбутнє, якого я прагнула, будучи підлітком, відрізняється від дійсності з якою я зустрінусь в молодості, зрілості чи старості. Мені здається, це надзвичайно цікаво і пізнавально,  прослідкувати як змінюється твоя свідомість з віком, риси твого характеру і темперамент, світогляд, інтереси, захоплення, погляди на життя, ставлення до тих чи інших речей, принципи й пріоритети, цінності.

Мені дуже подобається цитата Елеонора Рузвельта:  «Майбутнє належить тим, хто вірить в красу своєї мрії». Я вірю в дива і в те, що якщо ти чогось дуже сильно бажаєш, то ти зробиш усе можливе й неможливе задля того, щоб це реалізувати. Я вірю в мрії та їх здійснення.

Існує думка, що всі мрії матеріальні, і якщо ти хочеш втілити свої заповітні бажання у життя, потрібно чітко ставити їх перед собою. Саме тому в мене вже є конкретні цілі на майбутнє. Їх небагато, проте вони є і мають важливе значення для мене.

Зважаючи на те, що зараз я у десятому класі моєю головною метою є успішно здати екзамени і закінчити школу на відмінно. Я хочу навчатися в університеті за цікавим мені напрямом. Аби в майбутньому мені не довелося жалкувати про дарма згаяний час і моя професія приносила мені задоволення і надихала на досягнення нових вершин і цілей.

Також хочу, щоб в найближчому майбутньому подорожі стали невід’ємною частиною мого життя, дарували мені абсолютно нові, незнані досі, яскраві й незабутні емоції та враження: свободу, ейфорію, приголомшення, спокій, трепіт, остовпіння, непередбачуваність тощо; щоб не було про що шкодувати. Хочу побувати на концертах улюблених музикантів. Хочу, щоб моя подальша діяльність була корисною і допомагала іншим. Щоб якомога скоріше закінчились всі війни, й глобальні проблеми людства були вирішені; щоб світ і люди в ньому навчились слухати одне одного та йти на компроміс, щоб їхня взаємодія приносила тільки позитив, щастя, мир і добробут. Хочу, щоб кожна людина вірила в мрію, в справедливість, в любов. Аби суспільство перестало бути таким егоїстичним, і люди докладали сил не тільки до досягнення власних цілей, а й сприяло розв’язанню суспільно важливих питань.

Ось таким я хочу бачити майбутнє: своє й всього світу. І, можливо, ці прагнення видаються неможливими і по-дитячому наївними, але, я вважаю, що нічого неможливого не існує, і якщо сильно захотіти, то можна все подолати.

Карина КОВАЛЬ, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”

The post Лист майбутній собі: чого я хочу досягнути appeared first on Я - журналіст.

Стати, так би мовити, «правителем» країни не дуже просто. По-перше, людина, яка займає пост Президента України, повинна бути патріотом своєї країни, бути освіченою, вона має розуміти, що доля суспільства залежить від неї. По-друге, цій особі потрібно старанно виконувати свою роботу, бути дисциплінованою та вимогливою найперше до себе, приймати виважені рішення, робити рішучі кроки для блага й процвітання України.

Знаєте, зараз часто можна спостерігати за тим, як багато чого обіцяють людям, когось обманюють, а в результаті не виконують обіцянок, не дотримують слова, але тоді тобі перестануть довіряти, бо головне – не слова, а дія. Через це хочеться якихось конкретних дій, рухів, змін у всіх сферах життєдіяльності. На мою думку, Україна потребує дієвих реформ, а не «вічних».

Мої перші кроки після обрання Президентом України? Я б, напевно, розпочала з освіти, навіть з дошкілля, бо діти – це майбутнє будь-якої держави. Для покращення якості освіти слід збільшити фінансування на освітню сферу, заохочувати талановиту молодь різними видами стимулів (грантами, стипендіями тощо), залучати її до застосування теоретичних знань на практиці. Для побудови сильної, економічно розвиненої держави потрібно найперше інвестувати в освіту, щоб збільшити свій науковий потенціал. Ця інвестиція принесе у майбутньому добрий плід.

Наступним моїм кроком, за наявності таких повноважень, було б скорочення депутатського корпусу, щоб чисельність депутатів дорівнювала кількості областей в нашій державі; зняття депутатської недоторканності для того, щоб всі були рівні перед законом і судом; зменшення чисельності апарату у виконавчій владі на всіх рівнях; досягнення неупередженості та верховенства Закону в наших судах; вжиття дієвих заходів примусу та невідворотного покарання за вчинення посадовими особами розкрадання державного майна, вчинення корупційних злочинів тощо. На моє переконання відсутність відчуття невідворотного покарання за скоєні проступки в нашому суспільстві сприяє процвітанню корупції, хабарництва, злочинності, а як результат – нестабільність, економічна слабкість держави, невпевненість у прийдешньому дні, тотальна зневіра та розчарування громадян у діях влади. Президент України зобов’язаний в межах своєї компетенції зробити все для того, щоб кожен громадянин почувався захищеним у своїй державі, він повинен бути Гарантом реалізації кожним громадянином закріплених Конституцією прав.

На моє переконання, список перших кроків має доповнити створення в Україні боєздатної Армії, яка буде спроможна виконувати своє головне завдання – захист Батьківщини та безпека громадян своєї держави. Цей напрямок є особливо актуальним у теперішній час, коли йде неоголошена війна та порушена територіальна цілісність нашої України.

Правильним та надважливим кроком є створення в Україні єдиної помісної церкви – Православної Церкви України.

Невідкладних позитивних змінпотребують й інші галузі, такі як охорона здоров’я, культура, сфера соціального захисту населення…

Оскільки, Президент – найважливіша і найвпливовіша особа в державі, він повинен піклуватися про свій народ, поважати громадян своєї держави, сумлінно виконувати обіцяне.

Я впевнена, що ми всі – громадяни та патріоти України, повинні бути відповідальними, спільно працювати для процвітання та стабільності Батьківщини.

Олеся НАЙДИЧ,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

м.Нововолинськ,

Волинська область

Фото з сайту 24tv.ua

The post Мої перші кроки після обрання Президентом України appeared first on Я - журналіст.

Сьогодні я вирішила поставити перед собою декілька цілей, і, сподіваюсь, вони будуть виконаними.

Для початку, думаю, ти працювала над зовнішністю, адже недарма кажуть: «по одежі стрічають, а по уму випроводжають». З цієї ж приказки можна зрозуміти, що не варто забувати про якісну освіту. Тому, вважаю, що ти вчилася так само гарно як і раніше, а якщо ні – то хоча б вмієш використовувати набуті знання на практиці, а також проявляєш інтерес до чогось нового. Адже, спілкуватися з освіченою людиною значно краще, ніж з тією, що багато балакає, але насправді нічого не знає.

Я сподіваюсь, що ти стала сміливою, незалежною від думки інших людиною. Хоча корисно іноді цікавитися, якою тебе бачать оточуючі, але не потрібно надавати цьому великого значення.

Попри все, в тебе, мабуть, теж були певні цілі, які хотілося б досягти. Я вірю, що все буде добре і бажаю здійснення всіх твоїх мрій.

До скорих зустрічей!

Я (ну, тобто ти) з минулого.

Ангеліна ГУДИМ,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Кропивницький

The post Лист майбутній собі appeared first on Я - журналіст.

Усі ми певною мірою мрійники, хоча часто не бажаємо цього визнавати. А проте, невже це погано: мріяти? Як на мене, це навіть корисно для людей. Адже мрії роблять нас щасливими. Вони дають поштовх уперед, шанс зазирнути в майбутнє. Мрії мотивують нас ставати кращими, аби перетворити їх на плани, а згодом втілити в життя.

Втім, далеко не завжди наші бажання стають реальністю. Часто вони так і лишаються недосяжними. Сумно, чи не так? Але ж чому так стається? Одні скажуть, що в них не вистачає часу й сил. Інші почнуть нарікати на умови життя навколо. Люди вміють і люблять знаходити винних, а також сотні уявних причин «чому». Але правда в тому, що винуватці – ми самі.

Так уже склалося, що шлях до мрій нелегкий, часом навіть тернистий. Не кожен готовий пройти його. Набагато простіше вигадати собі переконливу відмовку й залишитися на старому зручному диванчику, аніж випробувати себе. Втім, допоки ти сидиш, склавши руки, мрія ближчою не стане. Ні на крок. Аби втілити свої мрії в життя, необхідне не лише бажання, хоча воно теж грає не останню роль. Потрібні дії, зусилля з твого боку. «Якщо ти можеш мріяти, то можеш втілити свої мрії в життя», – казав Уолт Дісней, і я цілковито погоджуюся з його словами. Маєш мрію? Хочеш, аби вона збулася? То не чекай на диво, а дій! Поступово, маленькими кроками, прямуй до мрії. Ніхто не зробить це за тебе – це твоє життя, твій шлях, і вибираєш його лише ти сам. Важко? Але ніхто й не обіцяв, що буде легко, але якщо ти дійсно цього бажаєш, то перепони не мають тебе лякати. Шлях до втілення мрії сповнений труднощів, проте вона того варта. Твоє щастя того варте.

Отже, що необхідно для втілення заповітної мрії? Формула проста: велике бажання, віра в себе, трішки натхнення й сили волі, а ще дрібочка дива. І, звичайно, ваша невтомна праця, тому що без неї нічого не вийде. Тому не варто боятися, мрійте! Але не забувайте, що самі по собі мрії не збуваються – усе лише у ваших руках.

Вікторія ЧЕЧЕВИЦЯ,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Чернігівська область

The post Чи легко втілювати мрії? appeared first on Я - журналіст.

Ти вже на 15 років старша, ніж я. Тебе й не впізнати. Куди поділися та полохливість та невпевненість?? Ти далеко не те сором’язливе п’ятнадцятирічне дівчисько з русявими косичками. Влада – впевнена , доросла, самостійна жінка.

Сподіваюсь, ти обрала омріяну професію. Думаю, не жалкуєш про свій вибір. Та знаєш, я, навіть, не за це найбільше переймаюсь. Мене цікавить ситуація у державі. Як там економіка, культурний розвиток, рівень життя населення?

Маю надію, що ти залишилася в Україні, працюєш на її благо і отримуєш достойну плату за це. Сподіваюся, наша країна нарешті встала з колін, досягла успіху.

Мені здається , якщо б ми зустрілись, то не впізнали одна одну. Але, мабуть, я б не хотіла побачитися прямо зараз. Всьому свій час. Я трохи боюся майбутнього та неочікуваних змін.

Маю надію, що в тебе чудова родина, яка підтримує, допомагає у всьому. Я б дуже хотіла, щоб ти була щасливою, ніколи не засмучувалася, твої мрії збувалися, а сльози були лише від радості. Я докладу максимум зусиль, щоб ти була найкращою українкою та жила достойно. Бо те, ким Влада буде у майбутньому, залежить від моїх сьогоднішніх вчинків.

Успіхів тобі, Владочко! До зустрічі через 15 років!

Влада МЕШКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Київська область

The post Лист майбутній собі appeared first on Я - журналіст.

Мене звати Метт і, як і у всіх дітей, в мене є мрія…

***

1 вересня 1992 року

Перший день у школі після літніх канікул. Я їхав у шкільному автобусі додому і, як завжди, малював улюблені комікси. Водій зупинився та викрикнув: «Метте, твоя зупинка!». Я вийшов з автобусу та пішов до нашого будинку, де мене вже чекала мама, але біля дороги я спіткнувся й впав, усі малюнки розлетілися по дорозі. До мене підійшов чоловік, на вигляд близько сорока років. Він допоміг мені піднятися й зібрати усі малюнки. Я подякував та пішов далі. Чоловік підізвав мене і запитав, як мене звуть, я відповів: «Мене звати Метт». Чоловік помахав головою і пішов далі, сказавши: «До зустрічі, Метте». Я озирнувся, але його вже не було, я пішов, не підозрюючи, що ця зустріч назавжди змінить моє життя.

***

25 вересня 1992 року

Я нарешті закінчив комікс, залишилося лише зібрати листи, але ніде не можу знайти один малюнок. Один з найголовніших! Мені довелося перерити усю квартиру, але я так і не знайшов його. Ось тоді я згадав того чоловіка, який допоміг мені. Я впевнений, що саме він забрав його, але я не знаю його, не знаю ні його імені, ні де він мешкає, – нічого.

***

30 вересня 1992 року

Я знову їхав зі школи, знову водій мене кличе, знову я йду додому. Удалині я бачу чоловіка, він йде мені назустріч. Це той самий чоловік, який допоміг мені. Я підбіг до нього і запитав, чи не брав він мого малюнку.

Він почав говорити:

• Спочатку я повинен відрекомендуватися! Мене звуть Ендрюс Міллер.

• Дуже приємно, містере Міллер! – сказав я.

• Облиш це, – зауважив він, – клич мене просто Ендрюс.

• Добре, – відповів я.

• В мене своя друкарня, і я шукаю таких талановитих юнаків, як ти!- почав розповідати Ендрюс. – Я узяв твій малюнок, бо він здався мені дуже цікавим та оригінальним

• Дуже дякую! – відповів я, почуваючись ніяково.

• Чи можу я побачити ще кілька твоїх робіт? – запитав він.

Я погодився. Відтак додому ми пішли разом, я познайомив його з мамою та розповів те, що Ендрюс сказав мені.

Спочатку вона подумала, що я жартую, але потім усе зрозуміла.

Ендрюс переглянув усі мої роботи й пішов. Виходячи з дому він сказав: «Я ще повернуся!»

***

2 жовтня 1992 року

Минуло вже два тижні, але Ендрюс так і не повертався. Я вже вирішив, що це був злий жарт, можливо, він передумав щодо моїх робіт, але саме у цю мить пролунав стукіт у двері, я швидко підбіг та відкрив їх. Ендрюс стояв переді мною з посмішкою на обличчі, він сказав мені: «Збирайтеся, ви з мамою їдете зі мною!» Ми не зрозуміли що відбувається, але почали збиратися. Через півгодини ми виїхали до компанії Ендрюса. Пройшло десять хвилин, і вдалині почала виднітися велика та розкішна будівля. Приїхали, і я вийшов із машини й, затамувавши подих, увійшов у приміщення. Воно було велике і розкішне. Для нас з мамою це було щось нереальне. Я був вражений. Після загибелі батька нам було важко зводити кінці з кінцями, тому ми жили скромно, завжди економили.

Нас відвели до нашої кімнати, і Ендрюс сказав, що треба зачекати кілька днів, тоді ми про все дізнаємося.

***

5 жовтня 1992 року

Ми тільки прокинулися, коли працівник компанії зайшов та сказав, що нам треба йти. Його звали Кларк, він був давнім другом Ендрюса й працював у компанії ще з першого дня її заснування. Кларк був дуже доброю і цікавою людиною, він мені одразу сподобався. По дорозі до кабінету Ендрюса Кларк розповів, як допоміг йому відкрити цю компанію. Він сказав, що це була найголовніша мрія Міллера: він хотів допомагати таким, як я, знаходити себе, допомагати розвивати писемні та художні таланти. Саме тому вони й відкрили «Кларюс» – найпродуктивнішу друкарню. Ось ми і у кабінеті Ендрюса, такий великий та просторий, вміщає стільки цікавих та коштовних речей, до яких страшно доторкнутися.

• Я привіз вас сюди, щоб допомогти тобі! – почав говорити Ендрюс. – Ми з Кларком побачили талант у твоїй роботі. А після того, як я побачив інші комікси, в мене не залишилося сумнівів.

Мені стало дуже приємно, я почервонів.

• Ти згоден, щоб ми випустили твій комікс?» – спитав Кларк.

Не вагаючись, я погодився. Ми потиснули один одному руки і почали обговорювати подальші дії.

***

20 жовтня 1992 року

Ми майже закінчили приготування до друку коміксу, залишилося намалювати обкладинку та придумати назву. Над цим я сиджу вже кілька днів, і в мене зовсім не має ідей. Ендрюс дав мені тиждень, а я не знаю, що мені робити.

***

24 жовтня 1992 року

Я нарешті закінчив, не знаю як, але закінчив. Ендрюс схвалив обкладинку і назву. Мама допомогла зібрати комікс за розділами, і ми віддали його Кларку. Той відніс його на друк. Почалася друга фаза – реклама, бо без реклами комікс не буде продаватися. Ендрюс підготував цікаве відео, в якому йшлося про таке: «Нова захоплююча супер героїчна історія, в якій є усе, починаючи зі злодіїв і закінчуючи першим коханням. Це прорив у сфері коміксів, який не залишить вас байдужими! Вийде у продаж 1 грудня! Не пропусти можливість купити його. Ти будеш у захваті». Це був нереальний ролик, я сам був у захваті. Після цього Ендрюс відправив відео на телебачення.

***

1 грудня 1992 року

Ми з мамою вже вдома. Сьогодні день випуску мого коміксу, я дуже нервуюся, хвилююсь, що його не будуть купувати. Ендрюс сказав, що потрібно декілька тижнів, щоб дізнатися відсоток продажу, сказав, щоб я не хвилювався, що комікс буде популярним, що його будуть купувати усі: як дорослі, так і діти.

***

9 грудня 1992 року

Пройшов тиждень, від Ендрюса ні слова. Питаю його: «Ти вже знаєш який відсоток було продано?» На що чую відповідь: «Почекай!», а Кларк зовсім мовчить. Вони не розуміють, що для мене це дуже важливо, що я не знаходжу собі місця. «Добре. Я зачекаю!» – відповідаю я щоразу.

***

12 грудня 1992 року

Через кілька тижнів Новій Рік, я подумав, якщо буду готуватися до свята, то перестану думати про комікс. Мама запропонувала піти до магазину за прикрасами та подарунками. Ми пішли у найближчу крамницю, оскільки я отримав деякий відсоток від майбутніх продаж, я скупив усе, що бачив. Обрав у подарунок мамі запашні парфуми, Кларку блокнот з ручкою, бо він теж любить писати, а Ендрюсу перо та чорнило. Сподіваюсь, їм сподобається.

Коли ми повернулися додому, я одразу почав прикрашати дім, наряджати ялинку, пакувати подарунки.

31 грудня 1992 року

Ендрюс запросив нас з мамою та Кларка до себе на Новий Рік. Тільки тоді я зрозумів, що нічого не знаю про його сім’ю, і чи є вона взагалі.

Вже десята година, ми біля будинку, Ендрюс відчиняє двері і запрошує нас до приміщення. Ми проходимо у вітальню, там сидить жінка. Я не знаю, хто вона, навіть Кларк не знає! Ендрюс відрекомендував нас їй, а потім говорить: «Познайомтеся, це моя дружина Афілія». Ми повідкривали роти та завмерли, ніхто не знав, що у Міллера є дружина, усі вважали, що він вовк-одинак.

Через кілька хвилин ми відійшли від здивування і господар запросив нас до столу. Почали розмовляти, Афілія виявилася дуже цікавою та розумною жінкою, вона повністю відповідала характеру свого чоловіка. Усі сіли до вечері, Афілія подала дуже вишукані й смачні страви. Ми подивилися на годинник, на якому було без однієї хвилини північ, Ендрюс ввімкнув телевізор, президент почав говорити свою довгу промову, потім Кларк відкрив шампанське, розлив його по бокалам, годинник пробив північ, ми випили шампанське і привітали один одного і почали дарувати подарунки. Я роздав ті, які купив напередодні, мені було соромно, що я нічого не купив Афілії, але вона сказала: «Нічого страшного. Ендрюс ніколи про мене не розповідав, тому ти не міг мені щось купити». Я ще раз вибачився. Потім мене привітала мама, вона подарувала мені альбом для малювання і олівці, а Ендрюс і Кларк подарували щоденник для нотатків. Усі були в захваті від отриманого. Ми посиділи ще кілька годин і пішли спати.

***

1 січня 1993 року

Наступив ранок Нового Року. Коли я прокинувся й вийшов до вітальні, всі вже чекали на мене. Ендрюс підскочив та почав говорити: «Метте, у мене є новина для тебе». Мені стало страшно, я захвилювався. «Твій комікс погано продається, від тієї партії, що ми випустили не купили навіть чверті», – сказав він. Моє серце зупинилося, я почав плакати, але тут Ендрюс почав посміхатися: «Він не продавався до Нового Року. Але сьогодні я зателефонував до магазину. Вони продали усі книги! І коментарі дуже гарні, – усім подобається! Вітаю!» – додав Ендрюс. Я не міг перестати плакати, але вже від щастя. Мама підбігла до мене. «Я завжди знала, що ти найкращий!» – сказала вона та обійняла мене. Усі інші підійшли і зробили те саме. «Це найкращий Новий Рік у моєму житті», – сказав я, і усі погодилися.

***

5 січня 1993 року

Ендрюс зателефонував мені:

• Про твій комікс говорить усе місто, усі в захваті», – розповідав він.

• Це навіть більше, ніж те, про що я мріяв», – відповів я.

• Я хочу запропонувати тобі почати роботу над другою частиною, я впевнений вона буде такою же неймовірною. Метте, ти згоден?» – запитав Ендрюс.

Я замислився: Завжди я хотів тільки того, щоб мої історії побачили світ. Я ніколи не хотів бути популярним й багатим, моє життя повністю влаштовувало мене. За допомогою Ендрюса та Кларка моя мрія здійснилася!

Я відповів:

• Ендрюсе, дякую тобі за усе, ти здійснив мою мрію, і я ніколи не перестану займатися творчістю. Але я більше не буду публікуватися, бо моя мрія уже здійснилася, тепер треба дати можливість здійснити мрію іншому.

***

13 травня 2002 року

Минуло багато років, я до цього часу пишу та ділюся творами з Ендрюсом. Він все ще вмовляє мене надрукувати ще один твір, на що я відповідаю: «Мабуть, колись, але не зараз».

Анна КАПЛІНСЬКА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Одеса

The post Мрії здійснюються appeared first on Я - журналіст.

Я давно це примітила, але тільки зараз мені справді стало цікаво, чому так виходить. Можливо, натовп заважає нам іноді бути самими собою. Можливо, я розумію, що оточуючі люди не готові вислухати. Тільки наодинці можно цілковито відкритися самому собі і розібратися в заплутаних думках. Саме тому усім нам іноді потрібно побути одним.

Також хочу сказати, що ми всі відрізняємось, всіх турбують різні проблеми і ми думаємо кожен про своє. А ще я не розумію людей, які не люблять залишатися самі. Мені, наприклад, завжди є про що подумати.

Цікаво дізнатися, що я маю в голові в такі моменти? Давайте розкажу!

Наші турботи напряму залежать від системи цінностей, яку заклали своїм вихованням батьки. Список моїх найважливіших складових життя очолюють дві позиції: сім’я і здоров’я. Оскільки зараз я знаходжуся за сотні і сотні кілометрів від дому, мимоволі часто задумуюся про рідні простори. В ці хвилини в пам’яті спливають сяючі очі матері, задумлива яскрава татова посмішка, старенькі, зморщені, але лагідні руки бабусі і великі, теплі дідусеві долоні. Розумію, що вони усі щиро люблять мене і чекають зустрічі, як і я.

Друге місце в списку думок я віддам майбутньому.

Зараз для мене актуальна тема вибору ВНЗ і професії, з якою ладна пов’язати життя, тому часто маю обирати з-поміж багатьох варіантів. Думки про навчання завше акуратно підводять мене до того, що все-таки мені потрібно буде залишити рідний Бердянськ і поїхати шукати себе у великому місті. Іноді така перспектива лякає, але я знаю, що впораюся.

Трєтя позиція взагалі є невід’ємною часткою думок наодинці. Це мрії. Я обожнюю подорожувати, тому полюбляю поцікавитися в самої себе, яке місце на нашій планеті мені хотілося б відвідати ще. Також я маю мрію написати власну книжку. Вона буде про дівчинку з Лондона, що виїхавши на лікування морем до Брайтона отримає цілий океан пригод, і пронесе спогади про ці дні через усе життя. Сподіваюся, що мені вдастся втілити цю мрію, адже я хочу залишити хоча б маненький розчерк свого пера в літературі.

До речі, про літературу. Четверте місце я сміливо віддаю обдумуванню прочитаних книжок. Оскільки я маю яскраву фантазію і гарну пам’ять, то кожна сцена з прочитаних творів має широке відлуння в думках. Я аналізую особливо цікаві для мене книжки, шукаю найцікавіші моменти, або просто обираю, у яку книжку зануритися наступною.

П’яте місце на поличці думок у мене займають різні “місцеві” питання. Загалом вони стосуються друзів, зміни навчального закладу, моїх багаточислених хобі, або просто захоплюючих щоденних занять. Часто наодинці я малюю. Здається, що можу зобразити все, що уявлю.

Я також люблю задуматися про якісь глобальні питання, як, наприклад, щастя. Що воно таке? Це втілена мрія? Чи просто подарунок долі? Не впевнена досі у відповіді, але знаю, що я точно щаслива. Як я це відчула? Не знаю, скоріше, це просто твій внутрішній стан.

Олеся ХОДИКІНА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

м.Бердянськ, Запорізька обл.

The post Про що я думаю наодинці appeared first on Я - журналіст.

Я знаю, що ти багато мріяла. У житті кожної людини є місце мрії. Вона змушує людину рухатися вперед, працювати над собою, бути кращою. Кожен із нас хоч коли-небудь мріяв про кохання, про престижну роботу, про успіх у навчанні.

Я вважаю, що мріяти про майбутнє-це дуже добре. Своє життя мені важко уявити без цих думок. Саме вони надихають мене до нових звершень, ставлять переді мною мету, а також радують, особливо тоді, коли я її досягаю.

Майбутнє, яке ж воно невідоме,невивчене й непередбачуване. Що від нього можна очікувати? Невідомо. Майбутнє починається сьогодні. Фундамент того, що відбуватиметься з нами через певний час, закладається у теперішньому. Це мені подобається, бо я вбачаю у цьому можливість вплинути на те, яким буде моє життя у майбутньому.

І перше, що спадає мені на думку, – це здати ЗНО на високі бали і поступити в омріяну Острозьку академію на факультет журналістики. Не буду говорити , що не хочу багатства, визнання, красивого будинку та щасливої сім‘ї. Все-таки кожен з нас мріє про краще життя. Але не хочу, щоб все це стало моєю єдиною життєвою метою. Ми всі робимо свій вибір щодо майбутнього. Проте найголовніше – залишатися людиною.

Я, як громадянин нашої держави, мрію про мир і спокій. Хочу, щоб моя країна була успішна і процвітала. Адже я не усвідомлюю себе без моєї Батьківщини, і все, чого я хочу досягнути у житті, пов‘язане з нею.

Діано, я щиро вірю, що у майбутньому все, про що ти мріяла збулося. І ти знайшла свій власний шлях у житті і стала відомим журналістом.

Діана ПОБІГУН,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Тернопільська область

The post Лист майбутній собі: чого я хочу досягнути appeared first on Я - журналіст.

Перше, що б я змінила, посівши посаду президента, це система освіти. Навчаючись у школі, чую різні думки ровесників щодо системи освіти, але частіше за все вони є негативними. Величезна кількість учнів вважає, що 7-8 уроків на день – це дуже багато, і під час останніх уроків майже у всіх відпадає жага до знань. І саме тому першою зміною в нашій системі освіти стало б скорочення кількості уроків і розділення класів на так звані профілі, за зразком американських шкіл, де діти мають право обрати ті предмети, на які вони звертатимуть більше уваги. Скажу на своєму прикладі, що мені набагато краще дається вивчення мов, проте я маю також вивчати математику, яка дається мені важко. Саме цей предмет в цьому році зіпсував мені свідоцтво. Хоч воно й не відіграє зараз для мене великої ролі, проте не можу бути впевненою в тому, що математика не зіпсує мені атестат, що може сильно вплинути на моє майбутнє.

Я не хочу говорити про банальні зміни, такі як зміна чиновників і так далі, бо якщо до влади прийде людина, що справді хоче змінити країну на краще, то вона передусім змінить людей, що будуть її оточувати на работі. Проте, я б обов’язково звернула більше уваги на нашу систему охорони здоров’я, що знаходиться не на найвищому рівні. Проте, вона і не на найнижчому рівні, на що вказує велика кількість іноземних студентів в наших універсітетах. Можливо рівень медицини низький через недостатнє фінансування, погане обладнання та часто некваліфікованіх лікарів, Адже висококваліфіковані лікарі, що є випускниками наших вузів, їдуть за кордон, де є більше можливостей для розвитку.

Також я б багато уваги звернула на охорону природи. Я не кажу про заповідники або місця, де постійно багато туристів. Маю на увазі звичайні ліси й поляни, які звичайні люди використовують для відпочинку. На вихідних ми з батьками любимо ходити в ліс на пікніки, проти ми більше часу витрачаємо на пошук місця, де можна сісти. Бо той, вибачте за слово, свинарник, что залишають післе себе люди у вигляді порожніх пляшок і поліетиленових пакетів, відбіває бажання ходити на відпочинок до лісу. Так звісно, це не залежить від влади. Це залежить від менталітету українців. Але ж чомусь в інших країнах до цієї проблеми ставлять серйозніше самі люди. Я не можу зараз сказати як би я з цим боролася, адже це важко. Проте я можу точно сказати, що якби я стала президентом, то зробила б звичайні ліси чистішими.

Я б змінила ще багато чого, проте ці проблеми нашої держави стали б основними, на які б я звернула увагу. Я не буду заперечувати, що через свою необізнаність, я могла забути про більш явні проблеми, проти ці проблеми є головними саме для мене.

Віталіна ЗАПАРА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Житомир

Джерело фото: https://news247.com.ua/ukraine/deklaratsii-2018-samy-e-bogaty-e-sotrudniki-ofisa-poroshenko.html

The post Якби я стала Президентом України appeared first on Я - журналіст.